Ми повинні звичайно просити про інтерв’ю в людей, які були травмовані або зазнали страждань, звернувшись до таких людей через друзів, родичів або консультантів.Ми не повинні:
· чинити на них тиск стосовно проведення інтерв’ю.
· переслідувати їх численними телефонними дзвінками, електронними листами, текстовими повідомленнями чи стукотом у двері.
· перебувати у їхньому приватному володінні, якщо було прохання піти звідти.
· зазвичай відстежувати їх, якщо вони переїздять.
Проте важливо, щоби ми не здійснювали ненавмисної цензури наших повідомлень. Наприклад, прилюдні вияви горя і міра, якою вони вважаються втручанням в особисте життя, різні в різних країнах. Ухвалюючи рішення про те, що саме слід транслювати, потрібно брати до уваги два основні міркування – це люди, яких ми записуємо, і наша аудиторія. Драматичні сцени скорботи навряд чи можуть образити або завдати страждань тим жертвам і родичів, котрі дали нам згоду на запис, але можуть засмутити або розгнівити декого в нашій аудиторії. Декілька пояснювальних слів під час представлення сцен крайнього розпачу чи страждань можуть допомогти запобігти непорозумінням.