Богдан Хмельницький жив у складний час, визначальним фактором котрого в українському національному житті було тс, що нащадки найкращих і наймогутніших оборонців українства в Речі Посполитій попадали під вплив панівної культури, переходячи до стану привілейованих членів польського суспільства. Великі українські магнатські роди, полонізуючись, відігравали важливу роль у державному механізмі Польщі, виконували функцію осередків, на які опиралася політика королівського уряду - національно-релігійної колонізації. Незначна частина їх репрезентантів в особі Четвертинських та їм подібних, твердо залишалася на становищі своєї самобутності, вважаючи, однак, Річ Посполиту, єдиним організмом, де ця самобутність здатна була існувати. Історичні традиції, віра, приналежність до української нації - все цс шанувалося і зберігалося у цьому колі, а спроби більшості сенаторів у сеймі похитнути підвалини національного життя таких магнатів натикалися на їхній опір. В українському громадянстві викристалізувалося поняття батьківщини для окреслення всіх земель, котрі попадали під адміністративну владу польського уряду. Це свідчило, що перманентність суспільно-політичної думки, розвиненої в період князів Володимира і Данила, обірвалася і не було видно жодних перспектив для її налагодження. Такс становище існувало попри виразне визнання українцями своєї етнічної окремішності від оточення1, але це не могло знайти свого державного виявлення.
У той же період відбувалося сильне пожвавлення національно-релігійного руху. Поштовхом для цього стала Реформація в Європі, котра в кожному краї набувала особливих національних ознак. В Україні цей рух поширювався по міських культурних осередках і в монастирях. Утворювалися братства, друкарні, школи, академії. З'явилися релігійні полемічні трактати, твори з граматики, словники, описи історії, переважно житійна література.
Однак, поширення національно-релігійного руху було надто слабе,- щоб протиставитися полонізаційним впливам. Католицька церква наступала на східні землі, єзуїти відкривали свої школи і колегії, де можна було отримати високу освіту. Багато українських батьків, а поміж ними і Михайло Хмельницький, віддавали своїх дітей в науку до таких шкіл. Велика кількість з цих вихованців пізніше переходила на латинський обряд і зрікалася давнього кореня[13, c.27-29].
У такому середовищі в останній чверті XVI ст. і на початку XVII-гo опинилася козаччина, котра твердо обстоювала свої права в обороні і поширенні власного впливу з Великого Лугу на "волость". Виробилася єдина і суцільна ідеологія цього стану, що пізніше знайшла відображення у терміні "козацька нація", під яким розумілося все українське населення, що попадало під адміністрацію гетьманського уряду. Вивести козаків з-під юрисдикції воєвод, старост, забезпечувати козакам та їхнім сім'ям різні права, привілеї - все це входило до поняття вольностей, які були важливим підґрунтям цієї козацької ідеології. В часі, коли коронний уряд ставив щораз більше перепон для функціонування королівських привілеїв Зигмунда Августа і Стефана Баторія, козаччина рівною ж мірою змагалася за їх відзискання.
На кінець XVI ст. припадають перші українсько-польські війни, котрі в національно-релігійному відношенні розкрили суперечність переважаючої енергії однієї нації на політичне та економічне підпорядкування іншої. Це оформилося, зокрема, у впровадженні обмежень для цілого стану в українському суспільстві, котрий, властиво, претендував відігравати в Україні роль міцного форпосту полонізаційним впливам. У першій половині XVII ст. ці обмеження польського уряду вилилися у численні козацькі повстання, де національні мотиви перепліталися з безліччю соціальними.
При такому розвитку суспільства, віра в те, що королю заважають повернути вольності козакам і не дають шляху його добрій волі, була дуже сильною3. Тому повстання Богдана Хмельницького в середовищі україн-ців сприймалося, попри інші мотиви, черговим козацьким виступом, щоб захистити короля від сваволі магнатів: "... українці (литовские люди) говорять, що у них буде війна у панства з королем за козацтво", "а підняли козаки татар на поляків і на жидів за те, що поляки хотіли бунтувати (рокошь чинить) проти короля", "...а король польський з козаками заодно стоїть на ляхів".
