Сприймання.

Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і явищ при їх безпосередньому впливі на органи чуття.

Сприйняття – складна діяльність, у процесі якої людина глибоко пізнає навколишній світ, обстежує предмети, які сприймає.

У процесі сприймання не всі аналізатори мають однакову вагу. Один з аналізаторів зазвичай є провідним. Залежно від того, який аналізатор відіграє у сприйманні основну роль, розрізняють такі види сприйняття: зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові. Складні види сприйняття (в навчальній діяльності) є комбінаціями, поєднанням різних видів сприйняття.

Сприйняття не є просто механічним, дзеркальним відображенням у мозку людини того, що перебуває перед її очима, або того, що чує її вухо. Сприйняття - це завжди активний процес, активна діяльність. Властивості сприймань: осмисленість, предметність, цілісність, структурність, цілісність.

 

Увагою називають спрямованість психічної діяльності на певні предмети або явища дійсності за умови абстрагування від усього. Це виокремлення предмета або явища дійсності з багатьох інших, які оточують людину. В результаті такого виокремлення відбувається повне і чітке відображення в мозку людини предмета чи явища.

Увага може бути мимовільною (ненавмисною) і довільною (навмисною).

Увага, яка виникає без будь-якого наміру і без заздалегідь поставленої мети, називається мимовільною.

Увага, що виникає внаслідок свідомо поставленої мети, називається довільною. Довільна увага виникла у людини і розвивалася в процесі праці, адже без здатності спрямовувати і утримувати увагу в процесі праці неможливо здійснювати трудову діяльність.

Окрім довільної та мимовільної уваги, виділяють ще один вид уваги – післядовільну, яка поєднує в собі деякі риси довільної і мимовільної уваги. Післядовільною вона називається тому, що виникає на основі довільної уваги і після неї. Наприклад, учень пише домашній твір на тему, як він провів літо. Спершу ця робота його зовсім не хвилює, він береться за неї неохоче, робить великі зусилля, аби примусити себе працювати, нарешті зосереджується (довільна увага). Та ось він поступово захоплюється – пише вже охоче, зосереджено. Він захоплений тим, що пише, намагається передати почуття у творі. Довільна увага перейшла у післядовільну. Післядовільна увага, як видно з наведеного прикладу, поєднує в собі деякі особливості довільної уваги (цілеспрямований характер, усвідомлення мети) і деякі риси мимовільної уваги (не потрібні вольові зусилля, щоб її підтримувати.).

Основними властивостями уваги є: обсяг, розподіл, зосередженість, стійкість (і абстрагування), переключення.

Процес запам'ятовування, збереження й наступного пригадування або упізнавання того, що людина раніше сприймала, переживала чи робила, називається пам'яттю. Основними видами пам’яті є: рухова, емоційна, образна, словесно-логічна, сенсорна, короткочасна, довготривала, мимовільна, довільна, смислова, механічна.

Крім видів пам’яті як таких, вивчають і досліджують ще й процеси пам’яті. При цьому в якості основи розглядають різноманітні функції, які виконує пам’ять в житті і діяльності. До процесів пам’яті відносять: запам’ятовування, відтворення, а також збереження і забування матеріалу.

Запам’ятовування можна означити як процес пам’яті, в результаті якого проходить закріплення нового шляхом пов’язування його з набутим раніше досвідом.

Відтворення можна визначити як процес, результатом якого є актуалізація закріпленого раніше змісту психічної діяльності і відновлення цього змісту з довготривалої пам’яті та переведення її в оперативну.

Забування особливо інтенсивно проходить зразу після заучування, а потім сповільнюється. Числені дослідження показали, що темп забування залежить і від змісту матеріалу, його усвідомленості. Чим глибше усвідомлений матеріал, тим повільніше він забувається. Однак і відносно осмислений матеріал забувається спочатку швидше, а потім повільніше.

Збереження матеріалу визначається рівнем його затребуваності в діяльності особи.

Мислення це соціально обумовлений, нерозривно пов'язаний з мовою психічний процес пошуків і відкриття суттєво нового, процес опосередкованого і узагальненого відображення дійсності в ході її аналізу й синтезу. Мислення виникає на основі практичної діяльності із чуттєвого пізнання і далеко виходить за його межі.

