1. Умови, в яких розвивалась українська культура.
2. Розвиток освіти та науки.
3. Козацькі літописи.
4. Українське барокко.
Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.
Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія.
Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства.
Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.
Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.
В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674( р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.
В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.
В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.
В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.
Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.
Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.:
1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.
1729 р. --- Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.
45.
Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. спостерігається значне культурне відродження краю, чому сприяло налагодження тісних зв'язків з іншими українськими землями. Революційні події 1848-1849 pp. мали відгомін і на Закарпатті. Шовіністична політика угорського революційного уряду була причиною проавстрійської орієнтації більшості українських діячів Закарпаття. Після придушення угорської революції (1849 р.) й утворення Австро-Угорщини (1867 р.) усі здобутки українського населення Закарпаття були ліквідовані. Посилився процес мадяризації краю, закривались українські школи, газети та журнали, розпускались культурно-просвітницькі товариства.
Після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.) більшість українського населення Закарпаття висловилася за об'єднання з Українською Народною Республікою. Однак 8травня 1919 р. утворена представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна Руська (Українська) Народна Рада проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Рішенням Паризької мирної конференції, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття переходило до складу Чехословаччини, у складі якої йому гарантувалися права автономії. Впродовж 20-х- 30-х pp. відбулися позитивні зрушення в соціально-економічному та культурному розвитку регіону.
Під впливом міжнародних подій та з огляду на внутрішнє становище у жовтні 1938 р. уряд Чехословаччини погодився на створення автономного уряду Закарпаття, який 26 жовтня 1938 р. очолив Августин Волошин. Після віденського арбітражу 2 листопада 1938 р південна частина Закарпаття перейшла до Угорщини, а уряд Карпатської України переніс столицю до Хусту. 12лютого 1939 р. відбулися вибори до першого парламенту Карпатської України, на яких перемогу здобули представники Українського національного об'єднання.
15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, ухвалив її конституцію й обрав президентом А. Волошина. Однак на основі рішення А. Гітлера угорські війська, незважаючи на героїчний опір відділів «Карпатської Січі», окупували землі Карпатської України і встановили жорсткий терористичний режим, який протримався до жовтня 1944 р.
Після визволення Закарпаття радянськими військами 26 листопада 1944 р. у Мукачеві було зібрано з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, який висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня