Основу загальнонаукової методології створює методологія логіки та філософії. Загальні філософські принципи та закони логіки організують процес мислення, сприяють вдосконаленню, оптимізації наукової діяльності. В них акумульований весь досвід пізнавальної діяльності людини, зверненої на об’єкти та явища оточуючого світу взагалі, та соціальної дійсності – зокрема.
Особливий статус у арсеналі загальнофілософських пізнавальних методів має діалектичний метод. В його основу покладено зв’язок теорії та практики, принципи пізнавальності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього та внутрішнього, об’єктивного та суб’єктивного [25,с.58]. Внаслідок розвитку принципів соціального пізнання діалектичний принцип виділився у складну сукупність більш простих принципів, які є предметом діалектичної логіки. Це принципи єдності історичного та логічного, сходження від абстрактного до конкретного, від явища до сутності, від простого до складного, конкретність та відносність істини, принцип критеріальності практики ті ін. [19, с.29].
Сутність принципу єдності логічного та історичного полягає у аналізі теперішнього стану об’єкта як результату його розвитку, змін, які обумовили його структурне ускладнення. Таким чином більш складне (актуальний стан об’єкта) досліджується через більш просте (попередні його стани).
Принцип сходження від абстрактного до конкретного відображає спрямованість процесу пізнання як рух від попередніх конкретних уявлень щодо об’єкта, які базуються на емпіричній інформації, через абстрактні уявлення на рівні теоретичних узагальнень до конкретних уявлень у мисленні.
Встановлення деяких важливих властивостей досліджуваного об’єкту може досягатися шляхом абстрагування. Ця форма пізнання полягає в уявному відході від деяких властивостей об’єктів та відношень між ними та вичлененні конкретної властивості чи відношення. Нездатність до абстрагування обмежує уявлення дослідника щодо об’єкта “реально даним”, вже відомим, не дозволяючи вийти за його межі. На основні тісно пов’язаної з абстрагуванням ідеалізації дослідник у актах мислення може створювати образи абстрактних, не існуючих в реальності об’єктів, які виступають засобами дослідження реально існуючих об’єктів та явищ (наприклад, держава всезагального добробуту як ідеал суспільної організації, “соціальна держава”).
Видом логічного умовиводу, коли на підставі знання про частину об’єктів певного класу робиться висновок щодо всіх об’єктів цього класу, є індукція. Вона дозволяє з певною ймовірністю констатувати істинність знання, яке перевіряється, за допомогою тих знань, істинність яких вже підтверджена. Дедуктивним є спосіб одержання нового знання шляхом його виводу (на основі законів логіки) з сукупності більш загальних припущень.
Формою пізнавальної діяльності, коли на основі попереднього логічного аналізу об’єкту дослідження робляться припущення щодо його структурних особливостей та зв’язків, є побудова гіпотез. Ця процедура спрямована на те, щоб відокремити відоме від невідомого та виділити в невідомому деякі найбільш суттєві для дослідника аспекти. Наявність системи науково обґрунтованих гіпотез надає процесу дослідження більш спрямованого та конкретного характеру.
Моделювання – це відтворення характеристик певного об’єкта на іншому об’єкті, якій називається моделлю. Необхідність застосування методу моделювання у соціальних дослідженнях пов’язана із складністю та масштабністю об’єктів та явищ соціальної дійсності, що часто унеможливлює їх безпосередній аналіз. Будь-яка модель є недосконалою, вона спрощує та певним чином спотворює об’єкт, якій в ній відтворюється. Але саме таке спрощення дозволяє детально проаналізувати найбільш суттєві, з точки зору мети дослідження, риси об’єкту, ігноруючи при цьому найменш важливі його особливості. Наприклад, вибірка за умови методично грамотної її побудови є мікромоделлю генеральної сукупності, яка відтворює основні параметри останньої; це дозволяє з певною ймовірністю розповсюдити результати вибіркового обстеження на всю генеральну сукупність. Іншим прикладом моделювання у дослідницькій практиці можна вважати розробку програми дослідження, яка моделює як певний об’єкт, так й безпосередньо процес його аналізу.
Можливість дослідження об’єктів шляхом вивчення їх моделей теоретично обґрунтовується за допомогою принципу аналогії, суть якої полягає у тому, що знання щодо ознак, властивостей та характеристик певного об’єкту може виникати внаслідок його схожості з іншим.
Процес встановлення подібності або відмінності об’єктів та явищ дійсності шляхом знаходження спільного та різного в їх властивостях називають порівнянням. Порівняння однопорядкових об’єктів за певними критеріями дозволяє здійснювати їх класифікацію, тобто об’єднувати у групи за класифікаційною ознакою. Класифікація об’єктів за найбільш суттєвими ознаками називається типологією. Ця процедура може здійснюватися як на основі теоретичного аналізу та інтуїції, так й шляхом угрупування об’єктів за найсуттєвішими для дослідника ознаками.
Невід’ємною складовою пізнавального процесу є узагальнення – перехід від одиничного до більш загального, від менш загального до більш загального знання, а також результат цього процесу. Процедури узагальнення фактично супроводжують весь процес наукового дослідження – від визначення понять та побудови гіпотез до опрацювання отриманої інформації й включення одержаних наукових знань у теорію.
Тісно пов’язані з вищевказаними принципами пізнання методи аналізу та синтезу, тобто поділення цілого на складові та возз’єднання цілого з частин. Ґрунтовний аналіз забезпечує всебічне пізнання досліджуваного об’єкту, виявлення його складових, в той час як синтез дозволяє побачити взаємопов’язаність окремих частин, розглядати їх як єдине ціле.
Вище були описані основні найбільш загальні прийоми та принципи, які організують пізнавальний процес, тобто складають його теоретичну основу. Емпіричний (фактажний, досвідний) базис досліджень практично у будь-якій галузі наукового знання створюється завдяки застосуванню таких методів, як спостереження та експеримент, математичні процедури й методи прикладної статистики (вимірювання; кореляційний, факторний, регресійний, кластерний аналіз і т.д.). Кожен з цих методів має своє логіко-філософське підґрунтя. Так, наприклад, вимірювання базується на концепції числа як певної моделі ідеального чи реально існуючого об’єкту, та, відповідно, на впевненості дослідника в тому, що для будь–якого, навіть найбільш абстрактного об’єкту (наприклад, системи ідеалів чи цінностей індивідів) можна відшукати емпіричний аналог, в якому втіляться його основні риси. Статистичний аналіз зв’язку між явищами та об’єктами ґрунтується на принципі детермінізму, тобто обумовленості одних явищ та станів об’єкта сукупною дією інших (факторний аналіз) чи взаємовпливу об’єктів та явищ (кореляційний аналіз).
Сукупність фактів, одержаних під час емпіричного дослідження, відображає зовнішні зв’язки та особливості досліджуваних явищ без поглиблення у їх сутність, яка недоступна безпосередньому чуттєвому сприйняттю. Теоретичні дослідження, які базуються на емпіричних даних, дозволяють відобразити об’єкт через його внутрішні закономірності, які осягаються шляхом розумової діяльності. Суб’єкт “за допомогою абстрактного мислення виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді, здійснює перехід до нового знання” [22, с.36].
В зв’язку з тим, що більшість соціальних об’єктів мають складну структуру та функціонують у тісному взаємозв’язку з оточуючими об’єктами, їх всебічне та комплексне вивчення потребує застосування системного підходу. Його сутність полягає у аналізі об’єкту як цілісної системи, що складається із сукупності підсистем та елементів, які внаслідок своєї взаємодії створюють нову якість. Нові властивості об’єкта як системи не є простою сумою властивостей його окремих елементів, але досягаються завдяки їх інтегративній взаємодії, що спричиняє ефект сінергії, тобто примноження. Основними ознаками системи є цілісність, структурованість об’єкта, наявність зв’язку між його елементами та із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість функціонування, самоорганізація.
У межах системного підходу виділяють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та іншій підходи [25, с.61]. Зокрема, структурно-функціональний підхід будується на виділенні структурних складових системних об’єктів та визначенні їх функцій. Структура система характеризує її у статиці, функції – у динаміці.
Компоненти системи соціального знання
Базовим компонентом системи наукового знання виступає науковий факт. Попередній аналіз вже накопичених наукових фактів стовно проблеми, яка цікавить дослідника, дозволяє робити певні припущення щодо об’єкту вивчення, тобто висувати наукові гіпотези, які на емпіричному етапі дослідження підлягають перевірці шляхом одержання нових наукових фактів. Таким чином, факти слугують одиницею обґрунтування, доведення чи спростування у системі наукової аргументації.
Соціальні факти - компоненти системи соціального знання, які одержують шляхом описання окремих фрагментів соціальної дійсності у деякому строго визначеному просторово-часовому інтервалі. На відміну від фактів повсякденної дійсності, наукові факти фіксуються за допомогою спеціальних засобів та інструментів (поняття та категорії, методи, процедури, засоби збору та опрацювання фактажної інформації). Так, соціальні факти описуються у поняттях соціальних наук, фіксуються за допомогою інструментарію, яким можуть бути анкети, тест-опитувальники, картки спостереження, бланки контент-аналізу і т.д., при цьому також можливе залучення методичних засобів інших наук – статистики, математики, історії і т.і. Соціальні факти повинні відповідати вимогам тої теоретичної концепції, в межах якої діє дослідник. Стан та ступінь її розробленості безпосереднім чином впливає на рівень відповідності одержаних даних реальної дійсності. Іншими чинниками достовірності виявлених фактів є обґрунтованість та надійність всіх дослідницьких засобів і процедур, а також зовнішні чинники – ідеологічний та соціальний контекст, економічні, політичні, історичні, соціокультурні умови.
Процес соціального дослідження може спрямовуватися в залежності від специфіки досліджуваної проблеми на реєстрацію фактів матеріального характеру (продукти діяльності людей, наприклад, як індикатор ефективності праці) чи елементів духовного життя людей (особливості молодіжної субкультури, життєві плани та ціннісні орієнтації молоді і т.і.), поведінкових чи вербальних фактів. Так, під час опитування з’ясовуються думки, погляди, оцінки індивідів щодо певної соціальної проблеми, явища, об’єкту.
Важливою властивістю соціальних фактів є їх системність: факти, відокремлені від системи, цілого, втрачають взаємозв’язки з іншими фактами, що послаблює їх доказову силу. Окрема, одинична подія може розглядатися як соціальний факт лише настільки, наскільки вона відбиває певну закономірність, сталий процес. У більшості випадків соціальні закономірності відстежуються лише через масові, систематичні прояви досліджуваних явищ шляхом узагальнення окремих спостережень. Водночас, не слід перебільшувати роль закономірного у соціальному житті, переносячи принципи детермінізму, якій властивий природним явищам, на суспільні явища та процеси. Груба аналогія між суспільством та природою як методологічний прийом в свій час активно застосовувалася першими дослідниками у галузі соціальних наук, зокрема, у емпіричній соціології, що призводило до необґрунтованих висновків та узагальнень. Так, провідний соціолог-емпірик ХІХ ст. А.Кетле у своїй праці “Досвід суспільної фізики” відзначав: “Та постійність, з якою щорічно відтворюються одній й ті ж самі злочини ... є одним з найцікавіших фактів. Можна заздалегідь розрахувати, скільки індивідуумів забруднить руки у крові своїх ближчих, скільки явиться світу діячів фальшивих паперів, скільки отруювачів та ін., майже таким чином, як можна розрахувати кількість майбутніх народжень та смертельних випадків” [7].
Фактуальний та теоретичний рівень пізнання є тісно пов’язаними між собою. Доки теоретичні припущення не будуть підкріплені фактами, вони залишатимуться гіпотезами. На тісний зв’язок теорії та фактів вказує те, що фіксація останніх передбачає застосування засобів теорії – понять, категорій, аналітичних процедур. Факти нерозривно пов’язані з людської свідомістю: сама процедура їх реєстрації здійснюється людьми, при цьому вона не позбавлена впливу суб’єктивних установок дослідника щодо об’єкта, який вивчається. По-перше, цей вплив виявляє себе на етапі розробки концептуальної схеми та інструментарію дослідження, зміст яких визначається не тільки об’єктивними чинниками (специфіка проблеми, особливості об’єкта), але й особистим баченням дослідника щодо того, яким чином та за допомогою яких засобів розв’язувати дослідницьку проблему. Одна й та ж сама проблемна ситуація набуває різних окреслень в уявленні різних дослідників, що впливає й на вибір методики дослідження.
По-друге, під час збирання інформації дослідник, особливо за умови використання неформалізованих методик та процедур (наприклад, неструктурованого інтерв’ю чи спостереження) часто самостійно визначає, які елементи ситуації є значимим та підлягатимуть фіксації, а які – другорядними. Хоча процес фіксації фактів у будь-якому випадку не є довільним та безпосередньо підкоряється програмним вимогам, меті дослідження, він відзначений – у більшому чи меншому ступені – суб’єктивізмом дослідника.
По-третє, цінності та установки дослідника, його світогляд, методологічна позиція безпосередньо впливають на інтерпретацію одержаних фактів.
Таким чином, невід’ємною складовою процесу соціального дослідження на всіх його етапах є суб’єктивний чинник. Незважаючи на відомий лозунг, проголошений в свій час М.Вебером, про те, що науку треба звільнити від цінностей, ця вимога не вдається реалістичною. Особистісне ставлення до проблеми є специфікою соціального пізнання. Водночас, одержані наукові факти та відповідні теоретичні побудови тим більше демонструватиме обґрунтований характер, чим менше дослідник підмінятиме об’єктивно значиме суб’єктивними міркуваннями та припущеннями.
Соціальні факти можна розглядати у двох аспектах. У онтологічному смислі соціальний факт – це певний бік соціальної дійсності, якій існує об’єктивно, незалежно від дослідника. У гносеологічному смислі соціальний факт є елементом процесу соціального пізнання, тобто суто ментальним утворенням, і в цьому сенсі специфіка соціальних фактів безпосередньо пов’язана з суб’єктом пізнання, тобто дослідником, - з його методологічною та особистісною позицією.
Гносеологічний аспект соціальних фактів відображається у категоріях соціального знання. В зв’язку з тим, що людина мислить категоріями, без категоріальної інтерпретації соціальні факти не мають для неї значимого змісту. Категорії є ідеальним аналогом матеріального світу, його властивостей, зв’язків, відносин. При переході від теоретичних уявлень щодо досліджуваного об’єкту до його емпіричного вивчення здійснюється виділення та інтерпретація ключових понять, які відображають зміст об’єкту. Ця процедура, по-перше, надає процесу фіксації фактів наукового характеру, по-друге, допомагає виділяти, описувати та вимірювати найбільш важливі сторони об’єкта, по-третє, дозволяє зробити весь процес дослідження більш прозорим та зрозумілим для всіх, хто є зацікавленим у його результатах. Чим менше суб’єктивізму та спотворень передбачає застосування того чи іншого методу та категорій дослідження, тим більш об’єктивно буде розкрита сутність досліджуваного феномену.
Характерною рисою наукових категорій є їх взаємопов’язаність (із однієї категорії виводиться інша, чи навіть сукупність категорій), а також їх гнучкість та динамічність: розвиток оточуючої нас дійсності, її перетворення, пізнання спричиняють постійне уточнення змісту багатьох категорій та збагачення понятійно-категоріального апарату соціальних наук.
Система категорій, на яких базується теорія соціальної роботи, за рівнем узагальнення може бути поділена на групи.
1. Категорії, які є загальними, родовими для всіх соціальних наук (людина, особистість, індивід, сім’я, соціальна група, соціальні прошарки, соціальна структура суспільства, соціальна діяльність, соціальні відносини, соціалізація, соціум, соціальне спілкування та ін.).
2. Категорії, утворені внаслідок застосування загальнофілососфських, соціологічних, базових психологічних, педагогічних, медичних та ін. понять у теорії соціальної роботи (медико-соціальні послуги, психологічне консультування, соціальна реабілітація, сімейний конфлікт, соціальна терапія, соціальна діагностика та ін.).
3. Власне категорії соціальної роботи (соціальний працівник, соціальне обслуговування, адресна соціальна допомога, соціальний захист, соціальне втручання, соціальні служби та ін.) [18, с.218].
Рівень розвитку системи понять та категорій як засобу встановлення нових наукових фактів багато в чому визначається багатством пізнавальних парадигм, які сформувалися у тій чи іншій галузі наукового знання.
Поняття “парадигма” (від грецьк. – “зразок”) було введено у науковий обіг американським вченим Т.Куном у роботі “Структура наукових революцій”. Під парадигмою Т.Кун розумів базис (сукупність теоретичних та методологічних передумов) розв’язання ускладнень, що виникають під час процесу дослідження, засіб фіксації змін у структурі знання, пов’язаних з появою нових емпіричних знань [11]. У межах тієї чи іншої парадигми виникають та набувають розвитку різні соціальні теорії. Таким чином, наукові парадигми створюють методологічні передумови для побудови теорій соціального знання (соціологічного, соціально-психологічного, соціально-педагогічного і т.д.), розвитку теоретичного базису соціальної роботи, а також засобів емпіричного обґрунтування теоретичних конструктів.
