"Ренесанс" або "Відродження" - важливий етап в історії філософії, Ренесанс в Європі (передусім в Італії) займає період з 14 по 16 ст.
Сама назва епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, в яких починають вбачати зразок для сучасності. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське знання. Поряд з авторитетом Святого писання визнаються, "на рівних", авторитети античних мудреців. Разом з тим відбувається відродження "істинної" християнської духовності. Іде переосмислення християнської традиції, з'являються ревнителі християнства, такі як чернець Савонарола у Флоренції (1452-1498), які різко протестують проти розкоші папства, спотворення вчення Христа кліром, які закликають до первісного "апостольського" варіанта християнства.
Тому казати, що етап Відродження пов'язаний тільки з античною спадщиною, невірно. Духовного та християнського в ньому також було багато. Головна особливість філософії Ренесансу - антропоцентризм. Тепер не Бог, а людина поставлена в центр досліджень. Місце людини в світі, її свобода , її доля хвилюють таких мислителів, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та інші.
Виникла нова система цінностей, де на першому місці стоїть людина й природа, а потім релігія з її проблемами. Людина - природна істота. Звідси інша особливість ренесансної культури та філософії -"секуляризація" (відокремлення) релігії від науки, потім від політики та моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядаються крізь призму теології. Ці області буття визнаються існуючими самостійно (поза релігією), такими, що мають власні закони. Сказане зовсім не означає, що проблеми релігії, Бога, спасіння душі забуті. Просто вони не знаходяться більше в центрі уваги філософії. Це час становлення дослідних наук, які поступово висуваються до рангу єдиних, що дають дійсне знання про природу (Копернік, Кеплер, Галілей, Бруно тощо).
Мислителям Ренесансу властиве небажання аналізувати поняття, розрізняючи (як це робили схоласти), найменші відтінки категорії. Вони хочуть осмислювати самі явища природи та суспільства, а не сперечатися про дефініції (визначення).
Більшість з них спираються на досвід і розум, але не на інтуїцію та одкровення. Розвивається й своєрідний скептицизм (Мішель де Монтень). На основі раціонального створюються і перші проекти, які малюють ідеальну державу - "Утопія" Томаса Мора, "Місто сонця" Кампанели та інші.
Подивимося на конкретних прикладах філософських учень Ренесансу, яке втілення отримали вищевикладені тенденції.
Микола Кузанський (Кревс), роки життя - 1401-1464 р.р. Цей видатний діяч католицької церкви, кардинал та легат Германії був цікавим філософом. У своїх працях "Знаюче незнання", "Про вчене незнання" М.Кузанський виступав на користь вивчення природних наук, раціонального знання та невтручання теології в цю сферу діяльності людини. Світ створений Богом, але він безконечний, матеріальний і рухається через протилежності. Людину М.Кузанский ставить дуже високо. Бог наче присутній в людині. Разом з тим, Бог присутній у всьому, передусім у природі. Бог - це центр Всесвіту та його межа. Він - ціле, а Всесвіт - частина. Світ наче "згортається" в Богові та Бог ще "розгортає" його по мірі свого втілення в світ. Істина - завжди прогрес (а не догма), процес пізнання руху до Бога.
Ніколо Макіавеллі (1469-1527) був високою посадовою особою в республіці Флоренції. У своїй роботі "Государь" Макіавеллі висловив ідеї про державу та політику.
Держава має своїм матеріалом людину. А звичайна людина має ряд якостей, на які повинен спиратися тверезомислячий правитель. Ці якості, на жаль, негативні, жадібність, мстивість, схильність до зради тощо.
"Адже про людей можна взагалі сказати, що вони невдячні, зрадливі, боязливі перед небезпекою, пожадливі до збагачення," - пише Макіавеллі. Ця "людина натовпу" й визначає дії держави. Опора влади - сила; друга опора - вміло створюваний "культ особистості" государя, третя опора - сильний бюрократичний апарат тощо. Але в будь-якому разі, держава має будуватися з урахуванням реальних фактів та явищ. Головний факт полягає в тому, що чим більше у государя влади, тим сильніше загроза її втратити. Абсолютного володаря легко замінити на іншого такого ж (Скажімо парламент замінити набагато складніше). Інший факт полягає в тому, що політичного компромісу, який би влаштовував усіх, не існує, тому що інтереси людей занадто різні. Значить владі завжди загрожують ті, чиї інтереси вражені найбільше. Релігія та мораль, за Макіавеллі, - це інструмент політики. Але жити за правилами релігії або моралі людей держава не може. Політичне життя та рішення в політиці повинні прийматися тільки виходячи з аналізу самих політичних фактів. Макіавеллі при цьому не заперечує ні релігії, ні моралі. Просто у політики власні закони, государ не приватна особа, і те, що неприпустимо в особистому житті, в родині (насилля, жорстокість, віроломність, брехня) - цілком припустимо в політиці.
Мішель де Монтень (1533-1592) був мером м. Бордо у Франції, досить заможним дворянином, другом короля Генріха IV. У своїй єдиній великій праці - "Досліди" Монтень виділяє в якості основної проблему людини (її мораль, пізнання, місце в світі, проблему смерті та гідного життя тощо). Монтень часто звертається до авторитету античних мислителів, вільно їх цитує (більше 3-х тисяч разів), але характер посилань говорить, що сліпого поклоніння Монтень не відчуває ні перед античними мудрецями, ні перед сучасними. Головний авторитет - розум людини. Все, що належить до релігії - справа віри Монтень висловлюється за суворе розмежування віри та розуму.
Розум, втім, не всемогутній. Він цілком може помилятися. Звідси лозунг Монтеня - "Що я знаю?" Сумнів - рушій знання й науки. Здоровий скепсис не заважає, а допомагає її розвитку. Ми повинні вважати знання процесом, а не догмою. Наші знання історичні, відносні, обмежені можливостями органів відчуття. Оскільки людина - природна істота й підпорядкована законам природи, вона - частина всього живого і повинна жити в гармонії з усім, що живе на землі та з природою. Звідси й розуміння свободи людини як дії згідно з природою та її законами. Філософія, за Монтенем, передусім наука про людину, її мораль. Вона веде людину до доброчинності, навчає жити та помирати. У чому ж ця доброчинність? Як гідно прожити життя? Доброчинність не в аскетичному втіканні, від світу, вважає він. Навпаки, потрібно жити за законами природи, прагнучи до щастя, спокою та комфорту тіла. Життя включає і страждання. Потрібно вміти їх приймати. Смерть неминуча. Безсмертя душі проблематично. Тому, заради можливості безсмертя душі, не можна бути жорстоким ні до себе, ні до інших.