Коли мова заходить про прогрес світоглядної культури, то його завжди пов'язують із філософією, адже вона є одним із видатних надбань людської цивілізації, животворним джерелом, із якого постали наука і мистецтво, мораль і право та інші прояви людського духу і практики життєдіяльності землян.
Буденною свідомістю філософія досить часто розглядається як щось досить далеке від реального життя. Філософів часто уявляють диваками, а філософствування безплідним мудруванням, за допомогою якого неможливо нічого ні довести, ні заперечити. Проте в цивілізованому, культурному суспільстві кожна думаюча людина певною мірою є філософом, навіть якщо вона й не замислюється над цим.
Людина з необхідністю вступає у сферу філософських роздумів, бо повсякчас намагається знайти відповідь на те вічне, що турбувало людське суспільство завжди: через філософську призму людина розглядає себе як особливе явище у світі. Філософське мислення є постійним і пройнятим жагою прагненням до мудрості, любов'ю до мудрості, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Філософська думка – це міркування про вічність.
Усе сказане про філософію ніякою мірою не означає, що вона є позаісторичним явищем. Філософія має довгу і прекрасну історію. Саме історичний пошук джерел виникнення і характеру розвитку філософії показав, що вона з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найбільш загальному рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається в різних країнах неодночасно, про що свідчать пам'ятки філософської культури, перші з яких з'явилися у стародавніх Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, а дещо пізніше – у країнах Європи, насамперед у Греції і Римі.
Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. Для того щоб це питання постало в людській свідомості, потрібні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мислене виділення з кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення інших. Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III-II тис. до н. е. Використовуючи воду для зрошування полів і переконавшись на практиці, що без води нічого не виникає, а навпаки, все вмирає і гине, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води.
Це ж спостерігається і в Стародавній Вавилонії. Використовуючи воду Тигру і Євфрату для зрошування полів, вавилоняни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода є основою всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.
Староіндійській філософії, зародки якої сягають глибокої давнини (2500–2000 рр. до н.е), притаманні: глибокий зв'язок із міфологічно-релігійним світоглядом; опора на Веди – стародавні пам'ятки індійської літератури, написані віршами і прозою; споглядальний характер і слабкий зв'язок із наукою; змалювання духу як безликого, бездіяльного явища; зародження логіки; побудова соціальної філософії на принципах етики, страждань і щастя.
У філософській думці Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і з соціальним управлінням.
У VI–IV ст. до н. е. відбувалося становлення філософії Стародавньої Греції. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла мілетська школа, засновником якої був Фалес, а найбільш знаними представниками, крім нього, були Анаксімандр і Анаксімен. Найбільш значними філософами Стародавньої Греції були: Геракліт Ефеський, котрий вперше ввів у філософську мову термін "логос", який у нього означав загальний закон буття, основу світу, він також є одним із засновників діалектики; Піфагор, який вперше вжив поняття "філософія"; Левкіп і Демокріт, які створили атомістичне вчення про людину і світ; Сократ, який, поставивши у центр своєї філософії людину, стверджував, що пізнати світ людина може, лише пізнавши душу людини і її справи, і в цьому – основне завдання філософії; Платон, котрий створив оригінальні вчення про буття, Бога, світ, душу, пізнання, моральність і суспільство (ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, а і як добро – злу); Арістотель, філософія якого є спробою розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. Арістотель дав визначення основного закону буття, спираючись на категоріальний аналіз існуючого, причинний аналіз субстанції, вчення про можливість і сутність. Це визначення звучить так: суть буття – його форма, формою всіх форм є Бог, а людина є особливою формою – єдністю тіла і душі, де "душа є тим, що робить тіло живим".
Новим якісним стрибком у розвитку філософської думки була середньовічна філософія. Вона мала яскраво виражений релігійний характер. Ця філософія намагалася дати ідеї Бога теоретичне обґрунтування, тобто показати, що усвідомлення божественної сутності є необхідною умовою людського життя взагалі й творення світобачення зокрема. Шлях до Бога мав пройти через людину – ось основний світоглядний висновок філософії Середньовіччя. Поряд із філософськими знаменитостями того періоду (Ібн Сіна (Авіценна), Ібн Рошд (Аверроес), Роджер Бекон, Дуне Скот та ін.) особливе місце посідають Фома Аквінський і Вільям Оккам. Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, водночас розмежовуючи філософію і релігію, знання і віру, доводячи можливість гармонії між ними, а також необхідність їхнього співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення. Водночас у філософії Середньовіччя людина відкриває і проголошує в собі нестримну здатність до освячення не лише Бога (розуміння його святості, унікальності), а й самої себе, що йде за вічним покликом утвердження своєї особистості. Темрява Середньовіччя штовхала людину до світла, яким вона бачила саму себе – особистість суверенну і незалежну. Мабуть, саме тому Вільям Оккам запропонував досить оригінальне твердження про суверенність людини і народу. Кожен член суспільства, вважав Оккам, має право брати участь в управлінні державою, влада має встановлюватись не інакше як за угодою всіх. Народ сам визначає главу держави і закони, а якщо правитель переступає межі своєї влади, то народ має право піти проти нього.