Богдан Хмельницький також належав до тих людей, котрі сподівалися, що король поверне козаччині її давні вольності і виведе з того жалюгідного становища, в яке вона потрапила після ординації 1638 р. Але, знаючи силу законів Речі Посполитої, направлених в державному відношенні на виділення шляхти в пануючий у суспільстві стан, він не плекав ілюзії на ці надії. Це відчувалося також у козацькому середовищі; "Бог дасть, і військо наше може то само справити, що... від ляхів можемо боронитися і через короля, пана нашого, кривди нашої догодити. На що всі: гаразд говорить, бігме гаразд". Тому силою зброї Хмельницький намагався натиснути на сейм, щоб той дозволив королю підтвердити вольності козакам і надати нові.
Постає питання, яких привілеїв домагалася козаччина? Треба думати, що їхньою основою був козацький традиціоналізм, котрий базувався великою мірою на реформах Зигмунда Августа і Стефана Баторія. Головними пунктами політичних привілеїв (попри економічні та національні) може бути домагання встановити власне самоврядування, запровадити своє судочинство, звільнитися від юрисдикції воєводсько-старостинських урядників і т. п. У вимогах також традиційно окреслилася територія по ріку Случ, згідно з осідлістю козацьких громад[15, c. 24-26].
Щоб краще орієнтуватися у поставленій проблемі, потрібно чітко розрізнити, принаймні, два види джерел до її розв'язання. Причому мова йде про відомості не польського походження, котрі, здебільшого, перебільшені і зображують радше враження поляків від своїх несподіваних поразок, ніж реальний стан речей у козацькому таборі. До першої категорії відносяться офіційні козацькі супліки та інші документи, звернені до коронного уряду. До другої - документи неофіційних посередніх звернень до Речі Посполитої, факти, котрі відображають настрої людей і їхнє відношення до козацьких привілеїв та інші матеріали. Офіційні повідомлення не завжди повною мірою відтворювали політичну програму козацтва. Деякі вчені вважають, що вимоги посольства на чолі з Федором Вешняком до Варшави у червні 1648 р. відносилися саме до цієї категорії. Це слушне зауваження, бо за ранішими відомостями козаки вимагали від польського уряду встановлення козацької адміністрації по Білу Церкву. Наприклад, коли гетьман польний коронний Мартин Калиновський був у полоні, то йому ставилися умови, "... щоб ті маєтності, котрі [він] мас на Україні, [сам] віддав у розпорядження козаків, щоб там Хмельницький заснував окреме козацьке князівство (xicstwo osobne Kozackic)".
Інші дві взаємопов'язані між собою проблеми (на котрі, однак, досі немає однозначної відповіді) - про козацьке посольство у червні 1648 р. до короля. Чому, власне, це посольство було вислане до Варшави і в який спосіб Б. Хмельницький хотів добитися реалізації своїх домагань?
На підставі листа гетьмана до білоцерківського підстарости Зигмунда Чорного з-під Корсуня 27 травня 1648 р.10 В. Степанков зробив висновок, що Богдан Хмельницький мав намір продовжувати наступ вглиб Польщі. Очевидно, вчений має на увазі рядки, де йдеться про те, як гетьман знайшов у польському таборі під Корсунем багато листів від краківського воєводи Станіслава Любомірського до Миколая Потоцького, у яких воєвода остерігав каштеляна не нападати на Вій-сько Запорозьке, "...ми готові за таку доброзичливість виявити свою приязнь", - додає Хмельницький. "Ми раді б звідси рушитися назад, - читаємо далі, - але взяли відомість, що проти нас ще тягнеться сила таких неприятелів, яким був й.м.п. краківський [каштелян], до котрих поневолі мусимо поспішити...". Цей лист, однак, не с переконливим для такого остаточного висновку. У ньому можна відчути дипломатичну гру і нещирість гетьмана: проти ворогів він не пішов, на Січ назад не повернув, а подався з військом до Білої Церкви.
