Організація української державності в ході визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Соціальні відносини

Організація української державності в ході визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Соціальні відносини.

Гетьман П.Орлик та його Конституція.

Розвиток капіталістичних відносин і розклад кріпосницької системи у першій половині XIX ст.

2. Смерть Б.Хмельницького та історичне значення його діяльності.

Соціально-економічні відносини на Лівобережжі та Слобожанщині у другій половині XVII ст.: сільське господарство, ремесло і промисли, розвиток міст торгівля.

Західноукраїнські землі під гнітом Австрійської монархії у першій половині XIX ст. Найголовніші дослідження українських радянських істориків.

Правління гетьмана І.Виговського. Основні напрями політики його уряду 21 .Гетьманство Дем'яна Многогpішного та Івана Самойловича, їх внутрішня політика і зовнішньополітична орієнтація.

39.Торгівля в Україні в першій половині ХІХ ст.`

4. Правління Ю.Хмельницького. Переяславський договір 1659 р.

Визвольне повстання 1702-1704 рр. на Правобережжі. Семен Палій та його

Сподвижники.

Початок промислового перевороту в Україні.

5. Гетьманування І.Брюховецького. Договори з Москвою.

Північна війна і Україна. Наслідки війни для українського народу.

Українська культура першої половини ХІХ ст.

6. Рушійні сили і характер революції в Україні в середині XVII ст. Проблеми її типології, хронологічних меж та періодизації.

Києво - Могилянська академія : навчальний процес, склад студентів і

Професорів.

Три поділи Польщі, та їх наслідки.

7. Системне порушення царатом умов Переяславської угоди.

Особливості української революції середини XVII ст. її значення в історії

України.

Західноукраїнські землі в період революції в Австрії 1948-1849 рр.

Андрусівський мир - зговір Польщі і Росії та закріплення поділу України.

Українська революція в контексті європейського революційного руху XVI -XVII ст.

Культура України у XVIII ст.

9. Гетьман П.Дорошенко. Внутрішня і зовнішня політика його уряду.
27.Становлення нової української літератури (І.Котляревський, Г. Квітка-

Основ'яненко, П.Гулак- Артемовський, Є. Гребінка).

Культура Закарпаття у першій половині XIX ст.

10. Боротьба проти агресії султанівської Туреччини та Кримського ханства в 70-80-х рр. XVII ст. "Вічний мир" 1686 року.

Освіта і наука в Наддніпрянській Україні у першій половині XIX ст.

Реакційна політика Російського царизму.

Рух Карпатських опришків у XVIII- першій половині ХІХ ст.

11. Культура України в другій половині XVII ст.

Т.Шевченко: життя, творчість, світогляд.

Ліквідація Запорізької Січі і подальша доля козацтва.

Міжнародні відносини української держави періоду національно-визвольної війни середини XVII ст.

Розвитoк українського мистецтва у першій половині XIX ст.

Виступ народних мас на Буковині під проводом Л.кобилиці.

13. Соціально-економічний розвиток і адміністративно-політичний устрій

Лівобережжя і Слобожанщини у XVIII ст. Ліквідація царизмом української

Державності.

Діяльність "Руської трійці" у Східній Галичині.

Діяльність вихідців із Закарпаття в Росії в першій половині ХІХ ст.

14. Правобережжя і Східна Галичина під гнітом шляхетської Польщі у XVIII ст.
32.Кирило-Мефодіївське братство. Його програмні документи, діяльність і

Розгром.

Устим Кармелюк: історія життя та боротьби.

15. Юридичне оформлення кріпосного права на Україні.

Територія, населення і адміністративний устрій західноукраїнських земель у кінці XVШ- перша половина XIX ст. Соціально-економічна політика

Австрійської монархії.

51.Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії в кінці XVIII ст.

16. Гайдамацький рух на Україні. Коліївщина.

Активізація національного руху в західноукраїнських землях у 1848-1849 рр.52.Колонізація і господарський розвиток Південної України в кінці XVIII- першої половини ХІХ ст.

Дипломатія уряду Б.Хмельницького.

Декабристський рух в Україні.

Інвентарна реформа на Правобережній Україні та її наслідки.

Гетьман І.Мазепа - державний і політичний діяч України.

Селянський рух в Україні в першій половині XIX ст.

Історична наука в українських землях першої половини ХІХ ст.

1.

Становлення української національної держави та формування органів державного й місцевого управління в період визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького

 

Починаючи весною 1648 р. війну проти польської шляхти, Богдан Хмельницький не ставив собі за мету створення української незалежної держави, навіть автономної. Єдине, чого він добивався - це відновлення привілеїв українському козацтву, які були відібрані в нього «Ординацією» польського уряду в 1638 р. Однак успішний хід війни привів Б. Хмельницького до усвідомлення необхідності утворення власної української національної держави, правда, під протекторатом спочатку Польщі, потім Туреччини, а на кінець - Московского царства. Основи її були закладені Зборівським мирним договором між Б. Хмельницьким і польським королем Яном Казиміром в серпні 1649 р.

Будь-яка держава характеризується наявністю певних ознак (атрибутів). Першим таким атрибутом державності є наявність спільної території, на якій формується держава. Згідно зі Зборівським договором про мир три наддніпрянські воєводства -Київське, Брацлавське і Чернігівське виводились з-під влади польського уряду й передавались під владу адміністрації Війська Запорозького на чолі з Б. Хмельницьким. В «Декларації ласки його Королівської Високості на супліку Війська Запорозького» так визначалася територія, на якій мало перебувати Запорозьке Військо: «Від Дніпра почавши, з цієї (правої) сторони в Димері, Горностайполі, Коростишеві, Паволочі, Погребищі, Прилуках, Вінниці, Брацлаві, звідти від Брацлава до Ямполя, до Дністра ... З другої (лівої) сторони Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині, Ромнах аж до Московського кордону і Дніпра». У тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької лінії».

Аналізуючи тогочасні документи, український історик І. Крип’якевич дійшов висновку, що територія, на якій була сформована гетьманська держава Б. Хмельницького, мала такі межі із сусідніми державами: «З Польшею - Яруга, Чернівці, Мурафа, Красне, Вінниця, Прилуки, Самгородок, Паволоч, Каменеброд, Макарів, Чорнобиль, Карпилівка; з Московією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване Дике Поле; з Молдавією - по річці Дністр». Уся територія автономії під назвою «Військо Запорозьке» займала 200 тис. км², приблизно 1/3 частину території сучасної України. Для цієї території вживалася назва «Україна», а також стара назва «Русь», «Руська земля». На цю територію заборонялося вступати польським коронним військам.

Добившись автономії і визнання Війська Запорозького, Б. Хмельницький здійснив новий поділ цих земель, ліквідувавши воєводства й повіти та замінивши їх новими територіальними одиницями - полками і сотнями. Відповідно до цих територіальних одиниць він почав створювати адміністрації в особі полковників і сотників, а в містах - городових отаманів, які здійснювали не тільки військову, але й цивільну владу в межах своєї компетенції.

Друга ознака державності - політична влада (державний режим). На території утвореної автономної держави влада переходила від польської шляхти в особі її державних структур до рук козацької старшини - нової генерації української панівної верстви, в інтересах якої і створювалася система державного управління під керівництвом гетьмана. В основу державного апарату управління гетьман Б. Хмельницький поклав установи, що вже

були в Запорозькій Січі

Отже, найвищим органом влади у Гетьманській державі (Війську Запорозькому) стала Велика військова Рада, в якій мали право брати участь усі козаки, кожний з них міг виступити й голосувати. Рада обирала гетьмана й старшинську раду, усувала їх з посад, розв’язувала головні військові й господарські справи, здійснювала судочинство. Однак поступово козацьку раду починає підміняти рада старшин, до складу якої входилинасамперед полковники й генеральна старшина - писар, обозний, два осавули, два судді, бунчужний, підскарбій. Полковники згадуються завжди на першому місці. Іноді старшинська рада була розширеною. Так, у весняній раді 1652 р. сотники згадуються як учасники. У раді 1654 р. в Корсуні брали участь представники черні (тобто рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в старшинській раді (наприклад 1656р.) брали участь «голови міст і сіл». Останній приклад свідчить про зростання значення громадських органів самоврядування, точніше, їх керівників. Це також означало, що старшинська рада почала перетворюватися в загальну державну установу.

Рис. 19. Державне управління в гетьманській державі Б. Хмельницького

Раду старшин гетьман скликав листами, які розсилав військовий писар. Інколи заздалегідь складався порядок нарад.

Рада старійшин була обов’язковою установою, яку гетьман мусив шанувати й рахуватися з нею. Проте в останні роки свого життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного життя ставив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в Москву, що гетьман веде сам, без контролю, фінансові справи. Причому ставилася вимога, щоб московські бояри спонукали його «зібрати полковників, осавулів і всю старшину і зробити раду». Але як би там не було, старшинську раду більшість дослідників вважає головним органом влади та території Війська Запорозького. Скасування польсько-шляхетського адміністративного й судового устрою та встановлення нової адміністрації, нового судочинства й права було узаконено головним чином рішеннями старшинської ради. До компетенції ради належали також питання війни та миру, встановлення дипломатичних відносин.

Другою важливою структурою державного управління в гетьманській державі Б. Хмельницького була постійна вища адміністрація, яка мала назву Генеральна рада. Вона виконувала функції уряду, тобто була виконавчою владою. Генеральна влада складалася з генеральної старшини - генерального писаря, генерального обозного, генерального судді, двох генеральних осавулів, генерального бунчужного, генерального підскарбія. Очолював Генеральну раду сам гетьман. Генеральна рада виконувала як військові, так і цивільні функції.

Найважливішу роль у Генеральній раді відігравав військовий писар, який очолював гетьманську канцелярію. У 1657 р. в ній працювало 12 канцеляристів, усі з освітою і знанням іноземних мов. Вони були одночасно перекладачами. Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, оскільки у військовій канцелярії розлядалися всі найважливіші справи адміністративного й військового характеру: звіти й листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання й скарги окремих громадян. Канцелярія готувала гетьманські універсали, в яких давалися накази старшині у військових справах, призначалися полковники. Вона видавала мобілізаційні накази, затвердження та надання маєтків козацькій старшині, щляхті, духовенству, підтвердження прав міст, контролювала торговельні справи, наприклад, встановлення мит і надання привілеїв окремим купцям, надання проїзних універсалів купцям тощо. Генеральний писар відав зовнішніми зносинами.

Отже, генеральний писар частково виконував функції і прем’єр-міністра, і міністра закордонних справ, і міністра кабінету міністрів. Фактично він був другою особою в державі. Іноземні посли, наприклад, називали військового писаря канцлером.

Важливу роль у гетьманській адміністрації відігравав також генеральний обозний. Він керував усіма господарськими справами (обозом, озброєнням, харчуванням), а в разі відсутності гетьмана виконував його функції. Йому підпорядковувався відділ виконавців (урядовців): осаул, хорунжий, економ, гарматний писар, отамани та інші. Фактично посада обозного відповідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої Європи.

Певні функції виконували генеральні осавули (два), які організовували скликання військової ради, виконували військові доручення гетьмана, брали участь у прийомі іноземних послів. Нерідко для виконання особливих військових доручень гетьман когось із них призначав наказним гетьманом.

Генеральні судді (два) вирішували судові справи, головним чином ті, що подавалися самому гетьману. Судив суддя переважно сам за участю судового писаря. Генеральним суддям підпорядковувалися підлеглі судді: полкові та сотенні.

Крім того, в адміністрації гетьмана були по два генеральних бунчужних і генеральних хорунжих, які виконували найважливіші доручення гетьмана, церемоніальні дії, були хранителями гетьманських клейнодів (булави, бунчуків, хоругв). До генеральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав фінансами.

Таким чином, генеральні старшини виконували функції міністрів, а генеральна рада - функції уряду. Слід зазначити, що генеральна рада все ж не стала справжнім урядом, не розвинула повністю своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що сам гетьман Б. Хмельницький зосередив майже всю владу у своїх руках, а помічникам не дозволяв діяти самостійно. Він навіть дрібні справи розв’язував особисто.

Усе це дає підстави говорити, що управління Україною було зосереджено в руках гетьмана. Весь державний апарат очолювався гетьманом. У руках гетьмана були різні ділянки влади -законодавча (видавав універсали), виконавча (керував Генеральною радою) і судова (вирішальне слово було за гетьманом). Гетьман скликав Загальну Військову Раду й Раду старшин, керував ними, брав участь в обговоренні та винесенні рішень ради і виконував через адміністрацію ці рішення, він очолював адміністрацію і за його підписом виходили найважливіші розпорядження й накази; брав участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди, організовув фінанси, очолював військо, за участю старшинської ради починав війну, вів переговори з іншими державами та організовував дипломатичні відносини з іншими державами. Б. Хмельницький тримав у своїх руках важелі господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали, крім війська, всі стани країни: шляхта та міщани, селяни тадуховенство. Гетьман брав під свою опіку духовенство й монастирі та щедро наділяв їх маєтностями.

