Під інтересами розуміються мотиви, які для особистості мають конкретне емоційне забарвлення й спрямовані на пізнання чогось. Інтерес проявляється як інтелектуальна вибірковість і виникає тоді, коли його об’єкт породжує емоційний відгук.
Інтереси можуть бути безпосередніми та опосередкованими. Безпосередні викликаються емоціями, опосередковані – результатом діяльності, їх основу складає відповідний рівень інтелекту.
Кількісними характеристиками інтересів є їх широта, глибина та стійкість. Широта визначається кількістю задіяних об’єктів, сфер діяльності у свідомості людини, які для неї мають стійку значущість.
Глибина інтересів вказує на те, як особистість своїми знаннями проникла у зміст пізнаваних об’єктів чи окремого об’єкта. Якщо людина знає про все потрошки, то це є свідченням широти її інтересів без достатньої глибини, за чим може стояти звичайне дилетантство. Глибинне освоєння предмету діяльності, аж до специфічних тонкощів, свідчить про професіоналізм.
Стійкість інтересів притаманна тим людям, в яких професійна діяльність відповідає їх здібностям та потребам.
Прагнення – це мотиви, в яких виявляються потреби особистості в умовах спеціально організованої діяльності. Творча діяльність зумовлена стійкими прагненнями і, навпаки, розмитим прагненням властиві неясні цілі, невисокі емоційні притягання, реміснича діяльність. Такі прагнення кваліфікують як потяги чи бажання. Прагнення у вигляді потягів не спонукають особистість до цілеспрямованої активності. Вони лише підштовхують людину в орієнтуванні до пошуку, до намагання опредметнити те “щось”, що їй уявляється лише у загальних рисах.
Прагнення у вигляді бажання мають чіткішу окресленість та усвідомленість. У своїй найвищій формі такі бажання називають хотіннями. Тут є вольові компоненти і вони нерідко спрямовують особистість на досягнення значущих цілей.
Кожна особистість має свій рівень домагань. Рівень домагань визначається: а) досягненням тих цілей і того ступеня складності, які особистість, на її думку, здатна подолати; б) співвідношенням двох протилежних мотиваційних тенденцій – прагнення до успіху та уникнення невдачі.
Дослідження виявили, що домінуюча наявність тієї чи іншої мотиваційної тенденції властива всім людям. Особи з переважанням мотиву прагнення до успіху вибирають завдання середнього ступеня трудності. А ті, які орієнтовані на уникнення невдачі, надають перевагу завданням елементарного вирішення.
Соціально зрілою людиною можна вважати ту, яка свої духовні, інтелектуальні та фізичні зусилля спрямовує на творення добра, на дбайливе ставлення до людей, природи і до самої себе.
Соціальні зрілій особі притаманні такі риси: працьовитість, відповідальність, гуманність, патріотизм, духовна чистота, порядність, чесність.
Соціально зріла особистість – це особа, яка перейшла на певному відтинку життєвого шляху в стан самовиховання, самоконтролю, самопізнання.
Умовами, що пришвидшують соціальну зрілість особи, належать: переборення проблем, емоційна позитивна насиченість, особистісне ставлення до старших і молодших за себе, самозабезпечення (від елементарного й часткового – до повного й всеохоплюючого).
Інтереси і прагнення соціально зрілої особистості виокремлюють у її спрямованість — одну з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу. Поняттям «спрямованість» позначаються ті особистісні утвори, які результативно виявляють себе таким чином: а) в одній і тій самій життєвій ситуації різних індивідів спонукають ставити перед собою різні завдання; б) у конкретного індивіда створюють невипадкову послідовність постановки цілей, що протистоїть випадковим змінам ситуацій. Інакше кажучи, спрямованість — це модус особистості, стрижень її структури, що визначає її ініціативну поведінку, яка виходить за межі пасивних реакцій на зовнішні подразники.
Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.
Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості, їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків.
Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви, їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, скажімо, сильного емоційного стану.
Отже, спрямованість особистості має моноідеєстичний одновершинний характер. Чи так це в реальному житті? Певно, ні. Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до жінок, дітей і при цьому дуже сприйнятлива до всіх суспільних подій. У чому ж полягає спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від конкретної життєвої ситуації, свідомо, а іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають ту або іншу поведінку. Якщо інтереси, ідеали, переконання особистості стикаються один з одним, спрямованість особистості виявляється в групі конфліктуючих мотивів.
У значущій для особистості ситуації мотиви виявляються чіткіше й окремі з них закономірно стають домінуючими. Але це не означає, що вони домінують постійно: їх домінування має ситуативний характер. Щоб розкрити провідні мотиви поведінки, художник (письменник, драматург, кінорежисер) навмисно стикає людей у таких ситуаціях, у яких виразно мають виявлятися особистість, її характер та спрямованість. Отже, окремі мотиви можуть відігравати роль стійкого й домінуючого чинника лише в деяких людей; частіше вони виступають у такій ролі лише в найбільш значущій для особистості ситуації, стосовно найбільш значущих для неї цінностей.
За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість).
Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути мінімальним.
Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці — своєї та інших людей, намагається обгрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.
Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.