Сумнівною і також непереконливою с вістка про прохання гетьманом Іслам Гірея розпочати загальний наступ на Польщу після Корсуня, хоча у Речі Посполитій вважали, що Б, Хмельницький хотів наступати на захід. Слід зауважити, що наступ козацько-татарських військ за Случ, міг би видатися найкращим засобом від того опустошення Київщини, котре вчинили в червні татари, щойно приведені ханом з Криму. Тому це питання слід трактувати в залежності від того, як пояснювати причини відступу до Білої Церкви, про що мова окремо[9, c. 32-34].
Деякі документи дають підстави вважати, що Богдан Хмельницький протягом перших місяців намагався помірковано владнати конфлікт. Він, ймовірно, міг сподіватися, що після демонстрації своєї сили коронні регіментарі будуть поступливішими і польський сейм, можливо, навіть через чиєсь посередництво, зверне увагу на вимоги козаків, котрі передавалися запорожцями Миколайові Потоцькому через посольство ротмістра Хмелецького у березні. Вартий уваги факт, що анонімний автор діаруша про жовтоводську битву, досить детально описуючи посольство Хмелецького на Січ, вимоги коронного гетьмана до низових козаків і їхню відповідь, нічого не згадує про таку важливу умову повстанців (вона с у листі М. Потоцького до короля про це посольство), як ліквідація управління Речі Посполитої на козацькій "волості" по Білу Церкву: Хмельницький "...відписав, покірно просячи, щоб тільки п. краківський [каштелян] з України зараз відступив, а з ним [також] комісар, полковники, щоб військо Запорозьке стародавнім правом урядувалося, з-поміж себе обиралися гетьмани та полковники".
Першу згадку про те, що гетьман мав наміри мирно полагодити конфлікт, знаходимо у цьому ж діаруші при описі подій, які передували штурмові польських шанців козаками на Жовтих Водах. Ось що пише польський анонім, учасник битви: "Хмельницький з козаками, даючи нам вибір, [питав]: "Чи хочете трактувати, чи не хочете". "Хочемо", "Видайте козацькі клейноди, видайте гармати і ми вас відправимо до Крилова і до гетьмана [коронного] вас пустимо. А щоб цьому вірили, даємо вам заклад, який хочете". І дали Кривоноса та другого - Крису з Крилова". Проте, як зауважив М. Гру-шевський, подробиці цих переговорів - дуже непевні". Свої міркування має також І. Крип'яксвич: закладники використали своє перебування у польському таборі, щоб привести до повстанців реєстрових козаків19. Попри таку невизначеність у деталях тут важливо відмітити сам факт спроби переговорів, незважаючи на те, що їхні мотиви не з'ясовані.
Збереглася також вістка одного польського жовніра, котрий у міжчасі обидвох перших боїв утік з татарського полону і перед 20 числом травня доносив: "...Хмельницький хоче послати своїх послів до й.м.п. краківського на трактати". Важливо, що ця новина взята вістуном безпосередньо від татарина на ім'я Гумайза, отже побутувала в козацько-татарському таборі. Нічого, однак, докладнішого про наміри відрядити посольство від козаків до Миколая Потоцького після Жовтих Вод не маємо, тому важко зробити якийсь категоричний висновок на підставі однієї чутки. її, однак, варто взяти до уваги.
