Переяславська рада 1654 р. є, безумовно, однією з тих небагатьох сторінок української історії, про існування яких добре відомо широкому загалові. Навряд чи можна знайти українця чи росіянина, який би не чув про переяславські події, датовані 8-м січня 1654 р. Водночас парадоксальність ситуації полягає в тому, що поширений до недавнього часу в українському та російському суспільствах образ Переяславської ради 1654 р. має надзвичайно мало точок дотику з реальною історичною подією і є по суті "переяславською легендою". Воно й не дивно, адже цей образ сформувався в умовах понад тривікового панування Росії над Україною й відбивав ідеологічні потреби Москви. Головна з них полягала в тому, щоб обґрунтувати законність володіння Україною, ба більше - його цілковиту природність. Від другої половини XVII ст. й донині політичні еліти Московії розглядають Переяслав 1654 р. як наріжний аргумент у системі обґрунтування своєї зверхності над Україною.
Б. Хмельницькому облудно приписували гаряче й непереборне бажання приєднати всю Україну до Московії й розчинити її у московській стихії, що нібито стало кульмінацією "предковічного" прагнення українців, які тільки для того й з'явилися на світ, щоб негайно забажати злитися з росіянами.
Абсурдність подібних тверджень помітна навіть неозброєним оком. Адже навіщо тоді було Б. Хмельницькому з такими зусиллями виборювати українську державність, щоб тут таки зректися її на користь іншого сусіда, до того ж на той момент цивілізаційно відсталого. Навіщо було витворювати "самодержавство руське", виношувати династичні плани та переконувати усіх, що його, гетьмана, влада від Бога. Коли ж уважно придивитися до розвитку українсько-московських стосунків в Богданові часи, то надзвичайно добре видно, що ні про яке вмонтування українських земель в адміністративну структуру Московії гетьман не думав.
Необхідність для Б. Хмельницького царської протекції випливала з двох міркувань: потреби узаконити Козацьку державу в рамках тогочасного міжнародного права та утворити широку антипольську коаліцію для остаточної перемоги над Варшавою.
Постійним головним болем був для гетьмана той факт, що програвши Речі Посполитій Смоленську війну 1632— 1634 p., Москва за Полянівським мирним договором стала союзником Варшави. У 1647 р. між Московією та Річчю Посполитою було укладено ще й оборонний союз, спрямований проти Кримського ханату, теперішнього союзника українських козаків. А отже, над повсталою Україною постійно висів дамоклів меч спільних дій проти неї польського та московського військ. І Варшава повсякчас намагалася втягнути Москву до наступу на Гетьманщину. Відтак програма-мінімум для Б. Хмельницького полягала в нейтралізації Москви, недопущенні війни на два фронти, смертельної для молодої Козацької держави. Паралельно гетьман намагався зробити московського царя союзником і втягнути його до війни з Польщею на своєму боці. Москві відводилася роль ключової ланки антипольської коаліції[1, c. 61-62].
Московська еліта довго не наважувалася перейти Рубікон в українських справах. Довгих 5 років гетьман плів різноманітні дипломатичні комбінації, щоб схилити її до військової спілки. Лише в середині 1653 р. Б. Хмельницький таки дотиснув її, змусивши повірити, що його погрози перейти під протекторат Туреччини - це не лише погрози.
З іншого боку, виникнення Української козацької держави не вписувалося у чистому вигляді в жодне з тогочасних уявлень про "законність" появи нового державного утворення на території "старої" держави. Тому слід було добитися, щоб одна з християнських держав погодилася стати зверхником Козацької держави і в такий спосіб визнала її окремим державним тілом і повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Найвірогіднішим в умовах середини XVII ст. кандидатом на узаконення Гетьманщини була саме Московія, оскільки вона вела затяте протиборство з Річчю Посполитою за гегемонію у Східній Європі, належала разом з Україною до православного світу та ще й з кінця XV ст. виношувала плани відірвати українські та білоруські землі від Польсько-Литовської держави.
Тож через Переяславську раду 8 січня 1654 року, а потім через письмову угоду з Москвою - Березневі статті - Б. Хмельницький вирішував обидва завдання. Найважливіше, що Московія, погоджуючись піти на союзницькі відносини з Українською козацькою державою, узаконювала її існування в очах усіх держав. Б. Хмельницький став законним правителем, а козацтво - новою повноправною елітою. Крім того, Московія ставала військовим союзником проти Польщі.
Про те, що ніяких інших цілей Б. Хмельницький не переслідував, промовисто свідчать обставини проведення Переяславської ради, текст Березневих статей, а також подальша поведінка Б. Хмельницького.
Уже сам факт, що рада, яка була покликана врегулювати українсько-московські стосунки, відбулася не в столичному Чигирині, не в Києві як сакральному центрі України, а в заштатному полковому містечку Переяславі неподалік тодішнього московського кордону свідчить про те, що Б. Хмельницький та його оточення не вважали цю подію якоюсь епохальною. Адже тогочасні люди надавали символам непересічної ваги. Багато війн розпочиналося на підставі порушення однією із сторін якихось символічних правил. Та й Москва, оголошуючи після Переяславської ради війну Речі Посполитій, пояснювала свій крок також і тим, що польські урядники неодноразово неправильно писали царський титул.