Значного розквіту філософська думка набула в епоху Відродження. Терміном "відродження" сьогодні звичайно позначають період, коли відбулося повернення світоглядної культури до засадничих цінностей, створених в епоху античності. Проте термін "відродження" передусім відбиває постання нової неповторної культури, яка спирається на багатства, що існували в усі періоди історії людського життя, в тому числі в епоху античності. Філософія епохи Відродження возвеличує насамперед те, що завжди було в центрі світоглядної картини – людину. Це піднесення ґрунтується на поняттях краси і гармонії людського тіла, почуттів, людських відносин і духовності. Досконалість людини ця філософія демонструє через мистецтво і мораль, науку і техніку, які виникли на основі творчості. Прикладом цього є філософічність образотворчого мистецтва, літератури і технічної творчості Леонардо да Вінчі, Джордано Бруно. Така філософія оригінальне просвічується через творчість багатьох літераторів і художників тієї епохи. Найголовнішим висновком філософії цього періоду людської історії є утвердження ідеї гуманізму як такого явища духовності, яким людина мусить керуватися тоді, коли прагне як власного, так і соціального прогресу.
Якісно новим етапом у розвитку філософської культури людства є філософія Нового часу. Цей період в історії суспільства називається так тому, що воно вступило у фазу творення нових соціальних відносин, а саме таких, за яких переоцінка цінностей-у системі відношення "людина – світ" відбувається на користь науково-філософського осмислення і проголошення необхідності становлення таких відносин між людьми, де основною рушійною силою соціального прогресу виступають знання і досвід. Глибокі експериментальні дослідження і злет раціонального мислення – основні взірці філософії Нового часу. Це яскраво продемонструвала творчість таких філософів, як Френсіс Бекон, котрому належить відоме висловлювання: "Знання – це сила!"; Рене Декарт, який проголошуючи думку: "Мислю, отже існую!", підкреслював унікальність людини як творчої, мислячої істоти; Бенедикт Спіноза, основною ідеєю філософії якого є твердження: "Природа – причина самої себе!", де говориться про нерозривність, єдність субстанції, природи, людини і Бога, возвеличується людина – титан розуму і мислення, котре Б. Спіноза розглядав як органічну єдність інтелекту і волі.
Таким чином, філософія Нового часу (в системі відношення "людина – світ") дає таке теоретично-практичне надбання, що возвеличує людину у світі як вільну істоту, якій дається свобода завдяки її здатності виробляти знання і використовувати їх на своє благо.
Значною подією в розвитку суспільної думки стала філософія XVIII ст., в якій відношення "людина – світ" тлумачиться через призму світобачення, що висвічує людину як істоту, котра, визначаючи своє місце у світі, доходить висновку, що це місце завжди конкретно історично визначене, тобто має свій неповторний період існування. Упродовж свого існування людина прагне природної гармонії у відношенні "людина – світ". А якщо людина живе не за законами природно визначеної гармонії, то в неї органічно виникає думка: "Так жити не можна!". Філософія XVIII ст. стала теоретичним обґрунтуванням ідеї необхідності соціально-економічних і соціально-політичних перетворень, що мало наслідком вибух соціальних революцій (наприклад, Велика французька революція 1789–1794 рр.). Цю філософію гідно представляють такі імена, як Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Ж. Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій.
XVIII ст. породило, а XIX ст. пестило німецьку класичну філософію, яку представляли І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах.
Незважаючи на розмаїття ідей, цих філософів єднало багато спільного. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність; предметом спеціального філософського дослідження є людська історія і людська сутність; філософія є наукою гуманістичної спрямованості.
Німецька класична філософія стала високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. Ця філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку, виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку.
Німецькі мислителі розробили і дали своє, оригінальне розуміння проблем науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики тощо. Принципами побудови їхніх філософських систем були розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активність суб'єкта, історизм.
Водночас у кульмінаційний момент розвитку класичної філософії почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. Найбільш яскраво це виявилось у вченнях А.Шопенгауера, О.Конта, С.К'єркегора, Ф.Ніцше, О.Шпенглера. Артур Шопенгауер намагався протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г. Гегеля. За Шопенгауером, сутність особистості становить незалежна від розуму воля – сліпе бажання, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом того сущого.
Класичній філософії протиставлений і позитивізм Огюста Конта. Згідно з його вченням філософія не є наукою з власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Філософія, вважав Конт, має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їхню логічну структуру, мову тощо.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях Серена К'єркегора. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога. На шляху до нього, вважав К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну та найвищу – релігійну.
Як опозиція класичному раціоналізму виникає "філософія життя" Фрідріха Ніцше. Основа життя, за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. "Життя для мене, – підкреслював Ніцше, – тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо немає волі до влади, істота деградує".