Набагато ціннішою і важливішою є московська відписка, яка була доставлена в Розрядний приказ 7 червня. У ній говориться, що 30 травня 1648 р. до Путивля з Ніжина приїхали "литовські торгові люди": ніжинський міщанин Антон Гаврилів і могильовець Дмитро Потапів. Вони привезли з собою відомість, що "...після... [Корсунської ] битви Хмельницький вислав своїх посланців до польського короля просити в нього привілей, щоб він дозволив їм бути в Запорогах по давньому звичаю, а ляхів до них в Запороги не посилати, а в містах би їх, козаків, урядникам і ляхам не управляти нічим, як давніше (не... ведать по-прежнему)". Найперше виникає питання, про яке посольство йдеться у відписці, датованій за Юліанським календарем? В інших документах не згадується про жодних послів Хмельницького перед відправкою полковника Федора Вешняка до Варшави. Думку про можливу таємну місію (про яку звичайні торговці знали у Ніжині, ймовірно, не раніше другої половини 20-х чисел травня) не слід навіть допускати. Але інструкція для козацьких комісарів від Війська Запорозького до Володислава IV була розроблена .лише через три дні після цієї дати - 2 червня. Отже, відписка передає хибний факт про козацьких послів до Варшави. Друге, що важливо, - цс зміст вимог, які, нібито, треба було передати до уряду Речі Посполитої. Вони перегукуються з тим загальним настроєм в суспільстві, котрий виражений у козацьких домаганнях ліквідувати коронну залогу на Січі (=знищити de jure ординацію 1638 p.) і звільнитися від польських адміністративних урядів у козацьких містах. Тому ідея про мирне врегулювання конфлікту Хмельницьким, як видно з відписки, була популярною до тої міри, що серед людей говорили не тільки про козацьке посольство до Варшави після перших перемог як про доконану подію, але й про ті умови, які посли мали представити королю[6, c. 42-44].
Аналіз цих джерел дає підстави критично поставитися до твердження, що гетьман вирішив направити посольство до Варшави на відомій семидесятитисячній раді на початку червня під впливом пропозиції Адама Кисіля через посередництво о. Петронія Ласка. Це зазначу попри те, що таке перебільшення ролі Адама Кисіля в організації першого козацького посольства до Володислава IV у 1648 році, вже існувало серед сучасників: "Коли Військо Запорозьке стало під Білою Церквою, а хан татарський в сто тисяч війська - під Владарівкою, лише в трьох милях від козацького війська, і вже своїми планами намірялися (zamysfy swoic obrocili) іти вглиб Польщі. Тим часом й. м-ть пан воєвода брацлавський відправив одного ченця з листом до Хмельницькою, старшого регіментаря козаків". Сам Адам Кисіль відзначав те, що саме він переконав Б. Хмельницького відправити козацьких послів до Варшави.
Причини повернення козацько-татарських військ до Білої Церкви і поміркованої інструкції послам до Володислава IV в сучасній інтерпретації викладені, здебільшого, у працях Януша Качмарчика і Валерія Степанкова. Вони зводяться, головним чином, до двох пунктів:
1. До складної ситуації, що виникла для Богдана Хмельницького після Корсунської битви; 2. До досконалої орієнтації гетьманом у політичній системі польського суспільства. Причому більше уваги приділяється аналізові внутрішнього і зовнішнього становища України. Це виявляється у характеристиці відношення різних суспільних класів, станів і груп до повстання Хмельницького, а також при розгляді міжнародного становища, в якому опинилися Україна і Польща після весняної кампанії. З'ясування впливів цього останнього чинника на розвиток політичної програми гетьмана залежить від дослідження українсько-турецько-татарських, українсько-московських та інших відносин. Тому, не забігаючи наперед, тут зверну увагу лише на ті обставини, котрі спонукали гетьмана і старшину не згадувати у червневому посолсьві до Варшави про радикальніші вимоги (про що відомо з інших джерел), ніж ті, що були представлені на конвокаційний сейм.
Досі залишається невстановленим, кому адресувалася ця інструкція - королю чи сеймові: чи в день написання листа до короля від 12 червня 1648 р. і, відряджаючи посольство, Богдан Хмельницький не знав про смерть Володислава IV, вдавав, що не знає, чи просто не вірив у цю новину. Якщо гетьман знав, що король помер то наскільки щирим було його бажання трактувати зі шляхетським станом у сеймі? А якщо не знав, то де, крім особи Володислава IV та його оточення, він міг знайти підпору для захисту козаччини на таких трактатах? У першому і в другому випадках, однак, все зводиться до непоступливості польського шляхетського суспільства перед можливостями надати привілеї для козацтва[3, c. 27-28].