Свідченням зосередження великої влади в руках гетьмана є те, що Б. Хмельницький сам вважає себе «єдиновладцем і самодержцем руським». Козацькі сотники й отамани високо підносили владу гетьмана й у листуванні з російськими воєводами давали йому титул «государя», тобто незалежного володаря, а деякі з них починали свої листи словами: «Божею милостею великого государя нашого Богдана Хмельницького, пана гетьмана всього Войска Запорожского». Венеціанський посол Альберто Віміна говорив про нього як про «справжнього государя», а лідер англійської буржуазної революції Олівер Кромвель титулував гетьмана «Імператор запорозьких козаків». Доказом того, що Б. Хмельницький дивився на посаду гетьмана як самодержавну є і той факт, що він заповідав зробити її спадковою.

Таким чином, можна зробити висновок, що верховна влада періоду визвольної війни у Війську Запорозькому належала гетьману Б. Хмельницькому. Але у своїй правовій основі його влада вважалася обмеженою спочатку козацькою, а потім старшинською радами. Щодо адміністративного апарату - Генеральної ради, то він виконував функції уряду й був слухняним виконавчим органом рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську Запорозькому існували й місцеві управлінські структури відповідно до територіально-адміністративного поділу - полкові та сотенні адміністрації на чолі з полковниками та сотниками.

Полковники, поряд із військовими обов’язками, виконували адміністративні функції на території свого полку. Насамперед полковник розпоряджався всім земельним фондом свого полку, що складався з колишньої королівщини і земель, залишених польською шляхтою. Він розподіляв ці землі насамперед серед тих, хто за свою службу не одержував грошової винагороди. Рядовим козакам надавалися невеликі наділи, приблизно такого розміру, як у середніх селян. Перед полковниками ставилися завдання дотримуватися порядку в земельних справах, тобто оберігати велике землеволодіння від «свавільних» селян і козаків.

Цей бік діяльності полковників свідчив, що нова адміністрація діяла в першу чергу в інтересах заможної частини українського населення. Полковники здійснювали також судочинство в межах території полку за допомогою полкових суддів, організовували фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну плату. Інакше кажучи, полковники були головними представниками військової та адміністративної гетьманської влади на території полку і виконували доручення гетьмана і старшинської ради. У той же час полковники розв’язували багато справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет, тому інколи навіть намагалися протидіяти гетьману. Так, Чернігівський полковник С. Подобай-л о після укладення Білоцерківського миру 1651 р. здійснював власну політику щодо шляхти, не хотів виводити війська з Чернігівщини і підтримував антишляхетські рухи. Таку ж роль відігравав у своєму полку ніжинський полковник І. Золотаренко.

На території сотень адміністративні обов’язки виконували сотники, а в окремих містах і селах - отамани. Поряд з отаманами, які виконували тільки військові функції, виникли окремі «городові» отамани з самою тільки цивільною владою. Під час військових дій «городові» отамани набули особливого значення. Коли військова старшина відбувала на війну, на місцях залишалися для порядку городові отамани. У документах від 1657 р. знайдено таке визначення їх ролі: «Во всяком городе атаман городовой есть первым урядником, где наместника нет, и должны атамана слушать сотник и все казаки» і далі додано «.. .таков порядок есть во всех городах наших и в самом Чигирине, столице войска Запорожского».

Таким чином, уже в ході визвольної війни нова козацька адміністрація зайняла місце колишнього шляхетського управління.

Щодо міст, які користувалися магдебурзьким правом, то в них зберігався старий устрій. У зв’язку з тим, що в ході війни частина міщан стала козаками й перейшла під юрисдикцію військової старшини, козацька адміністрація намагалася це право порушити, взяти у свої руки керівництво всім населенням міста. У той же час міський патриціат зі свого боку прагнув взяти під контроль козацтво. Ця ситуація вела до нестабільності в містах, потребувала частого втручання гетьмана, який спрямовував суспільне життя міщан, селян і козаків у правове русло, що базувалося на правових документах, чинних до 1648 р.

Судочинство у Війську Запорозькому грунтувалося на давніх звичаях Запоріжжя. «Де б наше козацтво не знаходилось, - хоча б в три козаки, - два одного мають судити», «зазначалося в пунктах «Декларації ласки його Королшської Високості на супліку Вшська Запорозького», яка була надана польським королем після битви під Зборовим влітку 1649 р. Те ж саме повторено у так званих «березневих статтях» 1654 p., схвалених царем Московським Олексієм Михайловичем.

Отже, в період становлення Української гетьманської держави в ході визвольної війни був сформований новий суд. Кожен стан мав свш суд. На першому місці стояли козацькі суди на кшталт Запорозьких. На Запоріжжі суд відбувався на загальнії* військовій раді, в якій брали участь усі козаки. Однак із занепадом «чернецької» (загальної) козацької ради й зростання ролі старшинської ради, судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі кершники вищої та місцевої адміїгістрації. Найвищий суд був при гетьманові. До його складу входили два генеральні судді та суддівський писар. Це був генеральний суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися прямо до гетьмана.

Однак найзначніїпе місце в судочинстві займали козацькі (старшинські) суди різної інстанції. Вони охоплювали справи, які до 1648 р. належали «городським» судам, а з часом виявляли тенденцію до розширення своєї компетенції. Козацький (старшинський) суд судив не тільки козакш, а й шляхту, міщан та селян, тобто перетворювався з суто одностанового в загальноста-новий.

Проте слід зазначити, що поряд з козацьким (старшинським) судом продовжували існувати й шляхетські суди. Вони діяли згідно з рппеннями Зборшського договору. Шляхетські суди залишалися й після союзу Вшська Запорозького і Московії, про що зазначалося в «березневих статтях». Але у зв’язку з тим, що над ними була поставлена козацька адміністрація, ці суди поступово зникали, а їх повноваження перейшли до козацького суду.

У містах з магдебурзьким правом залишалися міські суди з попередніми закришеними за ними компетенціями. Б. Хмельницький навіть розширив їх повноваження. Наприклад, в ушвер-салі від 26 листопада 1655 р. він передав міському суду свавільних козакш, які порушували судочинство.

Універсалами Б. Хмельницького дозволялося створювати при монастирях і церквах церковні суди для духовенства, які, однак, були позбавлені права судити інші соціальні верстви українського суспільства. Отже, церковний суд поширювався тільки на внутрішні справи духовенства.

В українській козацькій державі існували окремі суди для іноземців. Вони створювалися гетьманськими універсалами. Наприклад, універсалом від 2 травня 1657 р. гетьман Б. Хмельницький повідомляв про надання права грецьким купцям мати свій суд, який діяв у Ніжині.

Таким чином, в умовах визвольної війни українського народу в Україні було створено судову систему, нерозривно пов’язану з усією системою державного управління.

Укладення військово-політичного міждержавного договору між Україною і Московією в 1654 p., закріпленого «березневими статтями» Б. Хмельницького, практично не змінювали системи державного управління в Україні. Цей договір юридично оформляв протекторат московського царя над Україною, але підтверджував політичну й правову її автономію. Україна й надалі залишалася окремим державним механізмом, зберігаючи свій адміністративно-територіальний устрій, свою політико-соціальну організацію, власні адміністрацію, військо, фінанси, податки, свій суд, право зовнішніх зносин, за винятком Польщі й Туреччини.

Отже, можна зробити висновок, що протягом визвольної війни українського народу 1648-1657 pp., гетьману Б. Хмельницькому вдалося створити українську національну державу, сформувати органи державного й місцевого управління.

lang=�tl��6�# amily:"Times New Roman"´>південних частинах Київського й Подільського князівств стали виникати нові адміністративно-судові одиниці - повіти. Кілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти й волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях. їх очолювали повітові й волосні старости.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин - сільські сходи, які обирали отаманів (переважно на південних землях), або старців (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (війтиків, сорочників тощо). Головна їх функція зводилася до своєчасного й повного збирання податків для князівської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. Після смерті князя Свидри-гайла в 1452 р. вона була перетворена у звичайну провінцію Литовської держави, якою управляв намісник князя. Слідом за Волинню в 1471 р. було скасовано Київське князівство. Тут замість князя став призначатися воєвода.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського провів ще одну адміністративну реформу, внаслідок якої був запроваджений однаковий адміністративно-територіальний поділ на всіх українських землях. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти. Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода. Він призначався великим князем на необмежений термін. Як правило, це були великі магнати, що володіли більшою частиною земель воєводства. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних податків, відав питаннями організації війська під власною корогвою, вирішував судові справи.

Важливою службовою особою трохи нижчого рангу був староста. Він очолював повіт, який інколи називався староством, і був наділений широкими адміністративними й судовими повноваженнями.

Центральний провід воєводства інколи називався каштеля-нією і очолювався каштеляном, що виступав тут як помічник воєводи.

До місцевої адміністрації належали також повітовий мар-шалок, стольник, хорунжий, кожен із яких виконував покладені на нього відповідні функції.

Оскільки на 1569 р. намічалося скликання Люблінської унії з метою об’єднання Королівства Польського й Великого князівства Литовського в єдину державу Річ Посполиту, то в 1564 - 1566 pp. Віденський сейм здійснив суттєву реорганізацію місцевого управління на українських землях, наблизив його до системи, яка існувала в Королівстві Польському й була вже сформована в Галичині, Західній Волині й західній частині Поділля. Тут ще в другій половині XIV ст. після включення цих земель до Польщі адміністративно-територіальний устрій було приведено у відповідність до польського. Замість Галицького князівства було утворено Руське воєводство, на чолі якого було поставлено польського воєводу. На землях західної Волині було утворено Белзьке, а на Поділлі - Подільське воєводства. Воєвода тут наділявся широкими адміністративними й судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, що складався з кількох службових осіб. Пізніше, коли були утворені місцеві (воєводські) шляхетські сейми, воєвода мав головувати в них. Воєводства ділились на повіти або староства, на чолі з повітовими старостами.

Щоб уніфікувати адміністративно-територіальний устрій на українських землях у складі Литви з устроєм на території українських земель у складі Польщі в 1564-1566 pp. рішенням Литовського сейму на українських землях було утворено 13 воєводств, у складі яких було ЗО повітів.

Таким чином, на території українських земель діяла система органів державного управління Великого князівства Литовського, що надавала їм широку автономію, а їх адміністративно-територіальний устрій поступово був приведений у відповідність із польським.

X
� ���# �6�причинила її остаточну загибель.

Отже, засновані в Північному Причорномор’ї міста-держави на перших етапах свого існування мали державну організацію, подібну тій, що в грецьких полісах того часу, а саме -рабовласницька демократія, основними елементами якої були народні збори (віче), сенат (рада) і магістратури на чолі з архонтами. На пізніших етапах цих держав форма державного управління в них урізноманітнюється - від республіки до монархії.

Щодо зв’язку цих держав і впливу їх на ранньослов’янські (давньоукраїнські) державні утворення, то тут можна виділити два підходи. Одні дослідники (найбільш чітко ця думка виражена українським істориком Іваном Крип’якевичем) вважають, що грецькі міста - держави не мали нічого спільного з ранньо-слов’янськими (давньоукраїнськими) державами. Обґрунтовуючи цю думку, історик, зокрема, писав: «...ані грецьких міст, ані Боспорської держави не можна вважати «представниками української державності, хоч вони й діяли на Україні. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації -греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але й фізично, тисячами вивозячи «варварських рабів» на міжнародні торговиці. Грецькі колонії, так само, як пізніше візантійські міста в Криму не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси істремління».

Інші дослідники (зокрема, канадський історик українського походження Володимир Паїк) вважають, що хоча грецькі міста в Північному Причорномор’ї були завойовані греками, однак переважну більшість цих полісів, особливо території навколо них, складало місцеве населення. Тому ці міста-держави мають пряме відношення до ранньослов’янських держав і мали великий вплив на формування їх органів державного управління.

 

1. Після розгрому селянсько-козацьких повстань 1637 – 1638 рр. в Україні протягом десятиліття не було значних народних виступів. Цей період шляхта назвала "золотим спокоєм", він був роками найбільшого піднесення шляхетської Польщі. Всі її сусіди були тією чи іншою мірою ослаблені. Швеція та Німеччина - своєю участю у Тридцятилітній війні, Угорщина перебувала під турецьким гнітом, Росія ще не загоїла своїх ран з часів польсько-шведської інтервенції, Туреччина після невдалої для неї Хотинської компанії зазнавала потрясінь від частих династичних переворотів.

Така міжнародна ситуація сприяла і економічному зміцненню Речі Посполитої. Після 30-літньої війни, яка виснажила Західну Європу, Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 року у 2,5 рази збільшив відвантаження зерна. Та все ж, незважаючи на піднесення в період так званого "золотого спокою", суспільно-економічний лад Речі Посполитої ховав у собі всі ознаки глибокої кризи. Її причиною було нестримне погіршення становища усіх верств тогочасного суспільства і, насамперед, селянства, яке терпіло від розширення кріпацтва і панщини, намагання польських магнатів і шляхти полонізувати українське населення, насаджувати унію і католицтво. (Розширення фільварково-панщинної системи господарства в південних і східних регіонах України).