Освальд Шпенглер інтерпретував життя в культурно-історичному розумінні. Життя для нього – це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. Важливим етапом розвитку світової філософської думки стала марксистська філософія. Стрижнем філософії марксизму є матеріалістичне розуміння історії та матеріалістична діалектика. У світлі матеріалістичного розуміння історії марксизм абсолютизує як джерело розвитку суспільства економічне життя, класову боротьбу та вимірює суспільно-історичний процес поняттям суспільно-економічної формації: первіснообщинний лад, рабовласницька, феодальна, буржуазна формації та комунізм. Основою матеріалістичної діалектики є нове, відмінне від гегелівського визначення основних принципів діалектики та показ предметно-практичного застосування їх. Марксистська філософія дала власне, оригінальне розуміння людини. У її визначенні сутність людини – це сукупність усіх суспільних відносин. Засновниками та фундаторами філософії марксизму були К.Маркс і Ф.Енгельс. Значний внесок у розвиток філософії марксизму зробив В.І.Ленін. Зокрема, він визначив параметри прикладного характеру марксистської філософії, а також дав достатньо працездатні визначення понять матерії, свідомості, діалектики і метафізики.
Розглядаючи сучасний стан світової філософії, потрібно підкреслити, що вона охоплює широкий спектр проблем і підходів до вивчення природи і сутності людини, динаміки соціальних процесів, глибинних зрушень у культурі, глобальних проблем та ін. Можна виділити такі ідеї, що мали суттєвий вплив на філософську думку XX ст. По-перше, це ідея про те, що людина – це істота, здатна творити символічний світ, відображаючи об'єктивний характер його існування. По-друге, що людина, отримавши відносну самостійність стосовно світу, набула можливості саморозвитку, перевтілення. По-третє, що спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно, а і як біологічний вид. Нарешті, по-четверте, що саме сучасна філософія дає змогу визначити людину як душевноозначену, природно-соціальну істоту, а світ – як усе суще, що є в людині і поза нею. Найбільш впливовими філософськими течіями XX ст. можна вважати неопозитивізм, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, неотомізм, прагматизм, персоналізм та ін.
Особливого пояснення й уваги потребує факт існування і розвитку відносно самостійного явища стосовно світової філософії – філософії окремого народу (національної філософії). Загальновизнаним є те, що немає і не може бути суто національної науки (математики, фізики, хімії та ін.). Однак німецька, французька, російська філософія тощо –поняття не тільки можливі, а й необхідні для того, щоб мати повне уявлення про реальний процес народження і життя філософських ідей у світі культури і цивілізації. Ідеї філософії найбільш глибоко виявляють душу народу, його духовний досвід та непересічний дух у загальнолюдській природі.
Саме виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінуванням у ній етико-морального спрямування. Український народ витворює філософію, яку можна назвати кордоцентричною ("філософія серця"), бо в центрі цієї філософії є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Українську філософію можна назвати "філософією антейності", оскільки вона зосереджує свою увагу не просто на людині, а на людині Землі, яка критерієм істини має власну діяльність, земну і душевну, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія – це оригінальна система, засадами якої є філософський дух українського народу як органічна єдність віри (найбільш яскраво це демонструє філософія Г.Сковороди), любові (фундаментальне трактування вона отримує у творчості Т.Шевченка) і надії (суттєве визначення отримує у філософії І.Франка та Лесі Українки) у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й спрямовує людське життя. Українська філософія має свій оригінальний метод, який, на нашу думку, можна назвати кордоантейним. Кордоантейність – це спосіб філософського осягнення дійсності, в якому людське переймається духовним, що перебуває в органічній єдності із земним та глибоко особистісним усвідомленням реального життя людини і суспільства. Це спосіб усвідомлення сутності всього сущого людиною як земною істотою, здатною до глибоких переживань.
Отже, філософія є особливим і неповторним проявом світоглядної культури. Філософія – це почуття і усвідомлення сутності всього сущого. А протягом розвитку суспільної думки основним питанням філософії було, є й буде розуміння відношення "людина – світ" у контексті свободи і щастя. Адже "любов до мудрості" полягає саме в тому, що людина завжди прагне "статись" у свободі, яка є найпотужнішою силою на шляху утвердження людини – вільної і щасливої істоти.
Філософія є особливим явищем, оскільки приховує в собі надпотужний імпульс науковості. Особливою вона є й тому, що філософ не задовольняється об'єктивною картиною світу. Філософське знання – наукове, проте від так званої чистої науки відрізняється тим, що є глибоко особистісним, зобов'язує людину до певного способу життя і діяльності. Філософська істина об'єктивна, але переживається кожною людиною по-своєму, відповідно до особистого життєвого і морального досвіду. Філософія є теоретичними засадами будь-якого світогляду, позаяк тільки в ній знання стає переконанням, захищати і обстоювати яке людина буде до останнього свого подиху будь-якою ціною, навіть ціною власного життя.
Саме з філософською мудрістю можна твердити, що щасливе нинішнє і майбутнє України, Батьківщини мудрого, доброзичливого і працьовитого народу, неможливе без докорінних соціальних перетворень. А здійснення їх потребує високої світоглядної культури Людини і Громадянина України. Витоки цієї світоглядної культури – у милій серцю кожного українця Землі, освяченій красою Віри, Надії і Любові в їхній життєдайній єдності – Свободі.