Поняття і види цивільно-правової відповідальності.

2. Умови цивільно-правової відповідальності.

3. Застосування цивільно-правової відповідальності.

1. Поняття і види цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правову відповідальність слід розуміти як відпо­відальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вже скоєне правопорушення.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є:

1) державний примус, який відрізняє юридичну відповідаль­ність від інших видів соціальної відповідальності (мо­ральної, наприклад);

2) крім державного примусу, який характеризує право зага­лом, для відповідальності типовими є несприятливі на­слідки, що настають для її суб'єкта (в цивільному праві це, як правило, наслідки майнового характеру, майнові втра­ти, наприклад, відшкодування збитків за рахунок поруш­ника, стягнення з нього неустойки і т.п.);

3) державний і суспільний осуд порушника, який виражає йому докір за порушення норм, встановлених державою, і дозволяє відмежувати відповідальність від інших випад­ків настання несприятливих наслідків.

Не менш часто, ніж з категорією «санкція» юридична відпо­відальність пов'язується з категорією «обов'язок». Наприклад, підкреслюється, що відповідальність слід вважати обов'язком, що примусово виконується, який вже існував раніше, або знову виник внаслідок правопорушення. Такий зв'язок здається ціл­ком обґрунтованим, однак, потребує уточнення. Очевидно, під відповідальністю слід розуміти не будь-який обов'язок, що іс­нує у звичайному відношенні, а обов'язок, що виникає вже після порушення, тобто той, який існує в так званому охоронному пра-вовідношенні.

Істотними особливостями такого обов'язку є те, що на відмі­ну від звичайного обов'язку, сформульованого в законі або до­говорі, обов'язок-відповідальність покладається на порушника, він сформульований в санкції правової норми або в договорі - в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Таким чи­ном, відповідальність - це новий, додатковий обов'язок, що є вторинним по відношенню до первинного обов'язку, не вико­наного внаслідок правопорушення; цей новий обов'язок поля­гає нерідко в необхідності зазнання обтяжень і обмежень, що покладаються зверх обов'язків, що вже існують. Саме в покла­данні такого додаткового обов'язку, що є карою, виражається державний осуд особи, яка скоїла правопорушення.

З урахуванням названих ознак відповідальність в цивіль­ному праві може бути визначена як правовідношення, що ви­никає в зв'язку з порушенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на особу, винну в скоєнні цивільного правопорушення, негативних майнових наслідків її поведінки.

Традиційно в юридичній літературі виділяють три функції цивільно-правової відповідальності: превентивну (виховно-по­переджувальну), репресивну (каральну) і компенсаційну. Де­які цивілісти при цьому вважають каральну функцію такою, що невластива цивільно-правовій відповідальності. Такий під­хід уявляється невиправданим, оскільки цивільно-правова від­повідальність, як і практично будь-яка інша, виконує всі три зазначені функції. Наприклад, у випадку, коли на боржника, винного в невиконанні зобов'язань, покладається обов'язок від­шкодувати кредитору збитки, що виникли у нього, цей обов'я­зок відшкодування має потрійний вплив.

По-перше, кредитору відшкодовується збиток, тобто викону­ється компенсаційна функція.

По-друге, оскільки компенсація відбувається за рахунок не­справного боржника, то тим самим карається правопорушник, тобто, має місце покарання.

Нарешті, факт покладання обов'язку відшкодування збит­ків, що були результатом винного правопорушення, спричиняє виховний вплив на самого правопорушника, а також на інших, схильних до правопорушення осіб.

Однак те, що цивільно-правовій відповідальності властиві всі три функції, зовсім не означає, що вони притаманні їй рівною мірою.

Оскільки цивільно-правова відповідальність застосовується, передусім, у сфері майнових відносин, компенсаційна функція є в ній провідною.

В рамках загальної категорії цивільно-правової відповідаль­ності за виконання і неналежне виконання договірних зобов'язань, можна розрізняти кілька її видії. При цьому класифі­кація можлива з рівних підстав. Зупинимося на деяких в них.

1. У залежності від виду порушення договору, можяа поді­лити договірну відповідальність на відповідальність за невиконання і відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправ­ну бездіяльність; у другому - про протиправну дію, яка виражається у недотриманні умов належного виконання договору. Як показує вивчення практики вирішення спо рів про неналежне виконання договорів за участю грома­дян, часто неналежне виконання договору пов'язане з не­дотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконання. Крім того, в низці випадків має місце вико­нання зобов'язання неналежній особі.

Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслідки прострочення боржника передбачені статтею 612 ЦК України, кредитора - статтею 613 ЦК України. Відповідно до статті 612 боржник, що прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втрати­ло інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив, поки зобов'я­зання не може бути виконане внаслідок прострочення креди­тора.

У свою чергу, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства або випливають з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий доку­мент або видати розписку боржникові (ч.4 ст. 545 ЦК України). Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкоду­вання заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необереж­ністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або дору­чення кредитора було покладене прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на за­гальних підставах.

За грошовим зобов'язанням боржник не зобов'язаний пла­тити проценти за час прострочення кредитора.

2. У залежності від розподілу відповідальності між кілько­ма боржниками в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізню­ють часткову, солідарну та субсидіарну відповідальність.

Слід зазначити, що іноді класифікація відповідальності в зобов'язаннях з множиною осіб проводиться з інших підстав. Так, розрізняють часткову і солідарну відповідальність; основ­ну і субсидіарну (додаткову).

Хоч, здавалося б, в першому і у другому випадку названі схожі типи відповідальності, але другий підхід здається більш вдалим, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси суб-сидіарної відповідальності, так і характер зобов'язань, в яких вона виникає.

Отже, візьмемо першу із названих пар: відповідальність ча­сткову і солідарну.

Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на двох чи більше осіб, кожна з яких відпові­дає перед кредитором в рівних частках, оскільки інше не вста­новлене законом або договором.

Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним правилом, що випливає зі ст. 541 ЦК України, яка передбачає, що солідарні обов'язки (а значить - і солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при неподільності предмета зобов'язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де кре­дитор має право вимагати від будь-якого з боржників виконан­ня обов'язку у повному обсязі, так само як і санкції до кожно­го з боржників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо передбачена законом або договором. При цьому у договорі вона має бути виражена у ясній формі.

Слід зазначити, що на практиці договірне встановлення со­лідарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога до договору встановлюється законом.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Разом з тим, для більш повного захисту інтересів кредитора іноді вста­новлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка ха­рактеризується тим, що вона:

1) настає тільки у випадках, прямо передбачених законом або договором;

2) є покладанням додаткової відповідальності, що передба­чає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;

3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основ­ної відповідальності перед кредитором;

4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності. Субсидіарно відповідальна особа, що задовольнила вимо гу кредитора, в передбачених законом випадках має пра­во регресної вимоги до основної відповідальної особи; 5) може бути обмежена законом (або відповідно до нього договором) у часі або пов'язана законом з наявністю пев­них умов.

3. Наступним поділом є розмежування повної і обмеженої відповідальності.

При цьому загальним правилом є відповідальність боржни­ка в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідаль­ність за невиконання або за неналежне виконання зобов'язань. Обмеження відповідальності можливо як законом, так і уго­дою сторін, але з дотриманням певних вимог (так, між соціалі­стичними організаціями обмеження відповідальності не допус­калося їх угодою, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов'язань точно визначався законом). Звідси можна зробити висновок, що у всіх інших випадках сторони можуть встанов­лювати для себе обмежену відповідальність.

4. Крім вже названих вище, можуть бути також виділені такі види відповідальності, як відповідальність за свої дії 1 відповідальність за дії інших осіб. Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне правило полягав тому, що заходи відповідальнееті поклада­ються ха того, що порушив зобов'язання, разом а тим, вказують, що для нивки випадків лірвдбачіяі винятки а цього правила, Суть їх в найбільш загальній формі можі бути виражав© та* ким чином: в парадбачвхих законом випадках аа навикеная-хя або хехаліжха виконання зобов'язання однією овобою міри цивільно-правової майнової відповідальності можуть бути по-кладімі ха іншу.

 

2. Умови цивільно-правової відповідальності

 

Стосовно відповідальності за порушення зобов'язань, пра­вильніше говорити про те, що вона настає за скоєння цивіль­ного правопорушення, котре виступає тут як суспільно не­безпечна поведінка.

Для конкретизації визначення правопорушення, необхідна характеристика його складу, тобто сукупності елементів, ознак, умов, які й утворюють у сукупності правопорушення.

Слід відмітити існування двох підходів до визначення скла­ду правопорушення: загальнотеоретичного і цивілістичного.

Для загальнотеоретичного підходу характерним є включен­ня до складу правопорушення таких чотирьох елементів: об' єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона правопо­рушення. Були спроби так само визначати і склад правопору­шення в цивільному праві, однак вони не отримали в науці і практиці широкої підтримки.

Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопору­шення полягає в тому, що в нього включають чотири умови цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправні дії правопорушника, причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою, провина правопорушника.

