Згідно з теорією М. Фоллет, тільки інтеграція є ефективною стратегією поведінки в конфліктних ситуаціях, оскільки при даному типу поведінки знаходиться таке рішення, при якому виконуються бажання конфліктантів і жодна зі сторін нічим при цьому не жертвує. Саме інтеграція відкриває принципово нові можливості конфлікту, тоді як домінування передбачає перемогу однієї із сторін, однак переваги стосовно простоти цього способу елімінуються його неефективністю з точки зору подальшої перспективи.
Що стосується компромісу, то він не вигідний позаяк передбачає поступки з обох сторін, оскільки жодна з них не буде дотримуватися рішення, яке її тільки часткою задовольняє і не відкриває подальшої перспективи у стосунках.
Підґрунтям для виділення даних стратегій і стилів поведінки є динаміка співвідношення між ступенем наполегливості в задоволенні своїх інтересів і ступенем готовності піти назустріч іншому учаснику в задоволенні його інтересів. Задоволення інтересів конфліктних сторін приводить до того, що підґрунтя, на якому базувався даний конфлікт, зникає, і ризик виникнення постконфліктних ускладнень зводиться до мінімуму.
Вибираючи стратегію своєї поведінки в конфлікті, доцільно в кожному конкретному випадку виходити з того, наскільки важливе досягнення результату, з одного боку, і збереження хороших стосунків з опонентом (партнером), з іншого.
Існують різні точки зору стосовно того, наскільки різко людина може змінювати свою поведінку в конфлікті. Дехто вважає, що стратегія, яку ми вибираємо – це відносно стабільний аспект особистості, тобто існують особистості, які демонструють в конфлікті тільки кооперативну або конкурентну стратегію. Однак дані, отримані в ряді досліджень, змушують засумніватися в цьому. Доведено, що поведінка людини залежить від ситуації і може значно змінюватися. Між стилями поведінки в конфлікті і такими особистісними характеристиками, як догматизм, повага до людей, схильність до маніпулювання над людьми, існує низький рівень кореляції (співвідношення). Це скоріше характерно для так званих акцентуйованих особистостей, чия поведінка мало корелює з фактами соціальної ситуації.
Стосовно ж основної маси людей, які успішно адаптуються в суспільстві, стратегії краще розглядати лиш як специфічні типи поведінки, тобто стратегія співвідноситься з категоріями поведінки, а не з типом особистості. Таке уявлення дозволяє врахувати зміни в поведінці в залежності від ситуації, створює основу для агресивної поведінки в конфлікті і, взагалі, дає підґрунтя більш оптимістично оцінювати перспективи вирішення конфлікту самою особистістю.
До факторів ситуації, які визначають взаємодію учасників конфлікту, вибір ними тих чи інших стратегій і тактик поведінки, а значить, і розвиток конфлікту, традиційно відносять загальний контекст конфліктної ситуації, а також позицію і поведінку партнера по конфлікту.
Сам по собі конфлікт може розвиватися в двох можливих контекстах – кооперативному або конструктивному. Мова йде про загальний характер відносин сторін, пов’язаних взаємними інтересами або, навпаки, суперництвом. Однак кооперативність або конкурентність відносин визначається не стільки об’єктивним характером взаємодії людей, скільки тим смислом, яким вони самі наділяють свої стосунки.
Тоді члени сім’ї, наприклад, перетворюються в суперників, які прагнуть перемогти один одного.
Серед ситуаційних факторів різні автори виділяють значення умов, які можуть виступати в якості стимулюючих або послаблюючих конфлікт, а також поведінку опонента і досвід у стосунках обох сторін.
Загальний висновок, якого потребує врахування ситуаційних факторів розвитку взаємодії, буде таким: фактор ситуації має вплив на поведінку учасників конфліктної взаємодії, однак цей вплив не однозначний і опосередковується суб’єктивними психологічними установками і особливостями учасників конфлікту.