Чому історія філософії вивчається в курсі сучасної філософії? Дійсно, багато наук при їх засвоєнні, вивченні студентами не потребують розгляду своєї історії. Наприклад, щоб бути хорошим сучасним фізиком або хіміком тощо, достатньо знати сучасний стан науки. Філософія - інша справа. Філософія - це не просто наука. Це - особлива сфера культури, де не стільки доводять, скільки "проповідують". Філософія показує людині різні системи цінностей діяльності людей, вона закладає підвалини людської свободи. У цій якості відповіді на питання "що таке людина?", "на що людина може сподіватися в світі?", "як світ ставиться до людини?" завжди актуальні, хто б їх не висував. Наприклад, Луцій Анней Сенека в І столітті нашої ери висловив думку про співвідношення необхідності й випадковості в долі людини: - "Того, хто бажає доля веде, а того, хто не бажає - тягне." Хіба це висловлювання втратило сенс сьогодні? Ми й сьогодні сперечаємося про проблему - "чи є свобода усвідомленою необхідністю?"
Філософія чимось нагадує мистецтво, говорив Й. Шеллінг. У філософії дуже важливий авторитет мислення, вона формує світосприйняття й світогляд людини, виробляє ідеали дії. Це ж роблять мистецтво та релігія, але іншими шляхами. Як неможливо бути хорошим мистецтвознавцем, знаючи лише сучасне мистецтво та не знаючи його історії, так неможливо вивчати філософію без знання її історії.
Які критерії періодизації історії філософії? Різні філософи по-різному визначали періоди в історії філософи: (язичницька та християнська, західна та східна, мусульманська та європейська тощо). Починаючи з Гегеля періоди в історії філософії пов'язують з відомими історичними епохами. Філософія - "духовна квінтесенція епохи". Карл Маркс пов'язував періоди в історії філософії з суспільно-економічними формаціями та називав її "живою душею культури". Звідси виникли такі періоди історії філософії як "рабовласницький", "феодальний", "буржуазний", "соціалістичний".
Зараз загальноприйнятий критерій періодизації руху філософської думки, як і в часи Гегеля співвіднесений з відомими в історії епохами розвитку людського духу та пов'язаний з географією.
Виділяють східну та західноєвропейську філософію. Усередині східної називають давньоіндійську, давньокитайську, сучасну філософію Індії та Китаю; всередині західноєвропейської - античну, середньовічну, Відродження, Нового часу, Просвітництва, сучасну західну філософію окремих народів: грецьку, римську, англійську, німецьку, французьку, російську, арабську тощо.
Існує також періодизація історії філософської думки за школами, системами та напрямками в філософії. Наприклад: метафізична, механістична, ідеалістична, матеріалістична, раціоналістична, ірраціоналістична тощо. Історичний масштаб розвитку напрямків, течій охоплюється й такими узагальненнями, як схоластика, патристика, німецька класична філософія, екзистенціалізм тощо. Самі школи отримали назву: кантіанці, гегельянці, марксисти, картезіанська школа тощо.
Вивчення історії філософії стає тим принциповішим, що значніший прогрес в історії філософської думки.
А чи є прогрес в історії філософії? На перший погляд може здатися, що відповідь на поставлене питання навряд чи потребує обговорення. Філософія відкриває, осягає нове, раніше невідоме. Філософи як і вчені стоять "на плечах" своїх попередників. Але філософи (як уже зазначилось) - не тільки вчені, а філософія - не тільки наука.
Філософія - ще й область духовно-практичної, сфера ціннісної свідомості. А творчість у цій сфері духу має інший характер наслідування, ніж творчість у сфері науки. Наука XX століття перевершила науку XIX століття. Сучасні вчені знають те, чого їх попередники не знали. Але чи можна те ж саме сказати про мистецтво? Або мораль? Або релігію? До цих сфер поняття "вище-нижче", "більше-менше", а отже й поняття "прогрес" навряд чи можуть бути застосовані. Есхіл, Шекспір, Гете - поети різних століть - на рівних належать вічності.
Дві складові філософського знання - наукова й ціннісна - в історії думки й культури живуть наче різним життям, поводять себе в часі неоднаково. Розглянемо це на прикладі класичної німецької філософії, або навіть ще більш конкретно, на відношенні філософії Гегеля до філософії Канта. Гегелівська діалектика критично долає агностицизм та дуалізм діалектики та теорії пізнання Канта. У цьому сенсі Гегель по відношенню до Канта робить величезний крок уперед. Але багато в чому іншому він, як філософ, "програє" Канту. Для Канта людська особистість, індивідуальність є самоціллю, самоцінністю. Для Гегеля одиничне не має дійсного сенсу й значення, тому не тільки індивіди, але й окремі країни та народи мають власне виправдання, право на життя лише в тому зв'язку та в тій мірі, які ставлять їх у зв'язок із загальним (родом). Перейшовши з області відхилених ідей до області філософії історії та філософії людини гегелівський культ Абсолютної ідеї (Всезагального) став, вільно чи невільно, для самого берлінського філософа, вираженням та виправданням ідеології тоталітаризму, антигуманізму.
Крупне філософське побудування, через його неминучу суперечність та неоднозначність, має завжди складний нелінійний родовід: не один, а декілька джерел; не одне, а безліч можливих продовжень. Так, філософія Канта виросла і з ідей Лейбница, і з ідей Юма; попередниками Маркса були і Гегель, і Фейєрбах; кожен з них був по-своєму переосмислений послідовниками.
В якомусь розумінні всі видатні філософи світу - наші сучасники, їх ідеї та спадщина не старіють. Якщо механіку Ньютона не обов'язково вивчати за працями самого Ньютона або геометрію Евкліда по його "Началам" (вони розчинені, знеособлені у подальшому розвитку наукового знання), то Платона або Аристотеля можна вивчити, зрозуміти лише за їх працями. (Переказати Платона - це все одно що переказати симфонію).
Прогрес у історії філософії є в той же час прогресом в актуалізації минулого. Разом з тим кожна філософія є концентрованим вираженням свого часу - "епоха, охоплена в думці" (Гегель).