У Східній Галичині та на Волині панщина становила 5 – 6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця Г. Боплана селянам в Україні у цей час жилося “гірше ніж галерним невільникам”.

Суттєво погіршилося становище козацтва як запорізького, так і реєстрового, котрому загрожувала ліквідація як окремого стану в цілому. Посилення кріпосницького і національного гніту на Україні супроводжувалося небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі.

У січні 1638 року польський уряд прийняв "ординацію Війська Запорізького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалась виборність старшин, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта, Козацький реєстр скорочувався до 6 тисяч осіб.

Ситуація в українських землях ускладнювалась у XVII сторіччі і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували у середині XVII сторіччя суспільний розвиток українського народу, а робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної арени.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. У 1629 році 37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств.

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом.

Селянсько-козацькі повстання І половини XVII сторіччя сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Наступними важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов могло стати основою для створення повноцінної держави.

Боротьбі, що почалася протягом 1648 – 1676 років, носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл призвела до загального незадоволення усіх верств українського суспільства, які і стали рушійними силами національно-визвольної війни. Війна була важкою і тривалою, основне її завдання полягало в поваленні польсько-шляхетського режиму в Україні і утворенні Української національної держави. В реалізації цього завдання було п'ять основних етапів.

Перший етап (лютий – вересень 1648 року) – формується ідея автономії для козацького регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої.

Очолив визвольну боротьбу українського народу Б. Хмельницький – козацький сотник, талановитий полководець і дипломат, непримиримий ворог магнатсько-шляхетської Польщі.

Після опанування 3апорізькою Січчю Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм, який виділив на допомогу повсталим кількатисячний загін кінноти на чолі з перекопським мурзою Тугейбеєм. Залучив на свій бік реєстрових козаків.

19 квітня 1648 року в урочищі Жовті Води було оточене шляхетське військо на чолі з С. Потоцьким.

До повстанців приєдналися реєстрові козаки на чолі з Ф. Деджалієм.

6 травня біля Жовтих Вод відбувся вирішальний бій. Польські війська зазнали поразки. Блискуча перемога відіграла величезну роль у розгортанні визвольної боротьби.

15 травня під Корсунем почалися бої з головними силами коронного війська. Засідка М. Кривоноса в урочищі Горохова Діброва з кінною артилерією проти відступаючих польських військ призвела до повної поразки поляків. М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон.

Чигирин став гетьманською резиденцією. Тут В. Хмельницький розгорнув величезну роботу по організації та впорядкуванню козацької армії. На осінь 1648 року під Львовом уже налічувалося 35 полків.

На початку червня 1648 року Хмельницький звернувся з листом до російського царя Олексія Михайловича, де порушив питання про підданство цареві.

Другий етап (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) завершується процес розроблення політичної, програми, яка вперше в історії української політичної думки перебрала створення незалежної держави в межах усіх етнографічних земель України; усвідомлюється право на територіально-етнічну спадщину Київської Русі (“по тем границам, как владели благочестивьіе великие князи”) .

Під приводом боротьби з магнатами, які порушували перемир'я, Хмельницький вирушив на Волинь (липень), де у вересні під Пилявцями зустрівся з коронним військом (понад 40 тисяч чоловік та 100 тисяч кованих шляхетських возів). Битва почалася 11 вересня, а завершилася 13 повним розгромом польської армії.

Поразка польського війська під Пилявцями стала новим поштовхом для розвитку визвольної боротьби українського народу на західних землях України.

26 вересня козацька армія взяла в облогу м. Львів. Зі Львову було взято контрибуцію у 200 тисяч злотих для сплати татарам, щоб не дати їм можливості грабувати це місто.

Хмельницький рушив до Замостя.

7 листопада королем Речі Посполитої було обрано Яна-Казимира, а через тиждень Хмельницький отримав звістку про рішення сейму прийняти його мирні пропозиції і зняв облогу Замостя й рушив у Придніпров'я.

Отже, укладене перемир'я під Замостям (листопад 1648 року) було наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найголовніші з них – прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшинами власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його соратниками ідеї "козацького автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

23 грудня 1648 року Київ радісно зустрічав козацьку армію.

В обстановці зростання міжнародного авторитету повсталої України у лютому 1649 року до Переяслава прибули королівські комісари на чолі з православним магнатом Адамом Кисилем. Всі спроби Кисіля нав'язати Хмельницькому мирні переговори на. основі його заяв під Замостям не мали успіху. Хмельницький рішуче заявив: “Я показав те, про що ніколи не думав, а тепер докажу що надумав. Визволімо з неволі народ руський... Допоможе мені в тому вся чернь по Люблін, по Краків; вона мене не відступить і я її не відступлю. Бо то права рука наша, або ви знищивши хлопів, не вдарили на козаків”.

У травні 1649 року поляки розпочали масовий наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казиміром, Яремою Вишневеньким та литовським гетьманом Янушем Радзивілом.

Липень 1649 року. Облога польської армії під Збаражем.

Третій етап (серпень 1649 – червень 1651 рр.) – крах, внаслідок позиції Кримського ханства, спроб реалізації програми створення незалежної Української держави.

На початку серпня 1649 року Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом. Становище поляків було катастрофічним, але підкуплені татари на чолі з ханом Іслам-Гіреем змусили Хмельницького припинити бій і 8 серпня укласти з польським королем мирний договір (Зборівський трактат).

Головними пунктами його було встановлено:

– 40 тисяч козацького реєстру;

– козацька територія обіймала воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське;

– всі учасники повстання підлягали амністії;

київський митрополит діставав місце у сенаті;

– питання про унію повинен був вирішити найближчий сейм;

– основна маса українських селян повинна була повернутися до свого попереднього стану.

Четвертий етап (червень 1651 – березень 1654 рр.) невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України у межах Речі Посполитої і пошук оптимального варіанту шляхом прийняття протекції московського царя чи турецького султана. Укладення Переяславського договору з Москвою про входження Української держави до складу Московського царства в основному на принципах федерації.

Червень 1651 року – битва біля м. Берестечко. Козацькі війська разом з татарами нараховували 150 тис. Чоловік, Польська армія – 150 тис. Чоловік., сильна артилерія і добре навчена кавалерія. Зрада татар призвела до поразки козаків.

18 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський трактат. Чисельність реєстрових козаків знижувалася до 20 тисяч, а козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. Шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Білоцерківський договір мав ще більш умовний характер, ніж Зборівський.

У 1652 році (січень) до російського царя послано Івана Іскру.

Сейм не затвердив Білоцерківський договір, що розв’язало руки Хмельницькому. 22 травня 1652 року під Батогом (Поділля) Хмельницький оточив польське військо (20 тис. чоловік) на чолі з М. Калиновським. Сам Калиновський, а також один з кращих воєначальників Польщі Пшіємський та багато інших знатних шляхтичів загинули в бою. Ця битва і перемога в ній Хмельницького порівнюється сучасниками з перемогою Ганнібала над римською армією під Каннами – зразком мужності бійців і таланту полководця.

Нова кам'янецька угода 1653 року була укладена на умовах Зборівського трактату (лише передбачених ним прав і свобод козаків), всі інші аспекти договору ігнорувались. Жванецька компанія виявилась катастрофічною для козаків, завдяки знову ж таки татарам.

1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Україну "під високу руку царя" і розпочати війну з Польщею. 8 січня 1654 року відбулася Переяславська рада. Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Його значення:

– договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої;

– він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичного суверенітету Української держави;

– він відкривав перспективу в союзі з Москвою довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави;

– він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь за визнанням П. Орлика "найсильнішим і иайнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України",

Спектр пояснення Переяславо-Московського договору надзвичайно широкий, найпоширенішими е п'ять підходів:

1) (В. Сергієвич) "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха);

2) (В. М^/якотін і М. Ррушевський) "васальна залежність" України від Росії;

3) "автономія" України у складі Росії;

4) "возз’єднання" українського та російського народів;

5) "військовий союз" між Україною та Росією (В. Липинський).

П'ятий етап (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б. Хмельницького за возз’єднання західного регіону України з козацькою республікою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзі з Москвою, а пізніше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коаліції із Швецією і Трансільванією та її невдача. Блискучі перемоги селянсько-козацького війська у 1648 році привели до повного розгрому польських збройних сил і ліквідації усієї адміністративно-політичної системи Речі Посполитої в Україні. Одним з найважливіших наслідків визвольної війни було масове покозачення селянства і міщанства. “Усе, що живе піднялося в козацтво” – відзначив Самовидець. Кріпосницькі порядки в Україні були істотно підірвані. 2 У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648 – 1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького.

З початком визвольної війни почала формуватись українська національна державність. Її основні форми поступово склалися в Запорізькій Січі, а свого дальшого розвитку набули при гетьмані П. Сагайдачному. За часів його гетьманування устрій Запорізької Січі був частково поширений на "волость" або в “городи”, де розміщувалися козацькі полки. У ході війни з Польщею козацький державний устрій поширився на звільнену територію України і став основою нового державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада всього війська. Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яку венеціанський посол в Україні називав “суворим сенатом” (А. Віміна).

Фактично уся вища адміністративно-політична, військова і судова влада належала гетьману, під час воєнних дій вона була необмеженою.

Керувати усіма справами гетьману допомагала генеральна військова старшина, яка крім вирішення військових завдань виконувала функції центрального апарату управління. До неї входили: писар, обозний, два осавули та два судді, хорунжий, бунчужний, підскарбій. Генеральна старшина фактично виконувала функції міністрів на чолі з генеральним писарем.

Уся звільнена територія України поділялася на полки/ сотні, які були адміністративно-територіальними одиницями. У 1648 році було 40 полків.

Межі козацької держави охоплювали землі трьох воєводств -Київського, Брацлавського і Чернігівського (від р. Случ на заході до російського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні). Столиця – м. Чигирин. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке.

У квітні 1657 року в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником В. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія, що свідчить про намір гетьмана перетворити цю інституцію у монархічну і зробити її спадковою у своєму роді.

Отже, це був період найбільшого політичного і воєнного піднесення України. Без сумніву, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізне, ставлячи часом понад усе корпоративні інтереси. Смерть Б. Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала скріпитись українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.

 

2.
Смерть Б.Хмельницького та історичне значення його діяльності

Після важкої виснажливої хвороби в понеділок 1 і 6 серпня 1652 р. помер творець Української держави. Його похорони відбулися ймовірніше всього 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Значення його постаті в українській історії вбачаємо в наступному:

— Б. Хмельницький зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення,

—спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності,

—першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях нації наступних сторіч,

—гнучкість соціально-економічної політики дозволила провести державний корабель повз небезпечні «соціальні рифи», запобіг вибуху громадянської війни, що неминуче привело б державу до руйнації,

— приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини, взяв курс на встановлення спадкового гетьманства,

—проявив себе блискучим полководцем, створив боєздатну й добре організовану національну армію, прийняв військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького», збагатив українське військове мистецтво,

— відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки Української держави,

— створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин, виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

3.
Обрання гетьманом Івана Виговського. Після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилася досить складна політична й соціально-економічна ситуація. Поразка україно-трансільванської воєнної кампанії 1657 р. проти Речі Посполитої негативно вплинула на морально-психологічний стан суспільства. До того ж загострилися московсько-українські відносини через ігнорування царським урядом інтересів України. Тривала війна викликала різке погіршення матеріального становища селянства і козацтва. Чимало козаків, що не отримували платні за службу, зосередилися на Запорозькій Січі, яка перетворилася на осередок мож¬ливого соціального вибуху.
У середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли принципу спадковості гетьманату й розгорнули боротьбу за владу.
У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657—1659 рр.). 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом І. Виговського, а в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його вже повноправним гетьманом без будь-яких обмежень. Як наслідок були перекреслені можливості встановлення в Україні династії Хмельницьких, а на гетьманську посаду міг претендувати будь-хто. Зрештою це призвело до гострої боротьби за гетьманську булаву і нищення здобутої державності.
Внутрішня і зовнішня політика І. Виговського.
Гадяцький договір. Після обрання гетьманом І. Виговський дотримувався зовнішньополітичного курсу, вибраного Б. Хмельницьким. Він підтримував союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та Московською державою.
Подвійна політика Москви остаточно переконала І. Виговського в необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із весни 1658 р. в Межиріччі протягом кількох місяців тривали переговори про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 16 вересня 1658 р. на козацькій раді неподалік від Гадяча було схвалено україно-польську угоду, за якою:
-Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входила до складу Речі
Посполитої як третя складова федерації — поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;
- федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;
- на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької
старшини. Гетьман обирався довічно;
- гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;
- польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні;

- козацький реєстр повинен був становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного
полку для надання їм шляхетської гідності;
- церковна унія мала бути скасована. Водночас п'ять православних ієрархів отримували місце в сенаті;
- дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень.
Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасування церковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися.

