Оскільки військова організація не може діяти без одержання ресурсів із зовнішнього середовища, вона є відкритою системою.
Соціальні системи.Теорія соціальних систем розглядає організацію як відкриту систему, багатофакторне і багатоцільове об’єднання.
Людина у соціальній системі розглядається як «соціально-орієнтована істота, яку направляють», вона має численні потреби, які впливають на виробниче середовище й, у свою чергу, відчувають зворотний вплив з її боку.
Між усіма елементами системи існують двосторонні й багатосторонні зв’язки, що й викликають зміну поведінки людей в організації. Усе це разом визначається як організаційна система, що направляється на досягнення поставлених цілей. Зв’язки в системі здійснюються через головні єднальні процеси, такі як комунікації, рівновага й прийняття управлінських рішень. Комунікації забезпечують обмін інформацією в організації, рівновага ‑ пристосування організації до постійно мінливих умов і досягнення відповідності між потребами й пріоритетами людини і вимогами організації. Процес прийняття рішень регулює й управляє системою.
Одним із важливих положень теорії соціальних систем є визнання того, що потреби людини й потреби організації не збігаються.
Теорія соціальних систем має відмінний від попередніх шкіл погляд на конфлікт між людиною й організацією. Раніше цей конфлікт розглядався як відхилення від нормального плину подій, яке може бути переборене за допомогою матеріальних стимулів або методів гармонізації праці. Теорія соціальних систем розглядає конфлікт як нормальний стан функціонування організації, а завдання управління в цих умовах полягає не в усуненні конфлікту, а в знаходженні найбільш оптимального способу виходу з нього.
Так само як і попередні школи, теорія соціальних систем приділяє велику увагу формалізації процедур, зміцненню трудової дисципліни, регламентації рутинних процесів. Підходи, розроблені ранніми школами в управлінні, не могли охопити всіх можливих ситуацій, оскільки, нехай і неявно, припускали, що організації є закритими системами, активно не розглядали зовнішнє середовище в якості важливої змінної управління.
Оскільки люди й військова техніка є компонентами військових організацій і разом використовуються для виконання завдання у взаємодії із зовнішнім середовищем, то військові організації можна називати відкритими соціально - технічними системами.
Системний підхід.Спочатку теорія систем застосовувалася в точних науках і в техніці. В управлінні теорія знайшла застосування наприкінці 50-х рр., що стало значним успіхом школи науки управління.[7, c. 675].
Системний підхід [44, с.128 – 132] базується на загальній теорії систем, основоположником якої вважається Людвіг Берталанфі (1901 – 1971).
Вихідним положенням системного підходу є поняття «ціль». Наявність конкретної цілі (мети) є першою й найважливішою ознакою організації. За цією ознакою дана система відрізняється від інших систем, що її оточують. Завданням управління є комплексний процес щодо досягнення цілей, що стоять перед системою.
Системний підхід припускає, що кожен з елементів, що утворюють систему, має свої певні цілі. Системний підхід спрямований на підвищення ефективності роботи організації в цілому.
Зміст системного підходу зводиться до наступного:
– чітке визначення цілей і встановлення їх ієрархії;
– досягнення найкращих результатів при найменших витратах;
– використання відповідно до аналізу вибору альтернативних шляхів досягнення поставлених цілей;
– оцінка всіх можливих результатів діяльності на основі кількісної оцінки цілей, методів і засобів їх досягнення.
Системний підхід передбачає широке використання системного аналізу. Значний внесок у розвиток системного походу зробив радянський учений-медик Л.К.Анохін (1898-1974). На основі проведення серії експериментів він висунув концепцію систем, що згодом одержала назву "теорія функціональних систем", згідно з якою основним стимулом поведінки є корисний для організму результат [44, c.129]. Перевагою теорії функціональних систем виступає те, що вона замість фізіології окремих органів розглядає діяльність усього організму в цілому. Теорія Анохіна мала великий вплив на розвиток кібернетики, біології, медицини, психології й інших наук.
Системний підхід дозволяє розглядати організацію як систему, що складається з певної кількості взаємозалежних елементів. Розуміння організації попередніми школами відрізняється від поглядів на неї школи науки управління. Ранні школи розглядали тільки окремі підсистеми організації. Так, школа людських відносин займалася переважно соціальною підсистемою, школа наукового управління – технічними підсистемами. Ці школи не могли визначити всі складові елементи організації. Жодна з ранніх шкіл не розуміла значення впливу зовнішнього середовища на організацію, який найчастіше є вирішальним при досягненні результатів її діяльності.
Для того, щоб зрозуміти, як система виконує свою функцію, необхідно дізнатися, яка існує взаємозалежність між її елементами і як вона пов’язана із системою, що утворює її зовнішнє середовище.
На основі системного підходу до управління в пунктах 1.2.5.4 – 1.2.5.5 розроблені модель системи управління, модель внутрішніх змінних і модель військової організації.
1.2.4.3. Ситуаційний підхід до військового управління
У 20-і роки ХХ ст. про “закон ситуації» говорила американська учена Мері Паркет Фоллетт (1868 – 1933). Вона відзначала, що: 1) командир (начальник) повинен спиратися на ситуацію яка виникла в процесі управління, а не спиратися на те, що пропонує функція управління; 2) між командирами (начальниками) й робітниками повинні бути гнучкі стосунки, обумовлені ситуацією (див. п. 1.2.1.3). Першою роботою у сфері ситуаційного підходу вважається дослідження англійських учених Т. Бернса й Г. Сталкера, яке вони провели на 20 фірмах, змінюючи умови роботи. Науковці дійшли висновку, що конкретна ситуація вимагає добору найкращих способів і методів досягнення мети організації. [44, с. 133 – 135].
Ситуаційний підхід сприяв подальшому розвитку теорії військового управління, дозволивши використовувати можливості прямого застосування науки до конкретних ситуацій і умов. Представники ситуаційного підходу до управління стверджують, що не може бути універсального підходу до управління. Вони вважають, що вибір підходу визначається ситуацією. Ситуаційний підхід безпосередньо пов’язаний із процесним і системним підходами і розширює їх застосування на практиці. Його часто називають ситуаційним мисленням про організаційні проблеми і їх вирішення.
Що таке ситуація? Ситуація – сукупність обставин, конкретний набір внутрішніх і зовнішніх змінних, що впливають на військову організацію в певний час. Розгляд конкретної ситуації дозволяє командиру обрати найкращі способи й методи досягнення цілей військової організації, відповідні до конкретної ситуації.
Сучасна школа науки управління встановила, що всі зміни як внутрішнього, так і зовнішнього середовища взаємопов’язані й взаємозалежні. Зміна в одній з них викликає зміну в усіх інших. Ситуаційний підхід, як і системний, і процесний, не є простим набором настанов, що пропонуються. У ньому також збережена концепція процесу управління, яка застосовується до всіх організацій. Однак при використанні ситуаційного підходу визнається, що хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинні використовувати командир для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіюватися.
Ситуаційний підхід розширив погляд на військову організацію як систему, що зазнає впливу як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Необхідність обліку змін у зовнішньому середовищі особливо актуальна в цей час. Це пояснюється тим, що на озброєнні сучасних армій є зброя величезної руйнівної сили, використовуючи яку вони можуть нанести раптові удари, а також пошкодити інформаційні мережі й комунікації звичайними засобами, що може привести до негативних наслідків. У цих умовах актуальним стає питання виживання військової організації й збереження ефективності її бойового застосування при виконанні бойового завдання. Це в переважній більшості випадків залежить від того, чи зуміє військова організація пристосуватися (підготуватися) до змін навколишнього середовища.
Неможливо, однак, визначити всі змінні, що впливають на ефективне управління військовою організацією.
Для практичних цілей командири можуть розглядати тільки ті чинники, які найбільш значні для військової організації, і ті, які, швидше за все, можуть вплинути на ефективність виконання завдання. Якщо усунути тисячі малозначних змінних, то їх число скоротиться до розумних меж без відчутної втрати точності. Таких чинників існує не більш десяти, це э зовнішні чинники й внутрішні змінні.
Для більшості військових організацій чинники зовнішнього середовища поділяють на дві групи (див. п. 1.1.2.2.): чинники прямого і непрямого впливу.
Зовнішні чинники в цілому носять випадковий характер і не залежать від рішень командира. Вони повинні ним ураховуватися при аналізі ситуації.
До основних внутрішнім змінних військової організації належать ситуаційні чинники, що діють усередині організації (див. п. 1.1.2.3). Це – цілі, завдання, структура, технологія, люди й військова організаційна культура. Внутрішніми змінними може управляти командир, тобто вони є результатом управлінських рішень.
Ситуаційний підхід до управління дає рекомендації щодо того, як слід управляти в конкретних ситуаціях. При цьому виділяється чотири обов’язкові кроки, які має здійснити командир, для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації.
Військовий командир (начальник) повинен:
По-перше, уміти аналізувати ситуацію з погляду того, які вимоги до організації висуває ситуація й що характерно для ситуації.
По-друге, обрати відповідний підхід до здійснення управління, який найбільшою мірою й щонайкраще відповідав би вимогам, висунутим до організації з боку ситуації.
По-третє, створити потенціал в організації й необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського підходу або стилю, який відповідає ситуації.
По-четверте, зробити відповідні зміни, що дозволяють пристосуватися до ситуації.
Ситуаційний підхід дає опис того, як пристосувати організацію до конкретних вимог, як найбільш раціонально й безболісно робити зміни й перестановки, як створювати й розбудовувати адаптаційний потенціал; заперечує наявність універсальних підходів до управління, узагальнених і всеохоплюючих принципів побудови й здійснення будь-якого управління. З позицій цього підходу управління – це в першу чергу мистецтво командирів зрозуміти ситуацію, розкрити її характеристики й обрати відповідне управління, а вже потім додержуватися наукових рекомендацій у сфері управління, що носять узагальнюючий і універсальний характер.