Разом з тим, слід зазначити, що в сучасній цивілістичній літературі немає категоричного розмежування і тим більше про­тиставлення двох названих підходів. Зокрема, ще в 1958 році С.С.Алєксєєв пропонував визначати склад цивільного право­порушення, виходячи із загальнотеоретичних положень, вклю­чаючи в нього: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону.

Однак слід мати на увазі, що на відміну, наприклад, від кри­мінального права, в цивільному праві об'єкт і суб'єкт правопо­рушення трактуються однозначно. Об'єкт - це суспільне від­ношення, врегульоване нормами цивільного права, а суб'єкт - учасники правовідносин.

Набагато складнішим є аналіз об'єктивної і суб'єктивної сторони цивільного правопорушення.

Першою з об'єктивних підстав відповідальності, очевидно, має бути названа наявність шкоди. У літературі зазначалося, що ця підстава має місце, як правило, при відповідальності в формі відшкодування збитків.

Однак уявляється, що наявність шкоди є найважливішою умовою відповідальності в будь-якому випадку, навіть тоді, коли збитків немає.

Протиріччя в такому твердженні немає, оскільки поняття шкоди ширше, ніж поняття збитків.

Так, під збитками у відповідності зі ст. 22 ЦК України, маються на увазі витрати, що зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором при­бутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником.

Звідси слідує, що поняттям збитків не охоплюються випад­ки шкоди, що не підпадають під перелік, наведений в даній нормі.

Отже, при всій важливості категорії збитків, ними не вичер­пується поняття шкоди, як підстави цивільно-правової відпо­відальності.

У літературі вже давно відмічалося існування і такого виду шкоди, як шкода моральна. І якщо раніше до цієї ідеї стави­лися насторожено, то в останні роки відношення до відшкоду­вання моральної шкоди змінилося в позитивну сторону. Відпо­відальність в таких випадках передбачена в законодавстві, на­приклад, в зобов'язаннях із завдання шкоди, у відносинах із захисту прав споживачів і ін.

Таким чином, наявність шкоди, під якою мають на увазі сукупність моральної шкоди і збитків, є однією з підстав відпо­відальності, елементом об'єктивної сторони правопорушення.

У конкретному правопорушенні може бути той або інший вид шкоди, але така умова є завжди. Це випливає з самого понят­тя правопорушення, яке, як зазначалося, є суспільно шкідливим діянням. Якщо немає шкоди, то немає і правопорушення.

Разом з тим, можливе завдання шкоди, яке не є протиправ­ним. Наприклад, правомірним буде завдання шкоди нападнику при необхідній обороні або в стані крайньої необхідності. У цих випадках про правопорушення не йдеться.

Звідси слідує, що протиправність є необхідним елементом правопорушення.

Специфікою її в цивільному правопорушенні є те, що проти­правною є як дія, що порушує закон, так і порушення умов дого­вору, укладеного між сторонами. У зв'язку з цим можна відмі­тити і другу особливість розуміння протиправності, як елемен­та правопорушення, в цивільному праві. Вона полягає в тому, що, якщо для деліктних зобов'язань (зобов'язань із завдання шкоди) характерні протиправні дії, то в договорах нерідко про­типравною є саме бездіяльність. Наприклад, протиправним є невиконання дій за договором про надання послуг. Протиправна бездіяльність може полягати також в непередачі проданої речі, непостачанні товару, невиконанні обов'язків про передачу вне­ску до статутного фонду і т.п.

Однак, взяті окремо, протиправність дій і виникнення шко­ди можуть і не складати елементів єдиного правопорушення. Наприклад, продавець поставив частину товару з недотриман­ням умов про його якість. Протиправність, безумовно, має міс­це. Однак до подання претензії про поставку неякісного това­ру, вся партія була знищена внаслідок пожежі, що виникла по не встановленій причині. Покупець поніс значні збитки. При­родно, виникає питання: чи має нести постачальник перед покуп­цем відповідальність і якщо має, то в якій частині?

Відповідь на це питання можлива тільки після виявлення тієї обставини, в якій мірі протиправні дії продавця пов'язані зі шкодою, що виникла у покупця, тобто, після відповіді на пи­тання: чи є причинний зв'язок між протиправними діями пра­вопорушника і шкодою, що наступила у потерпілого.

Отже, третім елементом об'єктивної сторони цивільного правопорушення є причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) правопорушника і шкодою, що настала.