Україно-московська війна 1658—1659 рр. Конотопська битва.
Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману й восени 1658 р., оголосивши І. Виговського зрадником, розгорнув наступ на Україну. Розпочалася україно-московська війна 1658— 1659 рр. Скориставшись існуючими в Україні протиріччями, Москва закликала український народ не підкорятися гетьману. Московська армія на чолі з воєводою Г. Ромодановським «вогнем і мечем» схиляла населення до підданства московському царю. Частина лівобережних козацьких .полків перейшла на бік московського царя.
У свою чергу І. Виговський розіслав звернення до європейських дворів, яким сповіщав про розрив із Москвою та його причини.
На початку квітня 1659 р. московське військо на чолі з князем 0.Трубецьким підійшло до Конотопа і взяло його в облогу. Місто захищали 4 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом Г. Гуляницьким. Героїчна оборона дала змогу І. Виговському разом із поляками і татарами рушити на допомогу обложеним.
8—9 липня 1659 р. під Конотопом відбулася вирішальна битва, у якій було завдано нищівної поразки 100-тисячній московській армії на чолі з князем О. Трубецьким.
Але внаслідок гострої внутрішньополітичної ситуації скористатися результатами перемоги гетьман не зміг. Рух проти влади Виговського охопив Лівобережжя і частково Правобережжя. Його очолили Яків Сомко, Василь Золотаренко, Іван Богун, Іван Сірко, Іван Брюховецький, Тихіш Цицюра. До того ж в Україну знову посунули московські війська. У цей час гетьмана зі своїм військом
залишив кримський хан, оскільки вінницький полковник І. Сірко разом із запорожцями здійснив військовий похід на Аккерман.
Незадоволена політикою І. Виговського козацька старшина на чолі з І. Богуном об'єдналася навколо Ю. Хмельницького й висунула його на гетьманство. 21 вересня 1659 р. під містом Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. І. Виговський урятувався втечею до поляків, але в 1664 р. його звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли.

4.
Хмельницький (Хмельниченко) Юрій Богданович

Гетьман України в 1659—1663, 1677—1681,1685 рр.

Народився у 1641 р. Молодший син Б. Хмельницького. Гетьманом його було проголошено у квітні 1657 р. на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким. Після смерті Б. Хмельницького козацька рада в Чигирині 23 квітня 1657 р. підтвердила це рішення. Однак він відмовився від гетьмануван­ня, пославшись на необхідність навчання.

Удруге Ю. Хмельницького обрали гетьманом у 1659 р. У своїй політичній діяльності він підтримував вихід України зі складу Росії. Однак унаслідок його особистої нерішучості був неспро­можний проводити чіткий політичний курс і став «маріонет­кою» в руках старшинських угруповань. 27 жовтня 1659 р. він підписав новий невигідний для України Переяславський до­говір з Москвою. 17 жовтня 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з Польщею Слободищенський трактат, за умовами якого Украї­на поверталася під владу Польщі. Такі дії гетьмана призвели до громадянської війни в Україні та врешті-решт спричинили її поділ на Правобережну і Лівобережну, започаткувавши один із найтрагічніших періодів в історії України — Руїну.

Після тривалої міжусобної боротьби старшинських груп Ю. Хмельницького було скинуто з гетьманства. У 1663 р. він постригся в ченці під ім'ям Гедеона; був архімандритом. У 1673 р. потрапив у полон до татар, був вивезений до Туреччини, уряд якої неодноразово використовував його у своїх політичних комбінаціях.

У 1677 р. турки призначили Ю. Хмельницького гетьманом Правобережної України, надавши йому титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Проте й нове гетьма­нування виявилося так само нездарним. У1677—1678 рр. Ю. Хмель­ницький разом із турками брав участь у кількох невдалих по­ходах на колишню столицю свого батька — Чигирин. Не здобув­ши в чигиринських походах однозначної перемоги, він здійснив напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним прова­лом. Внаслідок цього під владою Ю. Хмельницького залишило­ся тільки Поділля, в населених пунктах якого стояли його не­величкі загони. Правління Ю. Хмельницького було дуже хит­ким і деспотичним, тому в 1681 р. його було усунено від влади.

Згодом у 1685 р. як підданий турецького султана Ю. Хмель­ницький знову був проголошений гетьманом, проте через півро­ку страчений у Кам'янці-Подільському.

Переяславські статті (1659)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Перея́славські статті́ (рос. Переяславские статьи) — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московсь­кої держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким.

Зміст 1 Передумови 2 Зміст 3 Наслідки 4 Джерела 5 Література 6 Посилання

Передумови

Після скинення Івана Виговського молодий новообраний гетьман Юрій Хмельницький вислав посольство до московського воєводи Олексія Трубецького. Посольство, очолюване Петром Дорошенком, привезло проект договору, в яких визначалися принципи союзу з Московією. Цей проект отримав назву Жердівські статті. Вони базувалися на Березневих статтях 1654 року з певними модифікаціями. Зокрема, козацька сторона пропонувала:

• скасувати московські гарнізони в українських містах, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому.
• підпорядкувати гетьманові усі московські війська, що надсилалися в Україну.
• заборонити контакти московського уряду зі старшиною, оминаючи гетьмана.
• допустити, щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів Війська Запорозького, були присутні козацькі посли з правом голосу.

Трубецькой прийняв посольство, але запросив Хмельницького на особисті переговори. Гетьман побоювався пастки, однак, врешті-решт, поїхав до Переяслава із малим супроводом. 27 жовтня 1659 року, в Переяславі, Трубецькой організував Генеральну військову раду. На ній були відсутні правобережні полковники, а основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. Сама рада проходила в оточенні 40-тисячного московського війська. На раді Хмельницького знову обрали гетьманом, після чого Трубецькой змусив підписати його сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654 року. Пізніше цей довільно редагований текст увійде до Зводу законів Російської імперії під назвою «Статей Богдана Хмельницького».

Скасовувалися компанійські полки гетьман позбавлявся права знімати старшину з посади без вироку військового суду або згоди старшинської ради.

Зміст

Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

• Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.
• Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом.
• Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.
• Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.
• Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.
• Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя.
• Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.
• Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрому царський уряд вважав зрадником.

Наслідки

Обранням Юрія Хмельницького гетьманом і підписанням Переяславських статей закінчилася Україно-російська війна (1658—1659) років.

Восени 1660 Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз із московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою — Слободищенський трактат

Іван Брюховецький

Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку. Стабільна версія була перевірена 6 травня 2013. Перейти до: навігація, пошук

Біографія

Служка Хмельницького

Вперше він згадується в реєстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиденції Богдана Хмельницького та виконував деякі дипломатичні… Тим часом Юрій Хмельницький виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах…

Гетьман

    Іван Брюховецький на українській марці. Ліворуч — Чорна рада 1663.

Неперевірена версія

Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовтня 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовтня між гетьманом… Московські статті забороняли використання в Гетьманщині знецінених мідних… Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства, а Андрусівський мир 1667р.…

Порушення Росією договору 1654 р., його історична та правова оцінка.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися…

Андрусівське перемир'я

Перейти до: навігація, пошук Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір,…  

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко

Драматичні події кінця 50 - початку 60-х pp. XVII вимагали такої політичної постаті, яка б змогла боротися за соборність українських земель. Нею став наступний гетьман Правобережжя — Петро Дорошенко.

Внутрішня політика

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко за підтримки київського митрополита Й. Тукальського провів низку важливих реформ:

• щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тис. військо з найманих частин, так званих серденят (сердюків), які відзначалися хоробрістю в бою та особистою відданістю гетьманові;

• для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету;

• проводячи політику колонізації незаселених земель, на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк;

• намагаючись здобути підтримку серед народних мас, часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Зовнішня політика

Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України,… Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа очолив… час відбувалося антимосковське повстання. У ході цього повстання у військовому таборі під Опішнею козаки вбили…

Вічний мир 1686

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

Перейти до: навігація, пошук

 

Вічний мир (Мир Гжимултовського, Трактат про вічний мир) — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей^[1]. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).

Зміст 1 Передумови 2 Умови договору 3 Виноски 4 Література

Передумови

Оскільки турецькі набіги загрожували не тільки Україні і Росії, а й іншим державам Європи, європейські держави: Австрія, Польща та Венеція — створили «Священну лігу», війська якої під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над більшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Росією тривалого миру замість тимчасового Андрусівського миру.

Умови договору

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно…

Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.

Високого рівня досягла освіта. Зокрема, завдяки широкій мережі шкіл письменність охопила всі верстви населення. Щоправда, із занепадом державності в… Великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянський… Одним із найталановитіших українських учених другої пол. XVII ст. був І. Галятовський. Його публіцистичні твори та…

Назва

 

 

Уманський сотник Іван Ґонта (малюнок М. Фартуха)

Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «sluzba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків^[3].

Деякі історики стверджують, що назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями)^[4].

Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.

Хід повстання

  Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв. У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне…

Придушення повстання

  Район Коліївщини 26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників…

Вступ

Актуальність дослідження.Період кінця XV– середини XVIIст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького.

Участь Б.Хмельницького у козацько-селянських вiйнах 30-х рокiв XVII ст. вiдiграла велику роль у формуваннi його як полiтика. Цi вiйни мали мiжнародне значення i набули загальноєвропейського розголосу. До них виявляли постiйний iнтерес держави, якi в той час визначали полiтичний клiмат у Європi, зокрема Францiя, Iспанiя, Швецiя i особливо Ватiкан.

Блискучi успiхи козакiв у визвольнiй боротьбi сприяли швидкому зростанню їхньої репутацiї. Володарi європейський країн (наприклад, Швецiї, Трансильванiї, Голандiї) прагнули їх перетягнути на свiй бiк. Наприкiнцi Тридцятилiтньої вiйни, в 1645 - 1646 рр., козацький корпус, який очолював Б.Хмельницький, був залучений на службу до французького вiйська принца Конде i в його складi брав участь в облозi та штурмi фортецi Дюнкерка.

Важливi i складнi дипломатичнi доручення Хмельницького гiдно i професiйно виконували його сподвижники, очолюючи посольства в рiзних державах. Серед них чигиринський полковник Федiр Вешняк-Якубович (вiдомий також пiд iм'ям Якубовський), який очолював перше українське посольство до Варшави (1648 р.) i до Москви (квiтень - червень 1649 р.). Прилуцький, а потiм кропивенський полковник Фiлон Джалалiй (Джеджалiй) виконував важливi дипломатичнi доручення, зокрема очолював українське посольство до Стамбула (1648 р.), де було укладено союз з Туреччиною.

Генеральний есавул Дем'ян Лисовець (Демко Чигиринський) був послом у Молдовi i Валахiї (1654 р.). Талановитим дипломатом був бiлоцеркiвський полковник Iван Гиря, який наприкiнцi 1648 р. очолював посольство до Варшави.

Корсунський полковник Максим Нестеренко був активним вiйськовим, полiтичним i дипломатичним дiячем у 30-х - 50-х роках. У 1646 р. разом з Б.Хмельницьким, який був тодi чигиринським сотником, їздив до Варшави на переговори з королем Владиславом IV у справi вiйни з Туреччиною i козацького походу на Чорне море. У груднi 1649 р. очолив Українське посольство до Варшави у справi ратифiкацiї Зборiвської українсько-польської угоди. Нiжинський полковник Iван Золотаренко був членом посольства, яке Б.Хмельницький вiдправив до Москви з проханням вiйськової допомоги в боротьбi проти Польщi.

Ця та iнша керiвна козацька старшина пiд проводом Б.Хмельницького творила незалежну українську державу в європейським спрямуванням.

Територіальні межідисертаційного дослідження збігаються з кордонами Української держави середини XVII ст.

Мета та завдання дослідження. Його метою є всебічне вивчення комплексу наукових проблем, пов’язаних з визвольною боротьбою на Україні у 1648-1657 рр. – складовою частиною тодішнього загальноукраїнського історичного процесу. Для реалізації цієї мети ставилися наступні завдання:

– дослідити й висвітлити динаміку розвитку, основні етапи, їх події, характер, рушійні сили, рівень і форми організованості, озброєння, політичні, соціально-економічні, демографічні наслідки визвольного руху середини ХVII ст. на Україні;

– вивчити зміст, характерні риси основних напрямків визвольного руху, їх взаємозв’язок та взаємовплив на розгортання цього процесу;

– сформувати наукові висновки про особливості визвольної боротьби;

– опрацювати наявні документи, ввести в науковий обіг виявлені у ході досліджень історичні джерела з історії 1648-1657 рр.

Об’єктом дослідженнястала національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин – невід’ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом дослідженнявиступає дипломатичні відносини Б.Хмельницького.

Структура дослідженнявизначена метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів основної частини, висновків та бібліографії. Обсяг роботи - 49 стор., з них основного тексту – 42 с. Список використаних джерел і літератури становить 17 найменувань.