Одна річ при цьому, здасться, може не викликати сумніву, що подані пункти вимог, як уже зазначалося, не відображали поглядів ні козаків, ні їхньої старшини, ні українського суспільства в цілому. Вони дійсно здавалися для поляків занадто радикальними, особливо там, де йшлося про збільшення реєстру і повернення уніатських церков на православ'я на теренах Галичини -"... в Любліні, Красному Ставі, в Сокалі і в інших місцях...". На генеральній конфедерації конвокаційного сейму від 16 липня 1648 р. було вирішено перенести полагодження конфлікту православної церкви та унії до слекційного сейму на осінь. Але в Польщі покладали дуже великі надії на це посольство для встановлення миру з козацьким військом Богдана Хмельницького: На конвокації вирішили відправити в Україну Адама Кисіля з кількома вповноваженими, котрим "... даємо силу - писалося в конфедерації, - згідно з затвердженою інструкцією [прийти] до ґрунтовного замирення з Військом Запорозьким і те, що, згідно з тою ж інструкцією, буде виконано, має бути підтверджено на щасливій, дасть Бог, елекції нового короля (Рапа)". Отже, наприкінці липня Адам Кисіль отримав умови шляхетського стану, щоб замиритися з козаками, у відповідь на помірковані вимоги козаків з-під Білої Церкви. "... тепер привести їх до того, щоб мали комісара і пепковників, - марна справа...", - писав Адам Кисіль в одному з листів. Причому видно, як поляки мало сумнівалися, що Військо Запорозьке не пристане до трактатів. Шляхта дуже неохоче йшла на поступки: "[Посли] мають найбільше старатися за те, щоб з козаками прийти до такої домовленості, яка була постановлена на кумейківській комісії [1637 p.]. Якби, однак, [козаки] не далися пристати на такі поступки без великої загрози для республіки, тоді п.п. комісари наші мають твердо [добиватися] переяславської [угоди 1630 р.]". В іншій пізнішій інструкції до цих двох умов дозволялося піти ще й на треті умови до замирення, згідно з куруківськими статтями 1625 р. Козаки мали б взяти на себе багато зобов'язань: звільнити всіх полонених, віддати захоплену артилерію, відмовитися від договорів з ордою і від будь-яких зовнішніх і внутрішніх союзів, видати керівників повстання у Варшаву. В крайньому випадку рекомендувалося спровадити козаків на війну в Крим, але категорично заборонявся вихід на Чорне морс до турецьких берегів. З приводу реєстру, комісарам дозволялося піти на його незначне побільшення, але в такий спосіб, щоб Річ Посполита не збільшувала свій жолд. "... про число війська: захочуть дванадцять тисяч. - Писав А. Кисіль 29 червня. Наскільки буде можливо, так будемо торгуватися з ними". Оце і все, на що погоджувався "лицарський стан". Дванадцятитисячний реєстр, виплата грошей за попередню службу, питання релігії - все це або ігнорувалося, або ховалося за довгими розмовами. З цієї причини неправомірно було б сподіватися, що Хмельницький під Білою Церквою подасть для сеймової ухвали ті умови, котрі він пересказував М. Потоцькому через Тугай-бея.
Тут потрібно зважити на думку польських вчених, котра стосується устрою Речі Посполитої як станової монархії. Соціально-економічний статус привілеїв шляхти всіх народів держави не диференціювався етнічними або іншими чинниками. Для того, щоб шляхта могла вести переговори в Україні, їй потрібен був рівний партнер, котрий витворився лише наприкінці Хмельниччини в особі української покозаченої шляхти. Гадяцький трактат с свідченням такого порозуміння шляхти Польщі і князівства Руського (згідно з угодою). 1648 рік далеко відрізнявся від 1658-го. Вимоги козаків на початку повстання до шляхетського сейму, репрезентанта найвищої моральної чесноти gentis Polonicae - це сприймалося як вимоги зухвалих підданих і слуг, котрі привілейована каста Речі Посполитої не могла і не хотіла приймати.