У Переяславі не було підписано жодної угоди. Обійшлося усними обіцянками. Натомість виникли гострі розбіжності між намірами сторін. Український гетьман, старшина, присутні рядові козаки та міщани присягнули на вірність досягнутим усним домовленостям, натомість московські посли навідріз відмовилися присягати за царя. Така поведінка московитів різко суперечила європейським політико-правовим уявленням, рідним для українців. Ледве не дійшло до повного розриву. Але нагальна необхідність для Б. Хмельницького узаконити руками Москви існування Козацької держави змусила його переконати старшину піти на великий компроміс[12, c. 153-154].
За складом учасників Переяславська рада 8 січня 1654 р. не вписувалася в тодішні уявлення про загальну козацьку раду - найвищий законодавчий орган Гетьманщини. Якщо в тогочасних загальних радах брало участь до 20-30-ти тис. (уся генеральна, полкова та сотенна старшина, а також представники від Запорожжя та всіх козацьких полків), то в Переяславській раді взяли участь лише 200 козаків та частина переяславських міщан. Не приїхало жодного представника від запорожців та деяких козацьких полків, зокрема Кальницького, Уманського, Паволоцького. Ба більше! Відсутній був навіть дехто з генеральної старшини. Отже, Переяславська рада не мала необхідного представництва.
Як видно зі змісту українсько-московського договору, укладеного в березні 1654 p., керівництву Козацької держави не йшлося про її розчинення в державному тілі Московії. Як за попередніми вимогами Б. Хмельницького, так і за самими Березневими статтями, Козацька держава зберігала повну самостійність внутрішнього життя та право на зовнішні зносини. Цар зажадав від гетьмана лише повідомляти про можливі антимосковські наміри сусідів та платні за надання військової допомоги проти Польщі. Дослідники до сьогодні не прийшли до єдиної думки про точний юридичний зміст українсько-московської угоди. Але цілком однозначним є те, що це був договір двох держав, за яким Москва як сюзерен чи протектор Гетьманщини взяла на себе зобов'язання гарантувати їй повний суверенітет. У такий спосіб було досягнуто й міжнародне визнання останньої.
Показово, що Б. Хмельницький приховував від основної маси козацтва зміст Березневих статей і не виніс їх на затвердження козацької ради (ні загальної, ні навіть старшинської). А отже, українсько-московський договір 1654 р. не був ратифікований і фактично не мав в Україні юридичної сили. У1656 р. порушила його й сама Московія, уклавши за спиною козаків Віденську угоду з Річчю Посполитою. Відтак згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями переяславсько-московські домовленості остаточно втратили чинність. Після Переяслава Б. Хмельницький продовжував вести себе як цілком незалежний правитель і саме таким сприймався близькими й далекими сусідами. Саме після досягнення українсько-московських домовленостей сусідні християнські володарі розпочали укладати з гетьманом реальні угоди проти Польщі, обговорювати територіальні проблеми України, а Б. Хмельницький став членом закритого клубу правителів. 7 вересня 1656 р. козацькими послами було підписано "трактат вічної приязні" з Трансільванією, згідно з яким сторони зобов'язалися надавати одна одній військову допомогу та воювати проти Польщі без огляду на позицію Московії. Трансільванський князь визнавав за Козацькою державою Галичину, Волинь та частину Білорусі, а за Б. Хмельницьким титул князя та право передати гетьманську булаву й цей титул синові Юрію. Шведський король погоджувався величати Б. Хмельницького князем "київським, чернігівським і гетьманом Військ Запорізьких". Навесні 1657 р. Швеція погодилася на те, що після розгрому Польщі до складу Козацької держави увійдуть усі етнічні українські землі, а також Смоленщина. Попри те, що Московія перебувала у стані війни зі Швецією, гетьман був готовий підписати союзний договір зі Швецією. Справу цю докінчив наступний гетьман Іван Виговський[17, c. 89-90].
Вдивляючись у дипломатичні заходи Б. Хмельницького, не можна не помітити, що прагнучи в 1648-1653 pp. протекторату московського царя, він водночас шукав протекторату Туреччини і навіть уклав у 1653 р. відповідну угоду, яка, однак, не була ратифікована козацькою радою. Після Переяслава 1654 р. гетьман вів переговори про протекторат зі Швецією, і лише смерть завадила йому довести справу до кінця. Відтак, задум гетьмана полягав у тому, щоб протекторами України були одночасно Москва, Туреччина та Швеція, які перебували між собою в постійній ворожнечі. Кожен з цих затятих противників не дав би іншому "з'їсти" Козацьку державу, щоб не допустити його посилення. А отже, така зовнішньополітична конфігурація гарантувала б збереження незалежності Гетьманщини.
Московія, однак, мала на Переяславську раду цілком інші види. Цар та його оточення розглядали її як відправний пункт поступового заковтування України. Московська дипломатія жодного разу не використовувала положень щодо етнічної близькості українців та росіян, якогось "єдиного народу" тощо. Як і всі тогочасні держави, вона діяла суто прагматично. Договір з Козацькою державою був для Москви лише черговою спробою на шляху реалізації давньої мрії московських правителів - приєднати українські й білоруські землі.
Дуже швидко московський цар став на шлях порушення Березневих статей й використовував будь-яку нагоду для розмивання української державності. Упродовж наступного століття після смерті Богдана Хмельницького Московія / Росія брутально довела справу до цілковитого знищення Української козацької держави. Такий трагічний фінал й у страшному сні не міг наснитися Богданові, який розглядав військовий союз з Москвою лише як інструмент остаточного утвердження незалежної України[1, c. 65-66].