Під причинним зв'язком звичайно мають на увазі такий взаємозв'язок, що об'єктивно існує між явищами, при якому одне з них з необхідністю породжує інше. При цьому йдеться про безпосередній, прямий зв'язок, не спотворений іншими дія­ми. Відшкодуванню підлягають тільки прямі збитки. (Непря­мі збитки не відшкодовуються). Зазвичай судова практика ви­ходить з презумпції, що збитки, які виникли у кредитора в зв'язку з порушенням договору боржником, перебувають у прямому причинному зв'язку з невиконанням або неналеж­ним виконанням зобов'язання. Разом з тим, враховується та обставина, що збитки можуть бути завдані дією непереборної сили (обставин, яких боржник не міг запобігти, бо це вище його можливостей), випадку (обставин, яких боржник не міг перед­бачити і тому не запобіг).

Як зазначалося, в сукупності три вказаних елементи утво­рюють об'єктивну сторону складу правопорушення.

Крім того, умовою цивільно-правової відповідальності є та­кий елемент складу цивільного правопорушення, як вина (про­вина), котра трактується як психічне ставлення правопоруш­ника до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

Провина, як умова відповідальності, прямо згадується у ст. 614 ЦК «Вина як підстава відповідальності за порушення зо­бов'язання, де сказано, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність лише за наявності вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Відсутність провини до­водиться особою, що порушила зобов'язання, тобто в цивільно­му праві діє презумпція вини.

Аналізуючи текст наведеної норми, можна зробити такі ви­сновки.

По-перше, відповідальність за провину є загальним правилом, винятки з якого можуть бути встановлені як угодою сторін, так і законом. Прикладом відповідальності за дії третіх осіб (тобто, коли відсутня власна вина) є ст. 618 ЦК України, яка передбачає, що у разі покладання виконання зобов'язання на третю особу, відповідальність за його невиконання або неналежне виконання несе сторона за договором, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

По-друге, провина можлива у формі наміру (умислу) або не­обережності. Але тут слід зазначити, що для договірної відпо­відальності вина у формі наміру нехарактерна. Хоч останнім часом зустрічаються і випадки навмисного невиконання зобо­в'язань: наприклад, продавець отримує передоплату, явно не маючи наміру передавати покупцеві майно, і після закінчення терміну договору повертає отриману суму. В умовах інфляції, за умови відсутності у договорі відповідного застереження щодо індексації, такий прийом може дати порушнику відчутну ви­году. Вихід з такої ситуації полягає у встановленні в договорі достатньо ефективної неустойки за невиконання договору ку-півлі-продажу.

Іноді невиконання або неналежне виконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана провина). У цьому випадку суд відповідно до міри провини кожного з них, зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідаль­ність боржника зменшується також у випадку, коли кредитор навмисно чи з необережності сприяв збільшенню розміру зби­тків або не зробив дій, необхідних для їх зменшення.

Вказані елементи утворюють у сукупності склад цивільного правопорушення, що є підставою цивільно-правової відпові­дальності.

Разом а тим, можливе застосування заходів відповідальності і при хіпвіхому, «усіченому» складі правопорушення за іід« еутеоеті яровини боржника, збитків у кредитора тощо.

 

3. Застосування цивільно-правової відповідальності

 

Так, виділяють дві основні форми відповідальності, на під­ґрунті яких існує третя (комбінована),

Перша основна форма полягає і покладанні на винного пра­вопорушника обов'язку по передачі майка, сплаті грошей і т.п. При цьому характерними рисами такого покладання є те, що воно є додатковим обтяженням і має беаеквівалентний ха­рактер.

Друга основна форма полягає у позбавленні правопорушни­ка права, що йому належить.

Змішана форма містить в собі компоненти перших двох ос­новних форм.

Більш вдалим уявляється розподіл форм відповідальності на загальні і спеціальні.

Загальною формою відповідальності за невиконання або не­належне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшко­дувати збитки, заподіяні правопорушенням кредитору.

Ця форма відповідальності застосовується у випадках неви­конання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак для притя­гнення боржника до цивільно-правової відповідальності в фор­мі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли.

Якщо ж вони відсутні, то застосовуються спеціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зо­бов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов'я­заннях окремих видів.

Тут слід зазначити, що, оскільки стягнення збитків, які ви­никли внаслідок порушення договору, є загальною формою від­повідальності, то відповідне правило безпосередньо передбаче­ні і законі (вт.бІІ ЦК України). Навіть якщо сторони у дого­ворі ни передбачили таку міру відповідальності, то застосування її є можливим і обґрунтованим.