Можна думати, що протягом зими-літа 1648 року, Богдан Хмельницький покладав найбільші надії на короля. Те, що Хмельницький після розгрому коронних військ у перших битвах не міг виступити проти Володислава IV, котрий збирався походом в Україну, було важливою причиною маршу з-під Корсуня до Білої Церкви. Ставши табором, він сподівався на наближення польського війська і починав фортифікаційні роботи. Згідно з Л. Кубалсю (на жаль, вчений не дав покликання), "регіментарі повинні були стягнути військо під Костянтинів, оглянути фортеці над Бугом і Случчю і боронити козакам вихід поза Білу Церкву". Не виключено, що під Білою Церквою Богдан Хмельницький хотів вступити в офіційні переговори з королем. Але передчасна смерть Володислава IV залишає всі ці питання відкритими і нез'ясованими[7, c. 69-71].
У червні, десь між 8 і 17 числом, гетьман прибув до Чигирина, де його вітали з перемогами над польським військом. Цс описав жидівський мемуарист Натан Ганновер, ймовірно, добавивши деякі легендарні перекази: "І коли [Б. Хмельницький] наближався до міста, всі мешканці вийшли йому назустріч з бубнами, а посеред танців та великої радості дали йому благословення і обрали його паном та князем над собою і над своїми нащадками навіки. І сказали йому: "З божої ласки ти є князем над нами, ти є збавителем, котрий визволив нас з рук панів польських, які нас утискали тяжкою працею!".
Зв'язки з Туреччиною і Кримом. Головним вістрям кримсько-турецького напрямку політики козацької адміністрації і польського уряду були спочатку плани Володислава IV довкола організації походу проти турків, а пізніше, коли сейм добився їхньої дезорганізації, - проблеми, що виникли під час українсько-татарського союзу. З боку Криму цей союз був наслідком напружених відносин з Польщею, зокрема, протягом 1647 р.
Сам розвиток внутрішнього життя Криму, викликаний міжусобицею ординських мурз, антиханськими заколотами і т. п., штовхав Іслам Гірея до зовнішньої експансії, щоб тим самим вирішити всі татарські чвари. Похід татар мав би відбутися наприкінці осені-початку зими 1647-1648 pp., але султан не дав свого дозволу, заборонивши ханові виступити як на Польщу, так і на Москву. Річ Посполита готувалася зустріти ворога дуже ретельно, зібравши наприкінці 1647 р. чимале військо (до 30 тис. жовнірів і 6 тис. козаків) і скликаючи посполите рушення. Після того, як минула загроза татарського нападу, коронний гетьман розпустив свої полки. Але попри султанську заборону хан відклав похід "до трави". Це рішення, як вважали, прийнялося під тиском мурз, котрі, ніби, уклали між собою і ханом таємну угоду, щоб "...їм всім іти з кримським царем в литовську сторону війною нинішньої зими". Як бачимо, відносини Польщі з Кримом за кілька місяців перед Хмельниччиною були такими напруженими, що ледь не привели до військових дій. Причому агресивність у взаємній політиці помітна тільки з татарського боку. Польські війська не дозволяли собі наступу на Крим - сильно позначилося негативне сприйняття сеймом таємних планів короля. На весну передбачався великий татарський похід.
Ще задовго перед посольством із Січі до хана 1648 р. між козаками і татарами відбувалися різні контакти, що наближали їхній союз. В’ячеслав Липинський звернув увагу, що лише тільки саме його оформлення козаками носило антидержавний характер. В силу недостатньої кількості турецьких матеріалів, не відомо, чи султанський двір дав свій дозвіл татарам вторгнутися в землі Речі Посполитої цього разу. Це, однак, є дуже важливим для з'ясування.
