Протягом багатьох століть психологія була галуззю описових знань. Психологічні знання були побічним продуктом діяльності лікарів, педагогів, філософів, фізіологів тощо. Лише у 19 столітті психологія поступово набуває статусу окремої науки із своїм специфічним предметом.
Михайло Семенович Роговін вважає, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:
1-й етап - донаукової (міфологічної) психології (у стародавньому, античному світі) - коли панували анімістичні уявлення про душу; Існуванням душі пояснювались такі явища як сновидіння, смерть, народження, страх, натхнення та ін.
2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);
Платон (V-ІV ст. до н.е.) вважав, що "дух", "душа" - безсмертні, протягом усього життя душа спрямовує людину, а після смерті залишає її і вступає у світ "ідей".
Аристотель (IV ст. до н.е.), якому належить перший психологічний трактат "Про душу", навпаки, вважав, що "душа" не існує окремо від тіла, душа - це функція тіла. Центр душі - серце, куди надходять враження від органів чуття. Ці враження утворюють джерело ідей, які, поєднуючись між собою в результаті мислення, підпорядковують собі поведінку людини.
В період середньовіччя, який у Європі тривав більше тисячі років, панували релігійні погляди на сутність людини, згідно з якими вона осягається не через розум і пізнання, а через вищу істоту, яка є таємницею, що не доступна смертним.
Завдяки розвитку природничих наук склалися більш близькі до наукових уявлення про людину. Вони засновані на розумі, а не на вірі. Р.Декарт (ХУІ-ХУІІ ст.) одним з перших зробив спробу розкрити механізми поведінки людини. Душа, за Декартом, - це свідомість, тобто здатність індивіда шляхом самоспостереження пізнавати власні психічні явища. Отже, на цьому етапі психологія була вченням про свідомість. Свідомістю називали здатність думати, відчувати, бажати.
3-й етап - власне наукової психології (кінець 19 - поч. 20 ст.) пов'язаний з остаточним формуванням психології як окремої науки; розробкою і впровадженням методу психологічного експерименту. У цей час психологія все більше зосереджувалась на дослідженнях поведінки людини.
У другій половині XIX століття (1879 рік) німецький вчений Вільгельм Вундт у Лейпцігському університеті створив лабораторію і започаткував психологічні дослідження, названі "експериментальною інтроспекцією (самоспостереженням)". Цим самим ознаменувалося наукове відмежування психології від філософії.
Видатною подією в розвитку психології було створення І.М.Сєченовим (1829-1905) і І.П.Павловим (1849-1936) вчення про рефлекторну природу психіки, про дві сигнальні системи. З точки зору цієї теорії, психіка - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, відображення дійсності в мозку.
У 20 ст. психологія значно розширила свої можливості: виникли нові напрямки, школи теоретичної та практичної психології: психоаналіз, індивідуальна психологія, аналітична психологія, гештальтпсихологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, культурно-історична психологія та ін.
Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили потребу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (3. Фройд).
Психоаналіз (фрейдизм) - це напрямок у психології XX ст., згідно з яким основна роль у поведінці людини належить підсвідомим потягам та інстинктам. Провідна роль свідомості недооцінюється. Засновник - австрійський психіатр Зігмунд Фройд (1856-1939).
Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією 3. Фройда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.
У структурі особистості 3. Фройд виокремлює три компоненти:
1) ід (воно) — осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агресивних потягів, що мусять негайно вдовольнитися, незалежно від відношення людини з оточенням. Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають сексуальним потягам;
2)его (я) — регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтересах самозбереження;
3)супер-его (над-я) — сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впродовж виховання.
На думку 3. Фройда, всередині людини постійно відбувається таємнича війна між прихованими в глибинах свідомості неусвідомленими психічними силами і необхідністю вижити у ворожому людині соціальному середовищі.
Заборони з боку соціального середовища — «цензура» свідомості, стикаючись з неусвідомлюваними потягами, призводять до душевних травм, придушують енергію прагнень. Вимоги до его з боку ід, супер-его і соціуму, до якого індивід мусить пристосуватися, спричинюють величезне внутрішнє напруження.
Внаслідок таємничої війни всередині особистості (головним її рушієм є сексуальні потяги — лібідо) вона неминуче постійно перебуває в стані конфлікту із собою і соціальним оточенням.
Але ця енергія нікуди не зникає і змушена відшукувати шляхи виходу назовні. Внаслідок зіткнень і боротьби компонентів особистості виникають невротичні симптоми, сновидіння, помилкові дії (обмовки, описки тощо), забування неприємного.
Біхевіоризм - виник у США на початку XX ст. Засновник - Джон Уотсон (1875-1958). На думку біхевіористів предметом психології є поведінка людини, яка визначається виключно зовнішніми впливами (стимулами). Такі явища психіки як "переживання", "свідомість" та ін. вважались ненауковими. В подальшому на основі ідей біхевіоризму Б.Скіннер висунув ідею програмованого навчання.
