Австрія розглядала західноукраїнські землі як джерело для поповнення державної казни грошима, а армії – солдатами. Однак досягнення таких цілей вимагало певної перебудови життя новоприєднаних земель. Австрійці застали у Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості й торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бідність неосвіченого (шкіл взагалі не було), закріпаченого сільського населення. Тому невдовзі після зміни влади у краї відбулися реформи в економічному і суспільному житті.
Реформи припали на 70–80-ті роки XVIII ст., часи правління імператриці Марії-Терезії (1740–1780) та її сина Йосифа II (1780–1790).
Нововведення в аграрній сфері посіли центральне місце. Реформатори прагнули поліпшити стан селянства – найчисленнішої верстви підданих, а отже, головне джерело збирання податків. Справи у сільському господарстві Галичини провокували соціальні конфлікти. Адже ніде в Австрійській імперії визискування селянства не набрало таких потворних форм: під час літніх сільськогосподарських робіт панщина становила 6 днів на тиждень. На початку 80-х років XVIII ст. з’явився імператорський указ, який проголосив звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначив розмір панщини (до 30 днів на рік).
Була проведена також релігійна реформа. До реформи греко-католицьке й іудейське віросповідання були дискриміновані. Їхні представники не допускалися до державної служби, а євреїв до того ж зобов’язували носити спеціальний одяг, сплачувати за переміщення по території монархії принизливий податок, який традиційно збирався з худоби.
Становище докорінно змінилося після прилучення краю до Австрії. Католицька, протестантська та греко-католицька церкви були зрівняні в правах. Віруючим цих віросповідань однаковою мірою відкривалася дорога до університетів, державної служби, дозволялося продавати і купувати землю тощо.
Оскільки католицька церква контролювала тодішню систему освіти, релігійні реформи були пов’язані з освітніми. У Львові замість закритої єзуїтської академії у 1784 р. відкрили університет. При ньому діяв до 1809 р. Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. Почала працювати мережа семінарій, які готували греко-католицьких священиків. Іншим нововведенням стало запровадження початкових і середніх шкіл. У початковій школі навчання мало проводитися рідною мовою.
Реформи безпосередньо зачепили два головних стани українського суспільства – селянство і духовенство. Доля галицьких селян виявилася кращою, ніж у співвітчизників у Російській імперії. У той час, коли Йосиф II ліквідовував найогидніші вияви кріпацтва, Катерина II вводила його для мільйонів українців. Нововведення в Австрійській імперії хоч і не усунули протистояння поміщиків і селян, але дещо його послабили. Стосовно духовенства, то реформи прищепили йому нову поведінку, яка поляга ла у моральному обов’язку поширювати серед віруючих освіту, пропагувати передові методи господарювання, відкривати школи, інакше кажучи, служити народові. Можливості духовенства у цій справі збільшувалися в міру того, як підвищувалась його освіченість – результат появи нових навчальних закладів.
Реформи позитивно позначилися на господарському житті Західної України. Але вони не були настільки глибокими, щоб суттєво змінити ситуацію, що склалася тут ще за часів Речі Посполитої. До того ж наступники імператорів-реформаторів Леопольд II (1790–1792) і Франц II (1792–1835) стали на шлях контрреформи, особливо в селянському питанні. Були зняті обмеження на кількість днів панщини, зросли повинності.