Складне становище Туреччини в тому часі, коли венеційці і перси, об'єднані між собою якимись спільними зобов'язаннями, наступали на Порту з обох боків, - на Стамбул і Вавілон, - мало свідчити про найменше бажання настроїти проти себе Варшаву і Москву. Це посилювалося неспокоєм у самому Константиноіюлі, де влітку, ніби, вибухнуло повстання при наближенні венецьких військ. Але кримські міжусобиці також були небезпечними для Османської імперії і невідомо, якою анархічною силою вони могли керуватися. Вся Польща була переповнена чутками про сувору реакцію Порти на виступ татар. Така реакція, як свідчили тогочасні новини в інтерпретації поляків, була викликана не тільки тому, що татарський хан порушив перемир'я Порти і Речі Посполитої, але й через потребу обороняти східні кордони імперії від Персії весною-влітку 1648 p.: "А з України та відомість прийшла до Варшави, що турчин наказав татарам, щоб відступили з Польщі, і щоб на персів якнайшвидше йшли". Як відгомін на цю весняну кампанію, 9 жовтня (тобто вже після двірцевого перевороту в Стамбулі) з'явилися польські новини з легендарним забарвленням, що "...наславши військо турків до Криму, турки мали всіх татарів постинати і відібрати та звільнити наших в'язнів з тої причини, що [татари] наважилися іти до Польщі на допомогу козакам проти поляків. Маючи перемир'я турків з поляками і бажаючи його твердо дотримуватися, [султан] застерігав [татар], щоб [вони] не дали приводу до [його] порушення...". Сам уряд Речі Посполитої намагався вплинути на Порту не тільки своїми чисельними посольствами (як головний привід до польсько-козацької війни тут наводився той факт, що Польща завжди перешкоджала козакам робити походи на Чорне море), але й через посередництво інших держав, зокрема –Франції[10, c. 153-154].
Це є один бік справи, на основі якого сучасні вчені роблять висновок, що негативна реакція султана на виступ Іслам Гірея була важливою причиною повороту хана в Крим з-під Білої Церкви, і ця реакція немалою мірою спричинилася до поміркованих вимог в козацькій інструкції послам до короля.
В тіні всіх цих чуток ховається інша тогочасна оцінка відношення султана до татарського нападу. У попередньому параграфі вже згадувалося про сумнівне твердження, ніби Б. Хмельницький просив Іслам Гірея III напасти на Галичину після Корсунської битви. По-перше, татари найбільше не були зацікавлені у встановленні миру між козаками і поляками з огляду на можливу українсько-польсько-московську коаліцію. Через це ханові не було потреби відмовляти козакам у поході. По-друге, ця вістка безпосередньо взята з листа хана до короля, у якому Іслам Гірей намагався виправдати свій напад, вимагаючи, натомість, чотирирічну Данину під загрозою повторного вторгнення через сорок днів. Він не боявся навіть сміливо прикритися іменем султана, що той, ніби, дав свій дозвіл на такий крок: "...найясніший і наймогутніший наш цісар [Ібрагім] наказав нам, щоб ми вторгнулися у ваші краї", власне, з причини, що данина (tribut) не виплачувалася. Така згадка про участь Порти в козацько-татарській акції не була звичайною і могла негативно відбитися на умовах виконання укладеного турецько-польського перемир'я, чого так боялися турки, згідно з вищенаведеними поширеними чутками. Якщо навіть дозволу і не було, а це був звичайний політичний хід, щоб показати свою опосередковану причетність до походу, то виходить, що Іслам Гірей не дуже боявся султана, бо сам вимовлявся за рахунок константинопольського двору.