 

Розділ 1. Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б.Хмельницького

Українсько-польські міжнародні відносини

У той же період відбувалося сильне пожвавлення національно-релігійного руху. Поштовхом для цього стала Реформація в Європі, котра в кожному краї… Однак, поширення національно-релігійного руху було надто слабе,- щоб… У такому середовищі в останній чверті XVI ст. і на початку XVII-гo опинилася козаччина, котра твердо обстоювала свої…

Українсько-московські відносини.

30 травня цар дійсно оголосив свій указ зібратися військам на кордоні з Україною, а сам розпочав налагоджувати активні дипломатичні зв'язки з… Чутки про те, що Москва хоче зламати перемир'я і наступати на Велике… Попри всі вищенаведсні новини, українсько-московські відносини протягом весни-літа 1648 р. залишалися дуже…

Розділ 2. Розбудова Української козацької держави та її диплоатичі зв’язки

Відновлення української державності Б.Хмельницьким

Територія, на яку Б. Хмельницькому вдалося поширити свою владу, швидко набула всіх атрибутів держави, як-от: адміністративно-територіальний поділ,… Ще в березні, на зорі повстання, коронний гетьман Миколай Потоцький нарікав,… І гетьман її справді створював. По мірі просування козацького війська на захід, він підбирав під свою булаву визволені…

Монархізм Богдана Хмельницького

Гетьман постійно підкреслював тяглість державницької традиції в Україні. Козацька держава подавалася як пряма спадкоємниця Київської Русі, а козаки… Паралельно військові успіхи козацького війська призвели до того, що сама… Повноцінне ж визнання Української козацької держави відбулося пізніше - у 1654 р.

Розділ 3. Основні напрями дипломатії Хмельницького в пошуках виходу

Після того, як козаки дійшли аж до Замостя й реально втрутилися у процес виборів нового короля Речі Посполитої, моральний клімат у козацькому… Польським комісарам було заявлено, що він прагне поширити свою владу на всю… Недарма ж він, пропонуючи московському послові Г. Унковському, щоб королем Речі Посполитої став московський цар, кинув…

Переяславська рада 1654 p.

Б. Хмельницькому облудно приписували гаряче й непереборне бажання приєднати всю Україну до Московії й розчинити її у московській стихії, що нібито… Абсурдність подібних тверджень помітна навіть неозброєним оком. Адже навіщо… Необхідність для Б. Хмельницького царської протекції випливала з двох міркувань: потреби узаконити Козацьку державу в…

Висновки

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнi рiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiї iнших. Завдячуючи цьому, вiн домiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiз мiжнародної ситуацiї привiв його до невтiшного висновку - жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої - з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i Центральнiй Європi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчної вiйни.

У контекстi розвитку геополiтичних процесiв перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичної ситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсля болiсних роздумiв врештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiсть протекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецький договiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складi Речi Посполитої, ставив її перед фактом iснування полiтичного взаєморозумiння Речi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiна геополiтичної ситуацiї в регiонi iстотно вплинули на цiлi московської полiтики Б.Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетних мiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньої полiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р., що мали на метi насамперед нейтралiзувати вiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Вiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичних планiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвське фiаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнi реалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйних союзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинi нацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповi розбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiх вiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкування вiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiї зовнiшньополiтичної орiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

Аналiз зовнiшньополiтичної дiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньої полiтики. В той же час, двi хвилi геополiтичних перегрупувань в Центрально-Схiднiй Європi, а саме: перехiд Криму в табiр союзникiв Речi Посполитої та оголошення останнiй вiйни Швецiєю - творять у регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськi вiйськовi операцiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв активiзуються дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики розглядається курс на вiйськову кооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхи шведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичну ситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зi Швецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських вiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.

Iсторiя взаємовiдносин запорозьких козакiв з кримськими татарами свiдчить, що перiоди боротьби мiж ними часто змiнювалися полiтичним та економiчним спiвробiтництвом.

18. І. Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини. Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московській державі. Вимагалось карати смертю за відмову приймати гроші без золотого забезпечення, які виплачувались царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись міжнародні відносини України. Листи й документи, які надходили з-за кордону, наказувалося нерозпечатаними посилати в Москву. Також велілося “народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и нерозрывное и крепкое согласие приводить”. Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали формулу, яка вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави: “Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы”.

І все таки в цих несприятливих умовах І. Мазепі вдалося вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя, громадянської війни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України (цілих 22 роки, з 1687 по 1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих “бунчукових товаришів”, щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І. Мазепа і своїм меценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

Проте немає потреби перетворювати І. Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує). Велич і заслуги І. Мазепи ніяк не зменшуються, якщо розглядати його діяльність всебічно, об’єктивно, без прикрас. Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого гетьманування І. Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Аристократична спрямованість соціальної політики І. Мазепи не сприймалася народом (він володів біля 20 тис. маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). У боротьбі за владу він вдавався до неабиякої хитрості і не зовсім праведних засобів (це стосується перш за все боротьби з Петром Іваненком (Петриком), який підняв повстання запорожців проти Москви, а також фастівським полковником Семеном Палієм, який встановив на Правобережжі порядки, близькі до ладу Запорозької Січі).

Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів, жертви серед козацтва тощо. Серед населення шириться невдоволення політикою Москви та І. Мазепи. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Швеції польським королем С. Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ (до нас дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі, складеному П. Орликом у 1712 р. – “Вивід прав України”).

Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб тут перезимувати. Це не входило в плани Мазепи, адже робило територію України театром воєнниих операцій. І. Мазепа був поставлений перед необхідністю прийняття негайного рішення. З 5-тисячним загоном він переправляється через р. Десну в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким терором повністю деморалізував населення на Лівобережжі (після знищення гетьманської столиці Батурина тіла замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали по течії ріки, наганяючи жах на населення України). Те, що Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед козацтва і народу не проводилась).

Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень-липень 1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу російського війська). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини, очолюваної Мазепою, домогтися суверенітету козацької України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік Бендер.

Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І. Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити державний суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть. "Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, ... він ішов до неї... все своє життя" (Див.: І. Борщик, Р. Мартель. Іван Мазепа. – К.,1991. – С.158).

19.
ОСОБИСТІСТЬ

Пилип Орлик (1672-1742) походив із давнього чеського роду. Під час гуситських війн предки Орлика виїхали з Чехії та опинилися в Польщі. Майбутній гетьман народився 11 жовтня 1672 р. неподалік Вільна. Коли хлопчикові виповнився рік, загинув його батько. Тому вихованням сина опікувалася мати - українська православна шляхтянка. Клопотами матері Пилип здобув добру освіту, навчаючись попервах в єзуїтському колегіумі у Вільні, а згодом, коли родина переїхала на Україну, - у Києво-Могилянській академії. Маючи незвичайні здібності, він зарекомендував себе одним із найкращих студентів. Орлик вельми полюбляв риторику та був гарним промовцем, писав вірші, що друкувалися ще наприкінці XVII ст., глибоко цікавився філософією та літературою, вільно володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, давньо- і новогрецькою, ймовірно, турецькою мовами. Природно, що, обійнявши 1699 р. посаду в гетьманській канцелярії, він швидко долав службові сходинки й незабаром (1706 р.) став генеральним писарем. Орлик був утаємничений у всі справи гетьмана Мазепи, підтримав його під час антимосковського повстання й пішов разом із ним у вигнання, до кінця залишаючись вірним ідеї визволення України.

ОБРАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ГЕТЬМАНОМ В ЕМІГРАЦІЇ

Зміст Конституції Пилипа Орлика

Документ складався зі вступу й 16 статей.

Основні положення статей:

• проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої;
• обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством;
• територія України визначалася згідно зі Зборівським договором 1649 р.;
• козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї;
• при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців;
• рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Великдень, Покрову;
• справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядав Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися;
• державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі;
• встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом;
• спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передбачали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.

20.

 

Соціально-економічне і політичне становище Лівобережної і Слобідської України.

Стан сільського господарства. Юридичне оформлення кріпосного права. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад. У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями. Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.). У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу» беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Румянцевих, Неплюєвих, Трубецьких та ін.). Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.). У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори — посполитих, підсусідків і козаків-підпомічників. Царський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноросійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки переходили в число посполитих або підпомічників, ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків і Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників — 220 тис. чол. Будучи політично й економічно пануючим класом, українські старшини-поміщики уже протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень старшин. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універсал, за яким селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності письмового дозволу ] власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був підтверджений царським указом. А указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини. Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою царизму було запроваджено кріпосне право, а козацькі старшини, одержавши російське дворянство, перетворились на поміщиків. Розвиток промисловості й торгівлі. Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини. Продовжували розвиватися ремесло і промисли. Значна частина міських жителів, які у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі становили 6,5 % всього населення, уже не займалася землеробством, а тільки ремеслом, промислами і торгівлею. Зростала кількість промислових підприємств — суконних, парусно-полотняних, шкіряних, цегельних, винокурних, пивоварних, миловарних, скляних, шовкових та ін. Як видно з даних ревізії 1782 р., на Лівобережжі тоді було 2836 «заводів», серед яких 87 % (2666) становили винниці. Більшість цих підприємств були дрібними, кустарними, але Деяка частина мала характер великих підприємств — мануфактур із значним поділом праці і примітивною механізацією. Усього на Лівобережжі і Слобожанщині налічувалося 200 мануфактур у початковій формі, а в розвинутій — близько 40. Власниками мануфактур були поміщики, казна і купці та заможні козаки і селяни. Розвивалися суконні мануфактури. Серед них найбільшою була посесійна Путивльська (Глушківська) мануфактура, заснована ще в 1719 р. Робітниками, яких у 1797 р. тут налічувалося понад 9000 осіб чоловічої статі, були переважно посесійні селяни. Наприкінці XVIII ст. Путивльська мануфактура щороку виробляла близько 200 тис. аршинів сукна. Значне місце в суконній промисловості займали вотчинні і посесійні суконні мануфактури — Батуринська, Ряшківська (в Прилуцькому повіті) і Салтівська (біля Вовчанська на Слобожанщині). У другій половині XVIII ст. був розширений і продовжував працювати, хоч і з деякими перервами, один з найбільших у Росії Шосткинський пороховий завод, що належав казні. Спочатку тут працювали солдати і приписні селяни. Але наприкінці XVIII ст., щоб збільшити обсяг вироблюваної продукції, адміністрація почала застосовувати й вільнонайману працю. У 1764 р. у Києві було відкрито казенний збройовий завод «Арсенал», на якому працювали як робітники-рекрути, так і наймані робітники. Завод виробляв лафети, зарядні ящики, ремонтував гармати і виконував інші роботи для армії. Продовжувалося видобування солі на Бахмутських і Горських солекопальнях. З'явилися мануфактури по виробництву шовку-сирцю і шовкових товарів. У 1774 р. засновано казенний шовковий завод у слободі Новій Водолазі на Слобожанщині. У 1788 р. із Білорусі в Катеринослав було переведено мануфактуру по виробництву сукна і панчіх. Ця Катеринославська казенна мануфактура виготовляла як шовкові, так і бавовняні та конопляні панчохи. У Києві і Ніжині купці заснували в 60-х роках XVIII ст. дві шовкові мануфактури, в яких працювали вільнонаймані робітники. Останніми роками XVIII ст. під Києвом на місці згорілого монастиря була збудована Межигірська казенна фаянсова мануфактура, яка в 1801 р. дала першу продукцію. На ній працювали приписні селяни. У 1789 р. був відкритий завод із ремонту зброї у Кременчуку, на якому теж працювали приписні селяни і, крім того, вільнонаймані робітники. У 1795 р. почалися роботи по будівництву Луганського чавуноливарного заводу, який мав виплавляти чавун, виробляти гармати і ядра для військ, що діяли на півдні. Перший чавун завод дав у 1799 р. Отже, на кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вотчинними і казенними. Ґрунтувалися вони в основному на примусовій праці селян-кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Разом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні мануфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Вільнонаймана праця проникала і в поміщицькі та казенні підприємства. А це було ознакою формування нового, капіталістичного укладу. Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягала 14—15 годин на добу. Приміщення були темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшого працювали лише за харч, оплата інших робітників залишалася мізерною. Неймовірно жорстокою була сваволя власників і адміністрації. Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. Щоб виручити якнайбільше грошей, поміщики розширювали посіви, переганяли зерно на горілку, розводили багато худоби, сіяли коноплі, культивували тютюн і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої маєтки до потреб ринку, втягуючи їх в товарно-грошовий обіг і цим підриваючи одну з головних підвалин феодального, панщинного господарства — його натуральний характер. У товарно-грошові відносини втягувалися й селяни. Вони змушені були продавати частину своєї продукції на ринку. У селах поширювалися ремесла, промисли, продукція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Невелика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею, зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставала заможною, нагромаджувала капітали, засновувала підприємства, використовуючи в них найману робочу силу, і насамперед бідних селян. Отже, почався процес формування на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було поглиблення розшарування селянства на бідних і багатих. Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відокремлення ремесла й промисловості від сільського господарства, міста від села, збільшення кількості міського населення зумовлювали дальший розвиток товарно-грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Найважливішими торговельними осередками були ярмарки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центрами певних районів і, з другого боку, відігравали значну роль у включенні України до всеросійського ринку. Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й базари, що відбувалися по 2—3 рази на тиждень. Значну роль у торгівлі, особливо рибою й сіллю, відігравали чумаки. Україна дедалі глибше втягувалася в загальноросійську економічну систему, ставала частиною всеросійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії в Україну довозили залізо та залізні вироби, інструменти, хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в російські міста — зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно, Дзеркала та інші товари. Зросла й зовнішня торгівля — з Польщею, Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією та іншими країнами. Отже, в другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні розширювалося поміщицьке землеволодіння, юридично було оформлено закріпачення селян, розвивалися промислові підприємства, торгівля, посилювався товарно-грошовий обіг, формувався капіталістичний уклад. Разом із тим царський уряд, ведучи лінію на ліквідацію автономії України, підпорядковував українську економіку своєму впливові і своїй владі, виходячи з імперських інтересів, ущемляючи інтереси України. У час воєн, зокрема з Туреччиною, Україна була найближчим тилом для російських військ і мусила давати їм приміщення для постою, фураж, провіант, підводи. Уряд збільшував податки з населення України в царську казну. За XVIII ст. вони зросли в десятки разів. Російські сановники, дворяни одержували від царя величезні площі земель в Україні. Царський уряд сприяв російським купцям і промисловцям у проникненні в Україну. Він надавав різні пільги російським купцям в Україні. Наприклад, їхні двори звільнялися від військових постоїв, за царським указом 1771 р. їм дозволялося вільно оселятися в Україні. За царським маніфестом 1784 р. російські й іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України й Криму. Було заборонено вивозити за кордон багато товарів, вивіз мав здійснюватися тільки через російські порти. А ще в 1754 р. Єлизавета Петрівна своїм указом ліквідувала митні кордони між Україною і Росією, евекту й індукту, тобто вивізні та ввізні мита на Лівобережній Україні, від чого , гетьманський скарб втрачав близько 50 тис. крб. річного прибутку. Розвиток феодальних відносин в Україні у другій половині XVII — XVIII ст. в історіографії. Визвольна війна 1648—1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого. Ця проблема знайшла своє відображення і в історіографії. Деякі історики (М. Костомаров, І. Теличенко, А. Шликевич) дотримувалися погляду, що вирішальну роль у заведенні кріпосницьких порядків в Україні відіграла політика царського уряду, зокрема Катерини II, яка своїм указом 1783 р. юридично оформила кріпосне право в Лівобережній Україні. Ще в другій половині XIX — на початку XX ст. у своїх працях історики О. Лазаревський («Малороссийские посполитые крестьяне. 1648—1783 гг. К., 1908), Д. Міллер (Превращение козацкой старшины в дворянство. Киев, старина. 1897. № 2, 3), В. Мякотін (Очерки социальной истории Украины в XVII — XVIII вв. Прага, 1924), В. Барвінський (Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв. X., 1909), О. Єфименко (Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. Т. 1. Спб., 1905) та інші навели значний конкретний матеріал і довели, що самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків. Говорячи про розвиток кріпосницьких порядків у самій Гетьманщині, що їх насаджувала старшина, М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» писав: «Тільки ж треба пам'ятати, що в цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку проводила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів Богдана Хмельницького...». Досить широко проблеми соціально-економічного розвитку в Лівобережній Україні в другій половині XVII — XVIII ст. досліджувалися і в радянські часи. З цих питань написали, зокрема, праці історики М. Слабченко (Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. Часть 1. Т. 1. Одесса, 1922), М. Ткаченко (Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст. К., 1931), В. Борисенко (Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. К., 1986), О. Гуржій (Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К., 1986), О. Путро (Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. К., 1988) та ін. Унаслідок всієї Дослідницької роботи істориків цілком обгрунтованим можна вважати висновок, що кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду. Тяжка експлуатація й гноблення селян яскраво відбилися в народних піснях, у яких розповідається про «гетьманщину», де селян примушують працювати на панщині й тяжко, не по-людському визискують. В одній з таких пісень поневолені селяни так скаржилися на своїх панів: Ой горе нам, не гетьманщина, Надоїла вража панщина, Як на панщину йду — торбу хліба несу, А з панщини йду — а ні кришечки, Що ходячи поїси — сидячи виспишся. Обливають мене дрібні слізоньки. Одночасно з вивченням розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі в другій половині XVII — XVIII ст. історики досліджували й соціально-економічний розвиток Слобожанщини (Д. Багалій, А. Слюсарський та ін.), а також Правобережжя й західноукраїнських земель. Опубліковані праці О. Барановича про магнатське господарство на Півдні Волині у XVIII ст., В. Маркіної про магнатське помістя другої половини XVIII ст. і становище селян наприкінці XVII — 60-ті роки XVIII ст., Є. Сташевського про історію докапіталістичної ренти на Правобережній Україні у XVIII — першій половині XIX ст., І. Шульги про соціально-економічне становище Закарпаття у другій половині XVIII ст. та ін.

