Дискусія як обмін думками з приводу якоїсь складної проблеми — нормальне явище в людському спілкуванні: де є індивідуальності, тим більше, яскраві особистості, там одностайності не буває. У вільному обміні думками шукають істину, особливо в пізнанні явищ складних. Але дискусії ускладнюються, а то й стають неможливими під впливом світоглядних, передусім релігійних, конфронтацій і політичних тоталітарних режимів.
Виміну думками й різними оцінками літературних явищ в суспільному житті розділеної України 70-х років ХIХ ст. часто трактували як непримиренну дискусію, не дуже турбуючись тим, чи полемісти тоді усвідомлювали себе диспутантами, що посідають протилежні позиції. Скажімо, для історика журналістики ще 1983 року проблем і сумнівів не існувало. Він твердив: «У центрі літературної дискусії середини 70-х років стала боротьба демократичних сил проти обмежених буржуазно-націоналістичних поглядів на шляхи розвитку та завдання української літератури, за розвиток традицій Т. Г. Шевченка»6. А далі студентам пояснювали, як за інтереси України вболівала «російська революційно-демократична критика», що гостро виступала проти «націоналістичних тенденцій П. Кулішата М. Костомарова, які спрямовували українських письменників на відрив від російської словесності, на вузько побутову тематику і національну тенденційність»7. Тут — що не слово, то домисел, який, правда, здебільшого відштовхується від певних фактів.
Як уже наголошувалося, П. Куліші М. Костомаровсправді торкалися «російської словесності», побуту українського народу і тенденцій розвитку своєї нації, але не «відривали», не «обмежували», а міркували, доводили і самі творили українську літературу і критику.
Які ж факти свідчать, що учасники українського літературного процесу «боролися» один з одним, пропагували «теорію схиляння перед буржуазною культурою Західної Європи»?8І наскільки це все виявлялося тоді в пресі і в листуванні? І чи була це розбіжність між виступами в пресі і роздумами в листах? А якщо була, то з яких мотивів?
У пошуках відповіді відкинемо подумки принципову відмінність у політичних орієнтаціях, з одного боку, галицьких «москвофілів» і київських «общеруссов», а, з другого, галицьких народовців і київських українофілів-старогромадівців. Зосередьмось на тодішньому українстві, тобто на діячах культури, які писали по-українськи, творили самобутню українську літературу, вірили в її майбутнє. Чи виступали вони тоді «єдиним потоком»? Так, виступали як творці і оборонці національної культури і від М. Каткова, і від В. Бєлінського, і від І. Аксакова, і від польських антиукраїнців, хоча поляки мусили самі після 1772 року посідати таку ж позицію. Через те Валуєвський циркуляр і Емський указ стосувалися всіх діячів української культури, у чому ще раз переконався П. Кулішпригодами з публікацією «Истории воссоединения Руси» (1874–1877), яка «посварила Куліша не тільки з усім національно-настроєним громадянством по обох боках тодішнього австро-російського кордону, але й з деякими особистими приятелями»9.
Таким чином, перша група фактів, які стали базою і причиною розбіжностей в таборі українства, — це люди різних поколінь, з різним вихованням, поглядами та амбіціями. П. Куліш,приміром, особисто контактував з О. Партицьким,Н. Вахнянином,І. Пулюєм,О. Барвінським, але з першими двома розсварився на фінансовому ґрунті, видаючи «Правду», з І. Пулюєм не зійшовся на філологічному ґрунті, перекладаючи Біблію. Молодий історик-раціоналіст М. Драгоманов, скептично налаштований до християнства, об’їздивши всю Європу і готуючись до викладацької роботи, не міг спокійно сприймати професора-священика О. Огоновського, сформованого в атмосфері Віденського університету. Селянські діти М. Павликта І. Франкояк студенти О. Огоновського, послухавши одного і другого, цілковито віддали симпатії М. Драгоманову. Профінансований старогромадівцями еміґрант М. Драгоманов швидше знаходив спільну мову з російськими анархістами, ніж з обережними земляками-киянами, які, зрештою, позбавили його фінансової підтримки. Тихий адвокат О. Кониськийхотів усіх помирити, беручи на себе щонайрозмаїтішу роботу, але не зумів досягти нездійсненної злагоди. Проскрибовані після суду в 1877 році І. Франко та М. Павлик мали тертя з народовцями О. Партицьким, Ю. Романчукомта ін., але спільно робили українську справу, зрештою, охоловши один до одного. (Листи М. Павлика до М. Драгоманова свідчать про відмінність естетичних смаків цих приятелів-радикалів10). Цю групу фактів годі вичерпати, але не можна скидати з рахунку, коли осмислюємо випадки і різні вияви літературно-критичної полеміки 70-х років.
Друга група фактів — відсутність розгалуженої мережі спеціальної преси, бідність рідномовної журналістики, видавничої бази, яка ж до того залежала від цензури, тиску політичних режимів двох конфронтуючих імперій.
І третя група фактів — поступове збільшення літературно-мистецьких напрямів, їх взаємодія і зміна навіть протягом творчого життя однієї людини.