Духовне життя людини як суспільної істоти реалізується у спілкуванні кожного члена спільноти з собі подібними суб’єктами. Культура, як і усе створене людьми в процесі їх самореалізації в умовах конкретного довкілля, має діалоговий характер.Люди дивляться один на одного, як у дзеркало, а сприйняття подібності і відмінності, уподібнення і диференціяції в антропоморфному, етнічному і духовному планах приводить до симпатій і антипатій, до взаємооцінок. Рецептивно-комунікативні процеси формують критицизм як екзистенційний умонастрій і, зрештою, в сфері художньо-мистецького життя породжують смакові оцінки, що поступово з набуттям досвіду, з розвитком освіти оформляються в логічно-розгорнуті судження.Творець виражає панівні естетичні смаки свого середовища у формах, зрозумілих йому, а середовище сприймає і приймає його витвір, який стає і довго залишається імперсональним, надіндивідуальним. Незрозуміле, незвичне відкидається чи модифікується, шліфується (народна творчість), що, власне, і є своєрідним проявом оцінювання (у перспективі — критичного судження). Авторство твору — продукт історичного розвитку духовної культури. Надмірний і дошкульний критицизм окремих осіб відкидається: з такими людьми поводяться, як із Зоїлому Давній Греції. Чим більше відділяється процес творення від сприймання, чим інтенсивніше вони опосередковуються засобами тиражування й обігу художніх цінностей, тим гостріше відчувається потреба в регулюванні і взаємокореляції творення і рецепції. Таку потребу і задовольняє власне художня критика.