Харківський історик П. Буцинський наводив відповідь султана на скарги поляків до Царгороду від червня, відображену в "подлинном письме" великого візира до канцлера Юрія Оссолінського (автор не наводить дати), котрий зберігався в Москві у Польській Коронній метриці: "...так як король протягом кількох років нештатне ханові данини, яку належить давати по договору, недавно між нами укладеному (1646), і не стримує козаків від нападів на Чорне морс, то ми наказали йому, щоб він напав і опустошив польську державу". Дуже подібний за змістом лист візира до канцлера наводить у своїх записках Мартин Голінський, казимирський райця, але відносить його до часу коронаційного сейму": "... і поскільки ви не дали традиційної данини (zwyczaynych darunkow) за чотири роки, ми наказали [ханові], щоб [він] напав і пустошив володіння польського короля, так як в затверджених листах перемир'я, вами нам даних, написано, що поки польський король буде давати татарському ханові традиційну данину, до тих пір татарські війська до вас вторгатися і людей ваших в неволю брати не будуть". Однак, тут є застереження, що лист, переписаний Голінським, датований часом через кілька місяців після весняної кампанії і ця інформація візира могла бути підробленою під поточний політичний момент, який склався в Туреччині на осінь 1648 р. В таких місцях особливо сильно відчувається нестача турецьких джерел, з чим треба поки що рахуватися, і тому лист можна вписати в загальний контекст подій першої половини року.
Серед польських урядових кіл розповсюдилися тривожні настрої вже після смерті короля: "Та річ, однак, страшна, на котру Речі Посполитій треба мати велике око, щоб нам ця смерть короля й.м. не привела під Кам'янець-Подільський сілістрійського башу з кількадесятьма тисячами турків"[5, c. 102-104].
Про турецько-татарські і турецько-козацькі стосунки 1648 р. подає відомості також Мустафа Насім, котрий від 1709 р. перебував на посаді державного історика в Туреччині, Згідно з фактами, наведеними ним у розділі, візир Ахмед паша "не вшанував почесною одежою" татарського вістуна, котрий на початку липня, як вважає О. Пріцак, привіз новину, що Іслам Гірей, взявши великий ясир, "... спалив і знищив укріплення приносячих нещастя русів..."; "Руси з нами заключили мир. Чому хан зробив на них наїзд?" Вчений зробив висновок, що у цьому місці згадується договір між козаками і Туреччиною, укладений, ймовірно, в результаті місії Филона Джалалія на початку червня 1648 р.69 Це припущення не підтверджується документами, але запе-речення, котре висловилося в літературі, дуже загальне і поверхневе70. Далі, згідно з Насімом, султан відправив свого повіреного ("майстра церемонії") разом з татарським резидентом у Стамбулі, щоб оголосити догану Іслам Гіреєві: "... вони явилися у хана і передали (йому) доручену їм нагану". Тут знаходимо цікаве місце про перспективи українсько-турсцького союзу як їх бачив Іслам Гірей: "Якщо Аллах схоче, в мене єсть план, щоб руський король (ru's qraly) назначався правительством так, як молдавський".
Є кілька повідомлень, що Б. Хмельницький просив у султана дозволу зайняти молдавський господарський престол. Причиною, мовляв, було те, що господар Василь Лупул, видавши свою дочку заміж за литовського гетьмана Януша Радзивіла, відправив у Литву свої скарби, а сам, як зрадник, зійшовся з поляками проти турків. Таку інформацію гетьман передавав у кількох посольствах до Туреччини. "Взнавши про це, - записує Мартин Голінський, - господар волоський повідомив про все Річ Посполиту коронну, зібравши війська більше, як двадцять тисяч". Ймовірно, це міг бути початок молдавської політики гетьманського уряду.
Самі татари були дуже обтяжливими для козаків: "... не знаю, чи буде то гаразд, - з промови запорожця на одній із скликаних рад того часу, - аби ми мали поганів собі за опікунів брати. Бог дасть, і військо наше може то само справити, що попри тих поганів від ляхів можемо боронитися". На підставі переказів, котрі побутували у Польщі, нунцій Торрес доносив, що Хмельницький "... сам відчуває до татар деяке недовір'я і страх, так як він повністю залежить від них, а число їх з кожним днем все збільшується..." Одразу після перших перемог у травні у козацькому війську, як свідчив у червні взятий поляками в полон козак Григорій з Вільшани, була зібрана нарада, де обговорювалося, в який спосіб можна позбутися татар[8, c. 79-82].