Видатний філософ Кант (XVIII ст.) вважав філософію "природною схильністю душі", бо не хлібом єдиним жива людина, вона прагне іноді подивитися на зірки, піднятися над повсякденністю, поглянути на світ і на себе наче збоку, замислитися про сенс, про кінцеві цілі того, що відбувається.
Якби філософія (філософствування) не торкалася потаємних струн душі, не виражала найвищі суспільні інтереси, не було б ні Платона, ні Аристотеля, ні Гегеля, не могла б виникнути й розвиватися філософія як теоретична форма свідомості, як самосвідомість культури. Професійна (літературно оформлена) філософія, на відміну від стихійного аматорського, "домашнього" філософствування, спирається на власні одвічні традиції, зберігає та постійно переосмислює свою історію. Протягом століть вона розробляла певний, лише їй властивий спосіб аргументації, принципи, та прийоми концептуальної побудови та розвитку свого змісту, своїх ідей.
Давньогрецький філософ Аристотель (ІV ст. до н.е.) наголошував, що від філософії не потрібно чекати практичної "користі", т.т. вирішення окремих, прикладних завдань. Ми могли б сказати так: філософія - це не тактика, а стратегія людського життя, вона є долею вільної людини, вона є поглядом у вічність.
Філософські питання - у чому вони? Філософські питання - це питання не про об'єкти (природні чи створені людьми), а про ставлення до них людини. Не світ (сам по собі), а світ як обитель людського життя - ось вихідна точка зору філософської свідомості.
Не філософи придумують ці питання, їх "підказує" життя. Філософи в міру своїх сил та здібностей вирішують ці одвічні, смисложиттєві питання. Сам характер філософських проблем такий, що простий, однозначний, кінцевий результат їх вирішення не можливий. Філософські висновки завжди гіпотетичні, але кожен крок людської історії, кожен новий рубіж отриманого соціального досвіду відкривають перед філософським розумом невідомі раніше грані дійсності, дають можливість знати все більш і більш вагомі аргументи в філософських сперечаннях.
Питання про відношення мислення до буття є основним (найвищим) питанням філософії, тому що життя, творчість як окремої людини, так і суспільства в цілому є діалектичною взаємодією, взаємопереходом протилежностей: матеріального та ідеального, суспільного буття та суспільної свідомості.
Людина - реальний носій і цієї єдності, і цієї суперечності (антиномії), яка постійно утворюється. На перший погляд може здатися, що мова тут іде про речі суто відірвані (абстрактно-гносеологічні). Але ці абстракції отримують вельми конкретний зміст у реальному процесі соціального життя, в історії: чи здатні люди змінити своє життя на краще? З чого почати - зі змін, перетворення зовнішніх, матеріальних умов життя чи з перебудови духовної, зі зламу та переробки власної свідомості? Чи те й інше повинно здійснюватися одночасно? Але як це можливо?
Філософії (філософських суперечок) немає там, де немає людських цілей, людської присутності, або де люди не усвідомлюють ні свободи, ні відповідальності. Філософські питання - це світоглядні питання, відповідь на які людина шукає не в переказах пращурів (міф), не у вірі в авторитет (релігія), а в доводах та умовиводах розуму. Навіть коли філософ критикує розум, він робить це за допомогою розуму.
З чого і як "народжується" філософія? Вже давні філософи вказали на два таких джерела. Важливо підкреслити, що вони зовсім не виключають, а доповнюють одне одного. Одне з них назвав Аристотель, інше - Сократ.
Все наше знання, вважав Стагіріт, а особливо філософське знання, зобов’язане своїм походженням такій щасливій здібності людини, як здатності дивуватися. Чим багатший складніший духовний світ особистості, тим більше розвинена в неї ця здібність: щиро, природно переживати радісне хвилювання від зустрічі з ще не пізнаним, не розгаданим.
Але людина не тільки пізнає світ. Вона живе в ньому. Людське ставлення до світу (і до самого себе) є переживанням, а найглибшим і найсильнішим у ньому є переживання часу, тобто кінцевості власного буття, переживання неминучості смерті. Саме смерть називає Сократ (V ст. до н.е.) надихаючим генієм філософії. Тільки людина (навіть коли вона молода й здорова) знає про неминучість власної смерті, і це знання примушує її думати про сенс життя - а це і є філософствування.
Суто інтелектуальне джерело філософської мудрості - аристотелівський "подив" склав, розвинувшись, науково-теоретичну компоненту філософського знання. Друге джерело (назвемо його емоційно-ціннісним переживанням людиною себе та світу) споріднює філософію з релігією та мистецтвом, тобто вже не з теоретичним, а з принципово іншим – духовно-практичним способом, видом освоєння дійсності людиною. Специфіка, унікальність філософії в тому, що в ній (і тільки в ній) обидва ці способи людської життєвої орієнтації – науково-теоретичний та ціннісний, практично-духовний об'єднані. Але кожен з них, як ми побачимо нижче, зберігає в цій єдності свою відносну самостійність: теоретичний вектор філософії спрямований за законами діалектичної логіки, до все більш повної та всебічної свідомості; вектор емоційно-ціннісний (духовно-практичний) зосереджує в собі моральний, соціальний досвід культури народу, нації. Його висновки в якомусь розумінні не залежать від часу, вони вічні, як вічні, наприклад, творіння мистецтва.
Говорячи про специфіку та характер філософського знання, ми вже не одноразово зверталися до понять соціального та духовного досвіду. Це неминуче, адже все наше знання (а не тільки знання філософське) має зрештою одне універсальне джерело - людський досвід. Однак, досвід, на який спирається філософія - особливого роду. Він не є тією емпірією, яка являє собою матеріал для повсякденної роботи наших почуттів. Він не є ні, спостереження, ні експеримент вченого ( ). Ніяка емпірія, ніякий експеримент не можуть бути основною для всеохоплюючих, гранично широких філософських узагальнень, що нерідко тлумачиться (скептиками, позитивістами) як аргумент проти самої можливості об'єктивного, вірогідного філософського знання, яке низводиться тим самим на рівень тільки суб'єктивних, незагальнозначущих поглядів та припущень.