21.
Дем’ян Многогрішний(1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович(1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Повстання Палія

Перейти до: навігація, пошук Повстання Балія Повстання Палія 1702—1704 років Дата: 1702 — 1704 …    

Причина повстання

Коронні війська посилили гарнізон міста-фортеці Немирова, а також захопили міста Бар, Вінницю, Брацлав, примусивши козацькі сотні відступити. На… Восени 1699 р. на Правобережжі склалося досить напружене становище, бо на… Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Новий польський король Август II (1696 — 1733 рр.) після річного…

Початкові успіхи повстання

Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. До Фастова… Перомога сприяла активізації визвольного руху на Правобережжі. У квітні 1701… Як і в попередні десятиріччя, у визвольному русі початку XVIII ст. на Правобережжі чітко позначилися класові інтереси…

Польський контрнаступ

Уряд шляхетської Польщі збирав сили для придушення визвольного руху на Правобережній Україні. Шляхетський сеймик на Поділлі в листопаді 1702 р.…    

Місія Паткуля

У Білій Церкві Паткуль розпочав переговори з Палієм, заявивши, що представляє інтереси польського й російського урядів водночас, хоча повноважень… Непоступливість Палія вивели дипломата з рівноваги, і він назвав старого… Польський уряд продовжував наполягати на тому, щоб уряд Росії узяв участь у придушенні визвольного руху на…

Закінчення повстання

Не маючи достатніх та вірогідних відомостей про становище на Правобережній Україні, царський уряд повірив доносам Мазепи і навіть дозволив… 2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати… Навесні 1704 р. до Батурина надійшов царський указ — козацькому війську переправитися на правий берег Дніпра і вести…

Історія

  Петро Могила. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення…

Назви академії

 

Києво-Могилянська академія та її вихованці. Гравюра XVIII ст.

Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) «Могилянською», ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: «Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи».

За часів свого існування Київську академію називали на честь своїх благодійників. Крім Києво-Могилянської, на честь Петра Могили, її називали також Могило-Заборовською, на честь Рафаїла Заборовського^[8]. За часів гетьмана Івана Мазепи академію також називали Могилянсько-Мазепинською^[9].

Традиції в академії

В академії відбувалися регулярні поетичні змагання з декламації віршів відомих поетів, а також власних віршів.

Навчальний процес

  Поштова марка присвячена Києво-Могилянській академії. Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також…

Згадування в культурі

  500 українських гривень, на звороті яких зображений староакадемічний… Києво-Могилянська академія та заклади-наступники згадуються в творах художньої літератури. В повісті Миколи Гоголя…

Видатні особистості

Докладніше: Список керівників Києво-Могилянської академії Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу… 25. Значення революції полягало в тому, що вона:

Розвиток освіти у Наддніпрянській Україні

З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів:…   Розвиток шкільної освіти у Наддніпрянській Україні за урядовими даними за 1856 р.

Розвиток науки

Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації… Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на… Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829…

Наукові відкриття

Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження… Видатну роль у розвиткові хімічної науки відіграли праці професорів… Максимович походив з Полтавщини, з давнього козацького старшинського роду. З дитинства хлопець захоплювався ботанікою,…

Життя та світоглядні погляди Т. Г. Шевченка

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя… У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи до кирилівського…

Так оцінив Тараса Шевченка народ, а ця оцінка— найвища.

Українська культура XIX століття

Освіта

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Наука

Природничі науки

Ілля Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. Микола Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії.

Гуманітарні науки

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так,… Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в… На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих…

Література

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

Мистецтво

Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут… Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був… Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка.…

Архітектура

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися… У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму —… У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася…

Національні культурні організації і рухи

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян… У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Західній… Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері…

Створення

Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

Програма

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення… Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському… Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної…

Розгром товариства

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про… 28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського… На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його…

Діяльність після розгрому

У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Володимир Антонович на початку XX століття вже не очолював український національний рух; Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи особисту драму, нічим не зарадив петербурзьким студентам, які виступили з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині — став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культуру^[5]. У 90-і роки провідною ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність^[6].

Значення

Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції… 33. Якщо українські землі Росій ської імперії управлялися з одного центру –…  

Політика австрійського уряду щодо українців

Була проведена також релігійна реформа. До реформи греко-католицьке й іудейське віросповідання були дискриміновані. Їхні представники не допускалися… Реформи безпосередньо зачепили два головних стани українського суспільства –…

Національне та соціальне становище українського населен ня

Поміркуйте Чому австрійський уряд проводив міжнаціональну політику за принципом «розділяй і володарюй»? Польська шляхта після падіння Речі Посполитої формально втратила владу над…

Зміни у побуті, стилі та традиціях життя міста і села

Вище зазначалося, що низький рівень життя селян, які складали більшість населення краю, відбивався й на побуті. Убоге житло, одноманітне…

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина і Закар паття) наприкінці XVIII – у першій третині ХІХ ст. перебували у складі Австрійської імперії. Як і на Наддніпрянщині, переваж на більшість українського населення була зайнята у сільському господарстві. Українці займали нижчі щаблі суспільної піраміди. Української шляхти у краї не існувало, а інтелігенція була малочисельна. Тому українцями здебільшого управляли іноземці: в Галичині – польська шляхта, на Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські пани.
Значний вплив на становище українців у Австрійській імперії справили реформи Марії-Терезії та Йосифа II. Були знищені найжорстокіші прояви кріпосництва, частково ліквідовані перепони культурно-освітнього розвитку українців. Як і інші регіони Австрійської імперії, українські землі поступово втягувалися в модернізаційні процеси.
Але українське населення не встигло сповна скористатися результатами модернізаційних реформ. Наступники рефор маторів відмовилися від більшості нововведень своїх попередників.

34.
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії"

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на підтримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни повернули свою зброю проти самих повстанців. Найбільш несподіваним було те, що найбільшого розмаху селянські виступи набрали власне у польській частині краю. Польські селяни ("мазури") виловлювали своїх же "єдинокровних" шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській владі, або ж винищували їх самі.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриги, яка спрямувала проти них гнів селянства (ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією). Насправді ж, так звана мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського революційного руху у Галичині. Українське національне відродження теж не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого суперника додавав надій на майбутнє.

Нову тактику розвитку національного руху запропонував у своїй статті "Становище русинів у Галичині" (1846) Яків Головацький. Стаття повна гострої критики колонізаторської політики польських правлячих класів та вислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не торкалася австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відню взяти національний розвиток галицьких русинів під свою протекцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські "революційні махінації". По відношенню до русинів Австрія повинна слідувати принципам політики Йосифа II.

За таким власне сценарієм власне розвивалися події в Галичині під час революції 1848 p., так званої весни народів. Саме тоді дійшло до остаточного розмежування між польським й українським національними рухами. Незабаром після вибуху революції у Відні у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина - на п'ять місяців раніше, аніж по всій Австрійській імперії. Приводом для такої поспішності було бажання австрійського намісника графа Франца Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю.

Проголошенням політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну Раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша русько-українська політична організація - Головна Руська Рада. Вона очолювалась спочатку перемиським єпископом Григорієм Яхимовичем, а пізніше - священиком Михайлом Куземським. У своєму першому маніфесті вона оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Русько-український національний рух швидко поширився по всьому краю; були утворені 34 повітові ради, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Русько-українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку польських політиків. Щоб розколоти єдність цього руху, вони створили на противагу Головній Руській Раді нову організацію - Руський собор - та почали видавати газету "Днєвник Руський" (редактор - Іван Вагилевич). Головна Руська Рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на галицьких русинів у боротьбі проти поляків. Віденська влада не спішила задовільнити політичних вимог русинів, тому основні їхні досягнення обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд інтелігентів ("Собор руських учених", 19 жовтня 1848 p.), участь у слов'янському з'їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри руської мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства "Галицько-Руська Матиця", заснування газети "Зоря Галицька" (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань. Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати русько-українські організації, і вони помітно підупали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалося як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р.

35.
Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.

У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей.