Соціальна дійсність є дуже різноплановою та багатоаспектною, що обумовило появу великої кількості наукових теорій, пропонуючих власне пояснення тих чи інших її аспектів. Водночас, на сьогоднішній день можна констатувати наявність двох основних теоретико-методологічних підходів до вивчення соціальної реальності. Перший заснований на традиційному образі науки, що покликана відображати оточуючу дійсність у її об’єктивній даності. Важливим критерієм достовірності одержуваної інформації в даному випадку виступає математико-статистичний аспект: чим більша кількість одержаних фактів відповідатиме гіпотезі, що перевіряється, тим більшою буде ймовірність її істинності. При цьому підході масив емпіричних даних формується та опрацьовується з застосуванням кількісних методів та процедур (наприклад, формалізоване масове опитування з послідуючим статистичним аналізом даних). Дослідник поринає у сутність проблеми рівно настільки, наскільки це дозволяє зробити “формат” застосованого інструментарію (перелік питань анкети, структура протоколу спостереження та ін.).
Другий підхід забезпечує фіксацію будь-яких проявів досліджуваного об’єкту, що можуть бути значимими з точки зору проблеми дослідження. Цьому сприяє застосування неформалізованих процедур одержання та опрацювання інформації: жорстка регламентація процедури розглядається як перешкода якомога більш повній фіксації особливостей об’єкта аналізу. Роль дослідника в даному випадку є більш активною та, водночас, відповідальною. Він керується виключно вимогами програми дослідження, власним професійним досвідом та інтуїцією, не маючи під рукою чіткого алгоритму дій, викладеного, скажімо, у опитувальнику чи іншому інструментарії, та фактично самостійно встановлює значимість елементів ситуації.
Перший методологічний підхід сформувався у межах структурної (макросоціальної, холістської) парадигми [5, с.10]. Прибічники даного підходу пояснюють поведінку індивідів, груп людей надіндивідуальними, структурними факторами (зокрема, у К.Маркса це матеріальний чинник, тип економічних відносин, у Т.Парсонса - система цінностей та норм). З точки зору можливих шляхів одержання емпіричних даних як засобу доведення наукових гіпотез його можна назвати кількісним. Отримання однозначно об’єктивного знання щодо досліджуваних явищ та об’єктів розглядається як цілком можливе завдяки застосуванню кількісних методів та процедур, а також аналітичних операцій, що добре зарекомендували себе у точних та природничих науках.
Другий підхід - індивідуалістський, інтерпретативний - застосовується прибічниками мікросоціальної парадигми. Її методологічні принципи дозволяють розглядати будь-яке ціле через мотиви та поведінку окремих індивідів. Прибічники цього підходу концентрують увагу на агенті соціальної дії, його повсякденному досвіді, для пізнання якого недостатньо раціональної мови категорій та абстракцій. Об’єкту дослідження надають статус діючої особи, “право голосу”: він говорить зі сторінок наукових робіт, які насичені не цифрами та розрахунками, а цитатами. Звичайно ж, такого роду підхід передбачає застосування так званих “якісних” методів збирання емпіричних даних (неформалізованого інтерв’ю, неструктурованого включеного спостереження, фокус-групової методики та ін.) та змістовну інтерпретацію одержаної інформації; іноді роль інтерпретатора дістається безпосередньо тим, хто знайомиться з результатами дослідження.
Внаслідок того, що обидва методологічних підходи до концептуалізації та вивчення соціальної дійсності мають безсумнівні переваги, останнім часом збільшується кількість емпіричних досліджень у сфері соціальної роботи, які спираються на застосування комплексної методологічної програми, тобто поєднують можливості кожного з підходів. Це дозволяє, з одного боку, виявляти закономірності, що властиві функціонуванню та розвитку соціальних об’єктів (зокрема, із застосуванням масових опитувань, аналізу статистичних відомостей та ін.), з іншого – поглиблено вивчати їх специфічні індивідуальні риси, що знаходять прояв у конкретних ситуаціях та не можуть бути встановлені шляхом масового обстеження одиниць певної сукупності (за допомогою фокусованих та глибинних інтерв’ю, нарративного аналізу і т.д.).
Описані вище методологічні підходи та принципи соціального пізнання створюють загальний методологічний контекст конкретного дослідження у сфері соціальної роботи. Його безпосередній методологічний базис визначається теоретичними та практичними цілями, можливостями, які є у розпорядженні дослідника, технічними та етичними обмеженнями, в зв’язку з чим реалізація конкретного дослідницького проекту завжди матиме свою специфіку.