При вже безпосередньому вивчення конкретних представників філософської думки німецької класичної філософії необхідно вказати, що родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.
Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії. Її предметом має бути на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб’єкт пізнання та його пізнавальні здібності.
Слід виявити, що в критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.
Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.
Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.
Студенти повинні запам'ятати, що розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту, протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи, перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.
Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
У вченні про антиномії, можливе виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визначає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.
В кінці розгляду філософської спадщини І. Канта студенти повинні зробити висновки і показати, що він поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля,
И.-Г.Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження великого філософа про науковість філософії. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). Наука, на його думку, є систематичною. Системний характер є необхідним, проте недостатнім визначенням істинного знання. Істинність усієї системи з точки зору Фіхте базується на істинності її наукового основоположення.
В основі філософії Фіхте лежить твердження практично-діяльного відношення до предмета. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею.
Філософія Фіхте в цілому, незважаючи на певні недоліки та суперечності, справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки. По-перше, Фіхте спробував поєднати пізнання і природу, людину і світ; по-друге, він розуміє свідомість як діалектичне утворення, в якому почуття, сприймання мисляться як нижчий щабель реалізації самосвідомості; і, по-третє, вчення Фіхте справило вплив на розвиток філософії "активної сторони" тобто на розвиток "рефлексії практичних відносин "Я" з зовнішньою реальністю.
При конкретизації та більш детальному розгляді філософської системи Шеллінга слід відмітити, що вона складається із: 1) "Системи теоретичної філософії"; 2) "Системи практичної філософії"; 3) "Філософії мистецтва" (теологія і мистецтво).
У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему: як вивести об'єкт із суб'єкта? Він зіткнувся з фактом, що всі люди сприймають зовнішній світ як незалежний від свідомості. Проблема виявилась у поєднанні цих двох протилежних тверджень. Як це можливо, щоб об'єкт від нас не залежав і в той же час був результатом суб'єктивної діяльності. Вирішуючи її Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості.
В системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода - усвідомлена діяльність, необхідність - підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними.
Цей зв'язок - перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об'єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. Виходить, що свідома діяльність призводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності Шеллінг називає необхідністю. Шеллінг вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунутий.
У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи. "Мистецтво - зброя філософії". Мистецтво та форма його змісту ("естетичні споглядання") і є процесом пізнання.
Натурфілософія Шеллінга може показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища емпірії і передує теоретичному мисленню. Натурфілософія - необхідна сходинка розвитку знань.
В кінці студенти повинні показати, що в цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на Європейську філософську думку XIX - XX ст., причому на різних етапах її розвитку виділялись та осмислювались різні аспекти багатогранного вчення. Шелінга. Значним виявився вплив його натурфілософії на українську(М. Максимович) та російську філософію. В XX ст. ірраціоналістичні ідеї німецького філософа знайшли розвиток у філософії екзистенціалізму.