Чільне місце при розгляді українських філософів займає вихованець Києво-Могилянської академії Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук.
Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблій та християнських традицій, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання: ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.
Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній певноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє − на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, філософ, по суті, пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятися до найвищих вершин. Але, прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.
Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі, поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми. Любов і віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.
«Крізь любов та віру людина пізнає себе», - твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у філософа. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові.
На ґрунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Воно міститься у нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний світ, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект: людське щастя втілюється не тільки в духовних пошуках, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці.
Його філософія є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком визначення українським народом свого місця у суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людської природи дії.