Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині XIX ст. у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників. У цей час, зокрема, з'явилося кілька пісень про участь українського народу у боротьбі проти військ Наполеона ("Пише король листи, а король французький", "Пісня про Матвія Платова", "Полно братці тоскувати - лучше пісню заспівати"). Про вигнання Наполеона співалося:
Як ми в лагерях стояли, Як взяли його в ружйо,-
Много горя ми прознали, Змолотили на багно;
Хоч і горя [ми] прознали Як взяли його в штики,-
Та француза [ми] узяли; Покотив він і рожки!-
Як взяли його на пушку, Ой тікав же він, тікав,
збили його на галушку; До Парижа не попав...
З глибоким сумом, жалем і гнівом розповідалось у народних піснях про тяжку кріпаччину, панщину, свавілля, здирства й знущання поміщиків над селянами, про важку долю рекрутів, солдатів, бідних чумаків. Дедалі ширше в народну творчість входила тема бідувань бурлаків, наймитів, робітників, зокрема, строкових; сезонних (строкарів), заробітчан. Разом із тим народ у своїх усних творах висловлював непохитну волю до боротьби проти експлуататорів, оспівував ватажків антикріпосницьких рухів Устима Кармалюка, Мирона Штолу (Штолюка), Лук'яна Кобилицю, з симпатією і прихильністю розповідав про виступи селян проти панів, як, наприклад, про вбивство селянами с.Дорогинців Ніжинського повіту (Чернігівщини) поміщика Селивановича. У народних піснях звучали заклики до боротьби проти панів:
А ви, хлопці, любі, милі, Остріть коси, остріть вила -
Хапайте се до сокири, Аж так пукне панська жила!
У пам'яті народній зберігалися пісні й думи попередніх століть, їх виконавцями й розповсюджувачами найчастіше були кобзарі, бандуристи й лірники, яких А.Луначарський назвав "Гомерами України". Найоїльш відомими кобзарями тих часів були Андрій Шут, Іван Крюковський і Остап Вересай. Остап Микитович Вересай (1803-1890), походженням з родини кріпаків с.Сокоринець (тепер Срібнянського району Чернігівської обл.), залишившись із 4-х років сліпим, понад 70 років мандрував з села в село, співаючи під звуки кобзи думи й народні пісні.
У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1819 р. у Петербурзі М.Цертелєв видав збірник "Опыт собрания старинних малороссийских песней". Три збірки українських народних пісень - "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народные песни" (1834) і
"Сборник народних украинских песен" (1,849) - підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П.Лукашевича "Малороссийские й червонорусские думу й песни". У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харкові 6 випусків фольклорно-історичної збірки "Запорожская старина".
Із великою пошаною до українських народних пісень і дум ставилися передові люди - К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Гоголь, Т.Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов та ін. "Це, - говорив Гоголь про українські народні пісні, - народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу". М.Добролюбов наголошував: "Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України. Пісня і дума становлять там народну святиню... в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів". "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", - писав Т.Шевченко, який безмежно любив і широко використовував у своїй творчості народні пісні і думи.