Декабристи і Україна

Діяльність декабристів

Таємні товариства

«Київські контракти» Важливою формою діяльності Південного товариства стали з'їзди його керівників,… Другий з'їзд відбувся в січні 1823 року. На з'їзді були присутні минулорічні учасники і М. Бестужев-Рюмін. Основне…

Специфіка

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік.^[7] Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

Повстання Чернігівського полку 1826

Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 року воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і населення – все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано Пестеля, а посланець із Петербурга зі звісткою про повстання прибув до України запізно. Однак навіть за цієї ситуації 29 грудня 1825 року Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Протягом шести днів на Київщині відбувалося повстання Чернігівського полку.

Увічнення пам'яті декабристів в Україні

У Києві меморіальні дошки на будинках на честь декабристів встановлено на вулиці Грушевського будинок № 14, вулиці Гусовського 8/10. У Тульчині, в…   36. Селянські рухи та виступи робітників. Наростання селянського руху, його характер і форми. …

Концепція нації; Утиски української культури; Інтелігенція; Освіта; Наука; Розвиток української літературної мови; Усна народна творчість; Становлення нової української літератури; Друкарство. Журналістика; Зародження професінного театру. Музика; Образотворче мистецтво й архітектура; Кирило-Мефодіївське товариство.

Концепція нації

Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної… Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув… Хоч в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігалися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють…

Утиски української культури

  Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури.… Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою.…

Інтелігенція

"Новизна" інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних… У Російській імперії, як у всій Східній Європі, поява інтелігенції була подією… Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах - насамперед у тих, де були вищі учбові заклади.…

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О.Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: "Навчати грамоти весь народ...завдало б більше шкоди, ніж користі". До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Однак формування капіталістичних відносин, і насамперед, розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшого числа освічених, кваліфікованих працівників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і учнів у них.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., вирішило провести реформу системи освіти і у 1803 р. затвердило "Попередні правила народної освіти", а в 1804 р. - статут навчальних закладів. За "Попередніми правилами" передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.

Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

Ще більш становий дворянський характер мали гімназії - середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. - 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 р., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання "закону божого", "священної й церковної історії", грецької мови.

Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії - 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії - на 11.

Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові, Києві та Одесі і по одній - у Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві, Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Були також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Кременецький на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 1830-1831 рр. його було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано в університет), і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О.А. і І.А. Безбородьків.

Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві - артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного мореплавства, в Севастополі - морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.

Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури в Україні і у слов'янському світі взагалі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося .надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні - два. Це були університети: Московський (1755 р.), Петербурзький (1819 р.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 р.), Віденський (1803 р., закритий після польського повстання 1830-1831 рр.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 р., була підготовка "юнацтва для вступу у різні звання державної служби", тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В.Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811 рр.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. - 346, у 1855 р. - 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. - 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський - 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.

Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848-1849 рр. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи - Харківський і Київський - було передано у відання генерал-губернаторів.

У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині - онімечення й румунізації, а на Закарпатті - політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині - румунська, в Закарпатті - угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою.

Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р, діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.

Наука

Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячися поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак, об'ективні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, - зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін.

З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. був ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765-1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму в філософії. Його тритомний "Курс математики" відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І.Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842-1854 рр.

У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793-1871), а в галузі геології - Никифор Дмитрович Борисяк (1817- 1882).

Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), який у 1858-1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.

Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т.Шевченко, ряд природознавців (Т.Осиповеький, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.

Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і економіки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст, в Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи "Трудів" Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1851 р. при Київському університеті, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І.Фундуклеєм, "Опыт статистического описання Новороссийского края" А.Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. та ін.

Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка.

За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час і започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел - актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808-1877), який, будучи секретарем "Общества истории й древностей" при Московському університеті і редактором видаваних ним "Чтений" (1846-1848, 1858-1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України - "Історію Русів", "Літопис Самовидця", "Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ..." П.Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.

У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце займає "Історія Русів" - напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О.Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обгрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.

Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М.Бантиш-Каменський (1788-1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М.Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга "Історія Малої Росії" вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге - в 1830 р.-у трьох частинах, згодом у 1843 р.

Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М.Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була "Історія Малоросії" М.Маркевича (1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.

"Історія Малоросії" була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором "Історії Русів", Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А.Скальковський (1808-1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М.Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці "История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского" (1841) і "Наезды гайдамаков на Западную Украйну" (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, Скальковський у той же час в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював гнобительську політику царизму.

Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М.Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьким старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну роботу по перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив цілий ряд оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Слідом за М.Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії "про мниме запустіння України в нашестя Батиєво", що її активно пропагував російський історик М.Погодін, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини - великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.

Наприкінці 30-х - у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М.І.Костомаров (1817-1885). У 1842-1844 рр. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І.Бецького "Молодик" були надруковані перші історичні праці Костомарова "Русско-польские вельможи. Князья Острожские" й "Первые войны малороссийских казаков с поляками».

Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту "Оссолінеум" - інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю.Оссолінським - польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва.

Розвиток української літературної мови

Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського… Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко та інші українські письменники у відповідь… Окремі вчені й письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш та ін.) розробляли…

Усна народна творчість

Як ми в лагерях стояли, Як взяли його в ружйо,- Много горя ми прознали, Змолотили на багно; Хоч і горя [ми] прознали Як взяли його в штики,- Та… З глибоким сумом, жалем і гнівом розповідалось у народних піснях про тяжку… А ви, хлопці, любі, милі, Остріть коси, остріть вила - Хапайте се до сокири, Аж так пукне панська жила!

Становлення нової української літератури

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І.… У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття,… У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові…

Друкарство. Журналістика

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності… Протягом ЗО - 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників:… Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема…

Зародження професінного театру. Музика

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині,… Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі -… У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і…

Образотворче мистецтво й архітектура

В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й… Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема… Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, ініціатор визволення Шевченка…

Кирило-Мефодіївське товариство

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з… Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі… Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш…

Три поділи Польщі та їх наслідки для українських земель.

Рейтинг пользователей: / 3 ХудшийЛучший Росiйський уряд посилював свiй вплив i на iншi yкpaїнськi регiони. Щоправда,… Нейтралiзувавши таким чином сильного противника, росiйський уряд активiзував експансiю на Правобережну Українy. Цьому…

Події революції 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях. Головна руська Рада

2. Результати революції. 3. Розвиток революційних подій на західноукраїнських землях. 4. Діяльність Руської Народної Ради.

УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ XVII - У XVIII СТ.

Розвиток української культури в XVIII ст. Освіта та наука

2. Розвиток освіти та науки. 3. Козацькі літописи. 4. Українське барокко.

Р. між урядами Чехословаччини та СРСР було укладено договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і включення його до складу України. 22 січня 1946 р. було утворено Закарпатську область УРСР. Закарпаття у першій половині ХІХ століття

Доба А.Бачинського мала величезне значення для піднесення культурно-освітнього рівня закарпатських русинів. Ми погоджуємося з висновком В.Фенича, що завдяки владиці “відбулося піднесення національної самосвідомості закарпатських русинів. Сформована навколо єпископа місцева церковна інтелігенція бачила перспективи розвитку свого народу лише у взаємозв’язку зі східнослов’янським світом та одночасним використанням культурних здобутків і суспільного поступу своїх сусідів”.

За розрахунками угорського демографа Г.Тіррінга, у чотирьох найбільш північно-східних комітатах Угорського королівства налічувалося: 1787 р. – 235,4 тисячі населення, 1850 р. – 489,6 тисячі. Ці цифри більш-менш узгоджуються з іншими, що фігурують в літературі. Наприклад, шодо нижнього рубежу, то В.Фенич наводить такі дані по Мукачівській єпархії, коли там 1806 р. здійснено єпархіальний перепис: 724 парафії, 542 тисячі вірників, з яких 345 786 русинів (63,8%).

Щодо верхнього рубежу, то А.Фенес 1840 р. налічив 442,9 тис. “карпаторосів”. Офіційна австро-угорська статистика подає на 1870 р. у чотирьох означених комітатах 469,4 тис. русинів. Згідно же даних австрійського перепису 1857 р., в усіх населених пунктах в межах нинішньої Закарпатської області мешкало 330 тисяч чоловік усіх національностей.

Попри деякі розходження даних (не надто суттєві) можемо констатувати, що у досліджуваний нами період з 1771 по 1867 р. руське населення чотирьох північно-східних комітатів Угорщини зросло приблизно з 220 до 440 тисяч чоловік. Це добре узгоджується з тезою М.Бескида, що у ранньоновітній Угорщині населення подвоювалося приблизно за сто років.

Якихось принципових зрушень у національній структурі історичної Мукачівської єпархії (13 комітатів) не відбувалося – на відміну від попередніх і наступних століть. Більш-менш достовірні чисельну дані про етноконфесійну структуру території нинішньої Закарпатської області маємо тільки з 1869 р.: греко-католиків – 63,2%, римо-католиків – 11,1%, юдеїв – 11,35, протестантів – 14,4.

Вручаючи своїм священикам видану ним Біблію (1804), А.Бачинський писав у супровідному пастирському листі від 1 січня 1806 р.: “Вже готова Біблія..., видана нашою, руською мовою”. Однією з цілей цього видання владика вважав “зберегти нашу материнську мову, письмо і національність”. На 1809 р. в усіх селах Мукачівської єпархії було споруджено школи і облаштовано їх усім необхідним.

Для підготовки вчителів А.Бачинський ще 1794 р. заснував вчительську семінарію в Ужгороді, першим директором якої став Дмитро Попович. За підрахунками В.Фенича, число церковної інтелігенції в єпархії на зламі XVIII-XIX ст. складало 1011 чоловік: 705 священиків, 120 семінаристів, 100 дяко-вчителів і 86 ченців. Найбільш освіченим регіоном єпархії була нижня Спіщина.

Доба А.Бачинського мала величезне значення для піднесення культурно-освітнього рівня закарпатських русинів. Ми погоджуємося з висновком В.Фенича, що завдяки владиці “відбулося піднесення національної самосвідомості закарпатських русинів. Сформована навколо єпископа місцева церковна інтелігенція бачила перспективи розвитку свого народу лише у взаємозв’язку зі східнослов’янським світом та одночасним використанням культурних здобутків і суспільного поступу своїх сусідів”. О.Баран взагалі назвав правління А.Бачинського золотою добою Мукачівської єпархії.

Чи не найкраще про це сказав чеський дослідник Ф.Тихий: “У період, коли окреслювалося українське письменство (“Енеїда” І.Котляревського побачила світ у 1798 р.) за розвитком культури Підкарпатська Русь стояла набагато вище, ніж сусідня Галичина... Русини завдяки західній освіті були віта ними в Росії (М.Балудянський, І.Орлай, Ю.Венелін та багато інших) та в Галичині (П.Долій, М.Щавницький та інші). Мукачівський єпископ А.Бачинський був серйозним претендентом на сан львівського митрополита. Культурна перевага підкарпатських русинів у цей період проявилася і в галузі літератури. Якщо Галичина ліниво реагувала на нові віяння, була літературно безплідною, то на Підкарпатській Русі з’являється літературний твір, перший такого типу в цьому регіоні, – твір, що засвідчує спробу витворення нової літературної мови. Це вірш з нагоди іменин палатина Йосипа, який приносить... нову віршову та ліричну форму під впливом Заходу, Європи”. Водночас Ф.Тихій засвідчує виразний вплив на цей вірш Г.Марковича стильової реформи М.Ломоносова.

Г.Таркович найпершим висловив думку, що Карпати є прабатьківщиною слов’ян. Цей погляд пропагував у 1840-х роках М.Надєждін, а у 1890-х до нього повернувся І.Філевич. Власний народ Г.Таркович називає “угро-роси” і розглядає його у контексті загальнослов’янської єдності. Вірш цей викликав резонанс теж в межах усього східнослов’янського ареалу. Твір передрукував М.Карамзін, його перші двадцять рядків процитував славетний галицький граматик Й.Левицький, а пізніше за його архівом опублікував І.Франко, щоправда, зовсім несправедливо звинувативши Г.Тарковича у мадяронстві і москвофільстві.
З наведених нами фактів випливає, що діяльність А.Бачинського мала не лише етнокультурне, а й етнополітичне значення. Це підкреслював і В.Маркусь: боротьба “за окрему незалежну від угорських архієпископів єпархію була, властиво, також боротьбою за... політичну автономію”.

15 листопада 1809 р. помер А.Бачинський. Правда, у єпархії на той час був помічний єпископ Михаїл Брадач, але такий статус не давав йому автоматичного права на успадкування кафедри. Тому тимчасовим місцеблюстителем єпископської посади обрали капітулярного вікарія Іоана Кутку. Були сили, котрі взагалі висловлювалися за розділення єпархії на 13 окремих – за числом комітатів.

Головне же, що в це й час принципово змінюється політика Відня щодо русинів. Цісар Леопольд ІІ (1790-1792) і особливо Франц І (1792-1835) переорієнтовуються на підтримку угорців проти переваги слов’ян в імперії. Тому в школах було запроваджено угорську мову, а 1808 р. її допущено до сойму. Було утворено угорську військову академію і угорський музей.