За вченням біхевіористів, поведінка людини у своїй основі визначається не внутрішніми психічними процесами, а механічними впливами зовнішнього середовища за принципом «стимул—реакція».
Під реакціями біхевіористи розуміють рухи людини, чинені при виконанні тієї або іншої дії; під стимулами — доступні зовнішньому спостереженню подразнення зовнішнього світу, що викликають у людини ті чи інші реакції. Оскільки між стимулами і реакціями існує закономірний зв'язок, то, знаючи причини цього зв'язку і вивчивши, які стимули викликають ті чи інші реакції, можна, стверджують біхевіористи, безпомилково домагатися від людини потрібної поведінки, зовсім не звертаючись до її внутрішнього психічного переживання.
У своєму широко відомому дослідженні Павлов дзвенів дзвіночком кожен раз, коли давав собаці їжу. Паща собаки наповнювалася слиною, коли тварина відчувала запах їжі. Після того, як Павлов повторював цю процедуру багато разів, у собаки починала виділятися слина, коли тварина чуло звук дзвіночка, навіть якщо їй не давали їжі. Цей експеримент показав, що рефлекс, наприклад, наповнення слиною, може почати асоціюватися з яким-небудь стимулом, відмінним від того, що викликав його спочатку, в даному випадку, зі звуком дзвіночка замість запаху їжі. Процес навчання, за допомогою якого реакція починає асоціюватися з новим стимулом, називається психологічною обробкою з використанням умовних рефлексів.
Уотсон і інші біхевіористи усвідомлювали, що поведінка людини також може бути зміненою за допомогою умовних рефлексів. Більш того, Уотсон вважав, що у людини можна викликати майже будь-яку реакцію шляхом зміни навколишнього середовища.
Біхевіоризм поступово розчинився в інших психологічних школах (НЛП, когнітивний підхід) і перетворився в набір прикладних прийомів і технік, які широко використовуються у найрізноманітніших сферах людської діяльності. Сьогодні, наприклад, з їх допомогою рекламісти та маркетологи примушують нас купувати масу безглуздих і далеко не завжди потрібних товарів, політологи - голосувати за свого кандидата, представники індустрії спа-салонів - нескінченно пересідати з однієї омолоджуючої методики на іншу.
Гуманістична психологія (А.Маслоу (1908-1970), К. Роджерс (1902-1987), Г.Олпорт (1897-1967), Е.Еріксон ( 1902-1994) та ін.). Гуманістична психологія як самостійний напрямок відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили.
Основний предмет гуманістичної психології - психічно здорова особистість. Гуманістична психологія стверджує, що людина за своєю природою є позитивною або нейтральною: агресія виникає у результаті впливу середовища. Найвищою потребою людини є потреба у самоактуалізації.
Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концегщія», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не Ібігасться з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, — все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.
Інший представник гуманістичної психології США — Г. Олпорт (1887—1967) — вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, — це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв'язуючи» її від біологічних потреб.
П'ять основних положень даного напрямку психології:
1. Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).
2. Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не приймається в розрахунок міжособистісний досвід).
3. Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).
4. Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).
5. Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).
Гештальтпсихологія - одна з шкіл сучасної зарубіжної психології, яка використовує для пояснення складних психічних явищ принцип цілісності ("гештальти"). Засновники - М.Вертгеймер (1880-1943); К.Коффка (1886-1941), В.Келер (1887-1967).
Когнітивна психологія - виникла у 60-х рр. XX ст. (Ж.Піаже (1896-1980), Дж.Келлі (1905-1967) та ін.) утверджує ідею про вирішальну роль знань у психічному розвитку людини. Зосереджує свою увагу на вивченні когні-тивних (пізнавальних) процесів.
Індивідуальна психологія - розвиток ідей фрейдизму. Центральне положення - про безсвідоме прагнення людини до досконалості, яке пов'язане з переживанням почуття недосконалості і необхідністю його компенсації. Засновник -Альфред Адлер (1870-1937).
Основним положенням аналітичної психології є ідея колективного несвідомого (архетипи), яке в цілому визначає психічний розвиток особистості. Засновник - Карл Густав Юнг (1875-1961).
Культурно-історична концепція психічного розвитку (Л.С.Виготський (1896-1934) та ін.) розглядає механізми формування вищих психічних функцій (абстрактного мислення, логічної пам'яті, мови) у процесі засвоєння людиною культури.
Представники діяльпісного підходу у психології (О.Н.Леонтьєв, П.Я.Гальперін, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк та ін.) вивчали будову і функціонування психіки у процесі діяльності (навчання, гра, спілкування, самопізнання та ін.).
Сучасна українська психологія (О.В.Киричук, В.А.Роменець та ін.) прагне об'єднати філософський, культурологічний, психологічний підходи до вивчення сутності психологічних явищ життя людини. Активно розвиваються такі прикладні галузі психології як психологічна служба у системі освіти, соціально-психологічна служба допомоги сім'ї, різні напрямки психотерапії та ін.