Проблема людини здавна була однією з центральних проблем протягом всієї історії філософської думки. Якщо методи окремих гуманітарних наук (соціології, психології, педагогіки, медицини й ін.) завжди були спрямовані на «препарування» її, то специфіка філософської антропологіїяк загальної теорії людини полягає в прагненні до осягнення людського буття в його цілісності.
Філософську програму вирішення даної проблеми можна висловити словами Сократа: «Пізнай самого себе». Підходи ж до її вирішення були дуже різними на різних історичних етапах. В давній китайській, індійській, грецькій філософії людина розглядається як частина космосу, мікрокосм (Демокріт), що складається з тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності (Арістотель). У Платона ж тіло і душа є дві різнорідні субстанції. Відповідно до філософської течії веданта (Індія), специфічне начало людини становить атман (душа, дух, «самість», суб'єкт), тотожний за своєю внутрішньою сутністю загальному духовному началу – брахману. За Арістотелем, людина є жива істота, наділена розумом («розумною душею») і здатністю до суспільного життя. У християнстві біблійне уявлення про людину як «образ і подобу Бога», внутрішньо роздвоєну внаслідок гріхопадіння, сполучається з вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і виникнення можливості в наслідок цього поєднання внутрішнього прилучення до божественної благодаті для кожної людини. Августин уявляв душу незалежною від тіла, а людину розглядав як єдність тіла і душі, щось проміжне між тваринами й ангелами. У християн плоть людини є породженням диявола, ареною ницих пристрастей і бажань.
Для епохи Відродження характерний пафос автономії людини, її безмежних творчих можливостей. У Новий час висловлене Декартом положення «мислю, отже, існую» стало єдино достовірним свідченням людського існування. Дуалізм душі і тіла, що відстоюється Декартом, надовго став основою новоєвропейського раціоналізму. Тіло розглядається як автомат, машина, спільна у людини і тварин. Душа ж ототожнюється зі свідомістю. У основоположника німецької класичної філософії І. Канта питання «Що таке людина?» - основне питання філософії. Кант розмежовує філософську антропологію й антропологію у фізіологічному смислі, як таку, що досліджує, що людина, як вільно діюча істота робить або може зробити із себе самої.
Для німецької філософії кінця 18-початку 19 сторіччя характерне повернення до розуміння людини як живої цілісності. Гердер і Гегель розвивають ідеї історичності людського існування. Людина розглядається як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, як носій загальнозначущої свідомості, духу, розуму. Л. Фейєрбах здійснює антропологічне переорієнтування філософії, ставлячи в центр її людину, яка розглядається, насамперед, як чуттєво-тілесна істота, жива зустріч «Я» і «Ти» у їхній конкретності. Як відзначалося вище, людина уявляється Фейєрбахом як суто біологічна істота, яка не виникає в історії, а передує їй. Піддавши критиці Л. Фейєрбаха, основоположники діалектичного матеріалізму розглядають людину не тільки як продукт природи, але і як соціальний феномен, акцентуючи увагу на соціальній практиці.
2. Проблема походження людини.
Будучи невід'ємною частиною природи, людина належить до тваринного світу. Проте вона істотно відрізняється від найрозвинутіших тварин. Всяка тварина народжується, вже будучи наділеною набором інстинктів, які забезпечують її пристосовуваність. Уроджене ж «поведінкове амплуа» Homo Sapiens поки відшукати не вдалося.
Задамося запитанням: чи можливо застосовувати до вчинків людини поняття «заданість програми»? Здається, що відповісти на нього слід позитивно. Однак, генетичні програми, що визначають інстинктивну поведінку тварин, фіксуються в молекулах ДНК. Головними ж засобами передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (членоподільна мова), показ і приклад. Місце «генетичних інструкцій» посідають норми, місце спадковості − спадкоємність. Виділення людини з тваринного світу (антропогенез) настільки ж грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Антропогенез протікав у нерозривному зв'язку зі становленням суспільства (соціогенез). Періоди антропогенезу і соціогенезу (приблизно 3-3,5 млн. років, тобто в 1000 разів більше писаної історії) нерозривно пов'язані сторони єдиного цілого − антропосоціогенезу.
У поясненні загального змісту антропосоціогенезу важлива роль трудової гіпотези. Праця тут відігравала центральну роль, але лише у взаємодії з такими чинниками соціалізації як мова (у широкому смислі - вся система культури, у вузькому - спеціалізована інформаційно-звукова діяльність, іменована мовою), свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика.
Підкреслюючи визначну роль членоподільної мови в процесі соціалізації, вчені, які досліджують дану проблему, відзначають, що домогтися солідарності з приводу праці, і консолідації на цій підставі первісного стада в людську спільноту було б неможливим без розвитку практики «виробництва людей самими людьми», колективно регульованого виробництва нових поколінь людей. Первісне стадо засноване на ендогамії– внутрішньошлюбних зв'язках. Община ж на полігамії– такому порядку, який виключає шлюбні контакті між єдинокровними партнерами, і екзогамії– при якій ведуть пошуку шлюбних партнерів в інших общинах. Табу на шлюбні зв'язки між близькими родичами є найпростіша і перша морально-соціальна заборона. Важливо зауважити, що розвинута мораль жодної з найдавніших моральних вимог не скасовує.
Община немовби самою природою призначена для того, щоб спільний процес праці постійно був прозорим (і предмет, і засоби праці і т.ін. перебували в полі зору кожного з учасників). З утвердженням общинно-родового устрою праця виступає вже не просто як «замовник», «витребувач» людських якостей, але і як прямий їх творець, великий вихователь людей.
Свідченням багатопланового предметно-діяльного розвитку стала так звана «неолітична революція» − перехід від збирання і полювання до продуктивного життєзабезпечення (землеробства, скотарства, ремесла). Вона була першим виявом прискорення технічного та технологічного прогресу, що вже ніколи не припинявся. На нашій Землі немає ні «природно-наївних», ні «диких» племен і народів. У будь-якому з її регіонів ми зустрічаємо людські істоти, які виразно демонструють наявності необхідних і достатніх сукупностей соціальних ознак, як-то:
- вміють виготовляти і застосовувати для виробництва знаряддя;
- знають найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла;
- мають потреби, почуттєві сприйняття і розумові навички, що розвиваються історично;
- не можуть ні сформуватися, ні існувати поза суспільством;
- визнані ними індивідуальні якості і достоїнства суть суспільні визначення, що відповідають тому або іншому типу суспільних відносин;
- їхня життєдіяльність має не споконвічно запрограмований, а свідомо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, які мають здатність до самопримушення, совість, усвідомлення відповідальності.
Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і культурної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологічні відмінності людини від тварини, які були помічені вченими на початку XX ст.
1. Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжується неготовою до самостійного життя, її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціалізація щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ предмета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в якому ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися інстинкти.
2. Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).
Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина народжується з пластичною (незатверділою) біологією для того, щоб засвоїти «іншу природу» − культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соціально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізованої програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти«за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може розвинутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.
Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші, її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза її увагою.
Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці людина застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хитрість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за дерево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єктивними властивостями речей.