Велике значення мав єпархіальний синод (собор) 30 вересня – 3 жовтня 1821 р. Його історія така. Угорський примас Олександр Руднай, готуючи національний синод (всієї Угорщини), наказав попередньо провести всюди єпархіальні синоди. На соборі в Ужгороді розглядалося, зокрема, питання виховання кліриків. З веденого М.Лучкам протоколу синоду видно, що він мав велике не лише церковне, а й культурне та національне значення. Священству було приписано проповідувати в неділі і свята одразу після читання Євангелія, у всіх парафіях будувати чи ремонтувати школи, домагатися звільнення дяків і дяко-учителів від панщини. За оцінкою історика С.Папа, рішення синоду “стали на перешкоді мадяризації, яка в той період почала свій агресивний наступ”.
1830 р. Закарпаття охопив голод, котрий ще більш загострив суперечності між руським селянством й угорським панством – суперечності перш за все соціальні, майнові. Але це стало грунтом для загострення суперечностей і національних. Сам угорський історик Марцалі писав про поміщиків-мадярів і наростаючий проти них гнів русинів: “Чого можуть вимагати ті, хто навіть в часи голоду не відмовився від жодного відсотку податків чи жодного дня панщини, хоч і бачили, як гинуть їхні ближні? Це неймовірно, і ми не могли би у це повірити, коли б не урядові документи, які свідчать, що і в ті катастрофічні часи голоду у Марамороському і Березькому комітатах робилися екзекуції в убогих хатинах підданих... Землевласник не знижує видатків на своє розкішне життя і гуляння з гайнуванням, а трудящий люд, що їх утримує, примушений їсти у нужді такі плоди, що є поживою хіба тварин”.

1831 р. з Кавказу почалася епідемія холери, котра через Росію і Польщу вже у червні досягла Закарпаття. Зрозуміло, що найбільше постраждали від неї охоплені голодом верховинці, найперше – у Земплинському комітаті. При цьому на Закарпатті мали місце не якісь мінімальні прояви епідемії, а справжня пандемія. 18 січня 1832 р. земплинський жупан звітував, що в його комітаті було 40 439 хворих, з них 18 672 померло. На Мукачівщині холера так вразила Великі Лучки, що люди перенесли село на нове місце – далі від міста, ніж воно знаходилося раніше. В Ужанському комітаті холера охопила 91 сіл, лише за один місяць (13 вересня – 11 жовтня) там вимерло 1877 осіб.

Ситуація на Закарпатті розвивалася цілком аналогічно до більш відомих холерних бунтів у Росії. Селяни, котрі не довіряли комісарам-мадярам і євреям-корчмарям, зразу інтерпретували події по-своєму: дезинфекційні засоби вони трактували як “отруту для селян”. Люди питали: “Чому холера косить лише підданий люд?” І відповідали: “То пани травлять!” Долило олії у вогонь і те, що в деяких селах ще здорових людей зобов’язали наперед копати могили і готувати труни.

Безпосереднім приводом для повстання став лікарський експеримент. Повстання (власне – стихійне заворушення) тривало два місяці. Під час масових заворушень вбито 24 шляхтичів. В результаті жорстокого придушення цього закарпатського “холерного бунту” було страчено понад сто повстанців, багатьох ув’язнено, інших покарано палицями. У придушення бунту брало участь дев’ять полків цісарсько-королівського війська. Видатки на його утримання було покрито конфіскованою у повстанців худобою. Членами трибуналу було угорські графи. Це ще більше налаштувало русинів проти угорців.

Я.Головацький, відвідавши 1841 р. пряшівські села Збій, Новоселиця, Улич та інші, з жахом констатував, що й на той час там висіли скелети страчених після холерного бунту, навіть повітря там було насичене жорстокістю. Масштаби репресій з боку угорських панів налякали сам офіційний Відень. Угорський історик І.Ачаді підкреслював: “Війська так жорстоко розправлялися із повстанцями, що король, побоюючись нових заворушень, вважав за потрібне заборонити криваві дії”.

Не дивно, що повстання сколихнуло певні настрої слов’янської солідарності. Зокрема, у заворушеннях “засвітилися” окремі польські шляхтичі, що перебралися за Карпати після придушення польського повстання 1830-1831 р. Так, у маєтку графа Баркоці під Ужгородом улітку 1831 р. перебував учасник польської визвольної боротьби Є.Дембовський.

На зміцнення руської ідентичності піл час і в перші роки після холери 1831 р. вплинуло і те, що власті заборонили верховинцям їздити на заробітки вглиб Угорщини. Це позбавляло їх можливості завозити звідти продукти, що посилювало голод. Лише зв’язки з Галичиною дозволяли верховинцям завозити продовольство. У ряді сіл Березького комітату селяни чекали приходу російських військ.

Воля русинів до опору не була знищена навіть жорстокими репресіями 1831 р. Наприклад, 1833 р. спалахнуло заворушення у Великих Лучках. Озброївшись мисливськими рушницями, косами, вилами, селяни вступили у бій з гайдуками графа Шенборна. Безпосереднім приводом до виступу була спроба графських слуг відібрати від селян їхній сінокіс.

1835-1837 р. кріпаки ряду сіл Мукачівської домінії Шенборна (Доробратово, Загаття, Дунковиця, Завидово, Станово) відмовлялися платити дев’ятину та виконувати панщину. У Станові з села було вигнано гайдуків і на сільскому сході прийнято рішення не виконувати повиностей. Жупан мусив послати до села каральний загін. Наслідками подібних виступів стало прийняття угорським сеймом 1836 р. нового урбаріального закону.

Під час і після холерного бунту в Угорському королівстві було видано цілу серію мадяризаційних законів. 1830 р. запрацювала де-факто Угорська академія наук (відкрита де-факто ще 1825 р.), 1832 р. вона стала видавати свій журнал. 1836 р. відкрилося Товариство ім. Кішфалуді, 1837 – Національний театр. З угорського національного відродження і пов’язаного з ним певного політичного лібералізму частково скористалися навіть закарпатські, а також галицькі русини. 1831 р. В.Довгович став членом-кореспондентом Угорської академії – одним із перших її 26 академіків. 1833 р. І.Фогорашій видає у Будапешті “Русько-угорську граматику”. 1837 р. там же з’являється “Русалка Дністрова”.

 

 

Шовіністична хвиля дещо спала тільки після 1840 р., коли її ініціаторам здалося, що мадяризаторська тенденція цілком перемогли. Попереднє ж десятиліття було найчорнішим для культурно-освітнього розвитку русинів. Мукачівською єпархією на той час керував І.Чургович, котрий виявився не на висоті становища. Один з найбільш резонансних етнополітичних конфліктів тоді спалахнув навколо філологічних публікацій І.Бережанина. Позиція змадяризованого руського духовенства в Ужгороді різко контрастувала з позицією сусіднього словацького духовенства.

З січня 1836 по квітень 1837 р. М.Лучкай перебував під дисциплінарним слідством. Причиною була опозиційність ужгородського пароха до Чурговича. Формально його звинувачували у написанні памфлету проти владики. Проте 22 березня 1838 р. з’ясувалося, що автором памфлету був В.Довгович.
2 жовтня 1837 р. мукачівським єпископом був призначений 41-річний пряшівський канонік і парох Василь Попович, що сам походив із Ком’ят Угочанської жупи. За нового владики М.Лучкай було остаточно реабілітовано, а справу В.Довговича зам’ято, і він благополучно продовжував служити. У єпископському посланні 1840 р. В.Попович вимагав, щоб кожна парафія мала школу і щоб кожний дяк умів читати, писати і викладав основи віри рідною мовою.

В.Попович підтримував молодого О.Духновича. І.Срезневський, Б.Носак-Незабудов, М.Гурбан вважали В.Поповича видатним руським патріотом, що зпеликав створювати нові підручники, намагався заснувати освітній фонд і підтримував тісні зв’язки з емігрантами в Російській імперії. Зокрема, М.Гурбан був щиро здивований непохитною слов’янською свідомістю єпископа. Він згадує, як В.Попович відповів семінаристам, що хотіли організувати угорський гурток: “Хай вихованці по-руському вчаться і в язику руському впражняються”. М.Гурбан дуже шкодує, що “жоден словацький єпископ... не має такого бажання бути корисним і не любить так словаків, як пан Попович русинів”. Український церковний історик А.Пекар підкреслює, що В.Попович відзначався “великою любов’ю до свого народу, то ж старався піднести його не тільки релігійно, а й національно та культурно”.Тому не можна погодитися з істориками Л.Гараксимом чи П.Магочієм, ніби до 1848 р. руського національного руху не існувало.

 

 

Великий вплив на зміцнення руської ідентичності за Карпатами в аналізований період мали Перемишль і Львів. З 1784 р. статус “центральної греко-католицької семінарії” імперії перейшов до Львівської семінарії. К 1788-1789 р. тут навчалося семеро, а 1790 р. – шестеро русинів з Верхньої Угорщини (Закарпаття і Словаччини). З 1784 по 1809 р. при Львівському університеті діяв Руський інститут, першим ректором якого був угорський русин Михайло Щавницький. Ще 5 з 16 його професорів теж були закарпатськими русинами. Двоє з них (І.Земанчик, П.Лодій) на початку ХІХ ст. емігрували до Росії, а М.Щавницький 1804 р. повернувся до Ужгорода, де став проректором семінарії.

Саме у Львові відбулося формування особистості будителя Олександра Павловича (1819 – 1900). Підліток жив там з десяти- до шістнадцятирічного віку, коли після смерті батьків перебував на утриманні своїх галицьких родичів. Вже на схилі життя він написав вірш “Пам’яті трьох голов, мною прожитих у святого Юра во Львові” (1875). Саме в період львівського навчання у О.Павловича зародилося усвідомлення спільності долі русинів “по обом сторонам Карпат”. Недарма все життя більшість своїх творів О.Павлович друкував саме у Львові.

 

 

Особливо контакти закарпатських і галицьких русинів активізувалися, коли 1843 р. папа Григорій XVI перейнявся думкою створити єдину греко-католицьку дієцезію в рамках Австро-Угорщини. Передбачаючи спротив угорського кліру, папа запропонував компромісний варіант – висвятити двох греко-католицьких примасів (митрополитів), окремо для Транслейтанії і для Цислейтанії. Але ті відкинули і такий варіант, не погоджуючись з вилученням греко-католицького кліру з-під їхньої юрисдикції.

Отже, навіть у першій половині ХІХ ст., при дуже несприятливих обставинах, пов’язаних з погіршенням соціально-економічної ситуації, ослабленням церковної ієарархії тощо, у краї продовжували діяти чинники, що сприяли становленню української ідентичності значної частини місцевого населення.

46. Опришківський рух

Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини й Молдови. У Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів і лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів.

В очах простого народу це були народні месники — легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції. У XVI - першій половині XVII ст. опришки діяли на Покутті, Сяніцькій і Перемишльській землях. У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. У травні 1648 року опришки здобули королівський замок у Повстанці, а в липні — Сяніцький замок. У 1648 році народні месники брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 році загін опришків під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького в Молдові. У другій половині XVII ст. рух опришків очолювали ватажки Нестор (1683 рік), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на початку XVIII ст. — І. Пискливий, Пинтя, В. Сохоник.

Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш.

Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої опришківський рух не вщухав. Його очолили В. Баюрак та І. Бойчук.

Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д. Марусяк, М. Шталюк, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін.

Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 року в Коломиї.

Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів. Цій темі присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, М. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Воицицького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевича та ін. І до сьогодні деякі гори, скелі та річки в Карпатах носять імена безстрашних ватажків опришків.

Довідка.

Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.

Олекса Довбуш (1700-1745)

Народився в с. Печеніжин на Прикарпатті (тепер містечко Івано-Франківської обл.) у сім'ї бідного селянина. Коли Олексі виповнилося 16 років, він разом з кількома десятками однодумців пішов у гори й розпочав боротьбу з панами. Відважний Довбуш став народним улюбленцем. Його загін здобув міцну Богородчанську фортецю, здійснив сміливі напади на Дрогобич та Рогатин. Шляхта влаштовувала на О. Довбуша справжнє полювання, але він залишався для влади невловимим. Згідно з давніми переказами хороброго ватажка смертельно поранив 1745 року панський найманець, селянин С. Дзвінчук. Друзі поховали О. Довбуша у високих горах.

Запорозьке козацтво після ліквідації Січі

На початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Г.Потьомкін за допомогою запорозької старшини сформував нове козацьке військо, яке на противагу… Військо було організоване на зразок запорозького і налічувало 12 тис. козаків.… У 1787 р. під командуванням російських офіцерів було організовано Бузьке козацьке військо, що налічувало близько 1,5…

Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи

Деяке уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора,… Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних… Згадуючи про запровадження інвентарних правил, один з колишніх кріпаків писав: «Что из того, что в «Правилах»…