Отже, стягнення збитнів можливе незалежно від спеціаль­ної згадки яро це в договорі, Проте, як свідчить практика укла­дення договорів між громадянами і комерційними структура­ми, а також між громадянами і державними організаціями, якщо згадка пре таку форму відповідальності і міститься в розділі договору про відповідальність сторін, то частіше за всі ці положення формулюється таким чином: «У випадку виникнення збитків у одиівї з сторін договору з вики Іншої сторони, винний відшкодовує збитки в обсязі, порядку і на умовах, передбачених чинним цивільним законодавством».

Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них, передусім, слід віднести деякі способи забезпечення зобов'я­зань, передбачені главою 40 Цивільного кодексу України.

Серед таких способів називають неустойку, заставу, поруку, гарантію, притримання, завдаток (ст. 646 ЦК України). Виникає питання: чи всі вони можуть бути віднесені до заходів відпові­дальності? Адже у главі 61 Цивільного кодексу «Правові наслід ки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зо-бов'язаня», крім відшкодування збитків, згадується лише не­устойка.

Очевидно, що не тільки неустойка, але і відшкодування збит­ків поручителя, і утрата завдатку є за своїм характером захода­ми відповідальності, оскільки кожен з них відповідає ознакам цивільно-правової відповідальності, названими раніше. Що ж до тієї обставини, що у главі 51 Цивільного кодексу названа тільки неустойка, то викликане це, передусім, бажанням законо­давця дати орієнтири практиці для визначення співвідношення відшкодування збитків і неустойки. Крім того, неустойка відно­ситься до числа тих способів забезпечення зобов'язань, які часті­ше застосовувалися в практиці, особливо за участі організацій.

Можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фа­ктичного складу) для виникнення правовідносин відповідально­сті, законодавець не вважає доцільним настання таких наслід­ків. У таких випадках мова йде про звільнення від відповідаль­ності внаслідок неможливості виконання зобов'язання.

При цьому неможливість виконання виникає не з вини бор­жника.

До числа підстав звільнення від цивільно-правової відпові­дальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зо­крема, відносять:

1) провину кредитора;

2) непереборну силу;

3) випадок;

4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання зобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Провина кредитора, як підстава звільнення від відповідаль­ності за порушення зобов'язання, передбачена частиною четвер­тою ст. 612 ЦК України, в якій зазначено, що невиконання або неналежне виконання зобов'язання, зумовлене наміром або не­обережністю кредитора, звільняє боржника від відповідальнос­ті, якщо інше не встановлене законом.

Із змісту цієї норми слідують умови звільнення боржника від відповідальності. Це:

протиправність дій кредитора даного зобов'язання;

наявність його провини в будь-якій формі;

причинний зв язок між винними діями кредитора і немож­ливістю належного виконання даного зобов'язання.

Непереборна сила трактується як надзвичайна, невідворот­на за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей уне­можливлює виконання зобов'язання.

Непереборна сила може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал і т.п.), так і соціального (страйк, бойові дії і т.д.) характеру.

Її властивостями є:

- надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсяк­денних явищ - схід, захід сонця, дощ, вітер тощо);

- невідворотність (вона не може бути попередженою і подо­ланою при сучасному рівні розвитку науки і техніки).

Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а щоб вона перешкоджала виконанню даного зобов'язання (на­приклад, повінь у Закарпатті є непереборною силою, але не пе­решкоджає виконанню зобов'язання з постачання цукру з Він­ницької в Одеську область).

Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності у всіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в законі.

Випадок трактується як обставина, яку не можна передба­чити, а тому — запобігти в певній ситуації.

Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї над­звичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала зазда­легідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управ­ління внаслідок «втоми металу», відмова двигуна літака через попадання в сопло птаха і т.д.

Нерідко випадок трактують як антипод провини, використо­вуючи дихотомію: винність — випадковість. У зв"язку з цим може бути зроблений висновок, що мова йде не про звільнення від відповідальності, а про її ненастання в зв'язку з відсутністю складу правопорушення і зокрема, такого його елемента, як вина.

Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих по­нять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відпові­дальність при неповному складі правопорушення, в тому числі за відсутності провини. Можливе також покладання відпові­дальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких випадків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку, як самостійної правової катего­рії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відпові дальності за невиконання зобов'язання боржником за наявнос­ті випадкової неможливості виконання цього зобов"язання.

Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внаслідок інших обставин. Наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь ре­гіоні оголошений карантин і т.п. На відміну від ненастання відповідальності через відсутність складу правопорушення, тут, передусім, має бути встановлене не те, чи відсутня провина бор­жника, а доведена наявність обставини, що перешкоджає вико­нанню зобов'язання.