Мисленнєва діяльність людей здійснюється при допомозі мислительних операцій – порівняння, аналізу і синтезу, абстракції і конкретизації, узагальнення й відбувається в певних формах: поняттях, судженнях та умовиводах.

Порівняння – це мисленнєве встановлення схожості й відмінності між предметами та явищами дійсності. Порівняння предметів та явищ між собою проводиться завжди на базі певних знань та критеріїв.

Аналіз – це мисленнєве розчленування предмета чи явища на складові частини, відокремлення в ньому окремих ознак і властивостей.

Синтез – це мисленнєве поєднання окремих елементів, частин і ознак в одне ціле.

Абстракція лежить в основі узагальнення – об’єднання предметів у групи за методологічно подібними ознаками, які включаються в процес абстрагування.

Конкретизація – це мислительна операція, внаслідок якої ми надаємо предметного, наочного характеру тій чи іншій абстрактно-узагальненій думці – поняттю, правилу, закону.

Єтри форми мислення: поняття, судження й умовиводи.

Поняття – це знання суттєвого, загального в предметах і явищах дійсності.

Судження – форма мислення, яка містить у собі ствердження або заперечення чого-небудь.

Умовивід – складна мислительна діяльність, у процесі якої людина, зіставляючи й аналізуючи різноманітні судження, приходить до нових загальних чи окремих висновків.

Способами мислення є індукція і дедукція.

Індукція – спосіб міркування від окремих суджень до загального, встановлення загальних законів та правил на основі вивчення окремих фактів та явищ.

Дедукція – це спосіб міркування від загального судження до окремого, пізнання окремих фактів та явищ на основі знання загальних законів і правил.

Види мислення.Застосовуючи різні критерії, можемо виділити такі типи мислення: інтуїтивне й дискурсивне (аргументаційне), творче й відтворююче, образно-рухове, конкретно-уявне й абстрактно-логічне.

1.Інтуїтивне й дискурсивне мислення.

На деякі питання, які виникають упродовж життя, ми знаходимо відповіді за допомогою інтуїції. При інтуїтивному мисленні людина не може пояснити, як прийшла до певних висновків. Знає відповідь на якесь питання, але не вміє аргументувати свої погляди, неспроможна підтвердити правильність своїх переконань як для самої себе, так і для оточення.

2. Творче (продуктивне) й відтворююче (репродуктивне) мислення.

Творче мислення – це найцінніша форма мислення (деколи саме цю форму називають креативним мисленням). У складних ситуаціях ми переважно знаємо, чого хочемо, але не завжди – які засоби потрібні для досягнення мети. Творче мислення дозволяє нам їх відшукати.

Але в житті людини частіше проявляється менш ефективний тип мислення. Коли зустрічаємося з якимось завданням, то буває достатньо звернутися до нагромаджених раніше знань і вибрати таку дорогу для досягнення мети, якою вже неодноразово послуговувалися ми самі або інші люди. У цьому випадку використовується відтворююче мислення.

3.Образно-рухове мислення.

Ця форма проявляється на найперших етапах розвитку особистості. Даний спосіб мислення цілковито домінує в дітей у віці до двох з половиною років. Він частіше виявляється у вчинках, ніж у словах. Образно-рухове мислення переважно використовується при виконанні простих видів діяльності, у практичних ситуаціях.

4.Конкретно-уявне мислення.

Цей тип мислення виникає на подальшій стадій онтогенетичного розвитку особи, але виявити його можна вже в трирічних дітей. Таке мислення пов’язане з вчинками, однак опирається не лише на сприйняття, актуальні в дану мить, але й на творчі та відтворюючі уявлення.

5. Абстрактно-логічне (понятійне) мислення.

Це найвищий в онтогенезі рівень мислення, який з’являється в процесі розвитку особистості найпізніше – під впливом навчання в школі та засвоєння наукових понять, принаймні в кількох галузях знань. Абстрактно-логічне мислення проявляється в умінні висловлювати свої думки за допомогою словесних і числових символів та умовних знаків.

Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як спе­цифічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяль­ності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготови­ти певну річ, людина подумки створює її образ.

У житті людина створює образи таких об'єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Такими витворами людської уяви є фан­тастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об'єктів. Проте якими б ди­вовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх по­будови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберіга­ються в її свідомості.

Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона ніколи не сприймала. До створення нових образів людину спонукають різноманітні пот­реби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ус­кладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати май­бутнє. Створення образів уяви завжди пов'язане з певним відступом від ре­альності, виходом за її межі. Це значно розширює пізнавальні можли­вості людини, забезпечуючи їй здатність передбачення та творення нового світу як середовища свого буття. Діяльність уяви тісно пов'яза­на з мисленням. Орієнтуючи людину у процесі діяльності, уява створює психічну модель кінцевого та проміжних результатів праці и цим забезпечує втілення ідеального образу в матеріальний чи ідеальний продукт. Вибір способу дій, комбінування елементів в образах уяви здійснюються логічними міркуваннями, виконанням різних розумових дій, завдяки чому зберігається зв'язок продуктів людської фантазії з ре­альністю, їх дійовий характер. Специфічність випереджального відо­браження реальності у процесі уяви виявляється в конкретно-образній формі у вигляді яскравих уявлень. У мисленні ця функція здійснюється оперуванням поняттями, унаслідок чого в образах уяви забезпечується опосередковане та узагальнене відображення дійсності, що й робить їх реалістичними, життєвими.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на твор­чу та репродуктивну. Уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині ство­рювати нові оригінальні образи, називається творчою. Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається відтворювальною, або репродук­тивною. Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча, а в інженера, який за словесним описом або кресленням створює образ цієї машини, — репродуктивна.

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні продукти. Продукти творчої уяви, їх багатство та суспільна значущість без­посередньо залежать від знань і життєвого досвіду особистості, її став­лення до діяльності, її соціальної позиції тощо. Важливу роль у творчій уяві відіграє мова, яка є засобом усвідомлення творчого задуму та інструментом аналітико-синтетичної діяльності.

Репродуктивна уява — це процес створення людиною образів но­вих об'єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення. Потреба в репродукції образів об'єктивної дійсності — постійна й ак­туальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти. Репродуктивна уява відіграє надзвичайно важливу роль у процесі спілкування людей, яке великою мірою спричинило її розвиток. Мов­ний опис явищ завжди потребує від людини створення відповідних образів. Репродуктивна уява необхідна при читанні художньої літера­тури, при роботі з навчальними підручниками з географії, біології, анатомії тощо. Образи об'єктів формуються також на основі їх графічного опису, наприклад, в інженерній справі, при користуванні схемами, картами.

Розрізняють художню, технічну, наукову та ін. уяву. Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Так, І. Рєпін, малюючи картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану", писав, що голова обертом іде від їхнього гумору та галасу. Г. Флобер говорив, що він гостро відчував у роті присмак миш'яку, коли описував сцену самогубства мадам Боварі. Художникові, письменникові завдя­ки яскравості чуттєвих образів здається, що вони безпосередньо сприй­мають те, що зображують у своїх творах.

Для технічної уяви характерними є створення образів просторо­вих відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке ди­соціювання та об'єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх у різні ситуації. Образи технічної уяви найчастіше реалізуються у крес­лення, схеми, на основі яких потім створюються нові машини, об'єкти.

Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експери­ментів, в узагальненнях, що їх роблять при створенні понять. Фантазія відіграє важливу роль плануванні наукового дослідження, побудові експериментальної ситуації, у передбаченні перебігу експерименту. При побудові наукової системи уява необхідна, щоб доповнити від­сутні, не знайдені ще ланки в ланцюжку фактів.

Фантазія має велике значення для плідної творчої діяльності вчено­го. Без фантазії його праця може перетворитися на діяльність із нагро­мадження наукових фактів, акумулювання своїх і чужих думок, а не на реальний поступ до нових винаходів, ідей, створення принципово но­вого в науці.

Особливою формою уяви є мрія. Мрія — це процес створення лю­диною образів бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою втілення в життя творчих задумів, коли образи уяви не можуть ре­алізуватися негайно з об'єктивних або суб'єктивних причин. У цій ситуації мрія постає як реальна спонука, як мотив діяльності, завдя­ки якому стає можливим завершення початої справи. Без мрії, заува­жував Д. Писарєв, неможливо було б зрозуміти, яка спонукальна си­ла змушує людину започатковувати і доводити до кінця виснажливі й великі за обсягом роботи в царині мистецтва, науки та практично­го життя.