Передача даних в глобальних мережах.

Мережний рівень як засіб побудови великих мереж

Великі мережі можливо будувати, використовуючи физичний рівень, об'єднуючи підмережі через мости і комутатори. Але мережі мають ряд недоликів:

1. В таких мережах мають бути відсутьні петлі, що не дозволить мати обхідні маршрути, які необхідні для надійності мережі

2. Мости і комутатори недостатньо захищають мережі від широкомовних штормів

3. Складно розв'язуються задачі управління трафіком

4. Тут можливо використовувати для адресації тільки однорівневу систему МАС-адресів, які тісно пов'язані з мережними адаптерами

5. Можливістю трансляції протоколів канального рівня володіють не всі типи мостів і комутаторів

Ці недоліки показують неможливість побудови на основих засобів канального рівня великих неоднорідних мереж. Потрібні засоби більш високого мережного рівня.

Основная ідея мережного рівня в наступному. Мережа складається з підмереж, сполучених маршрутизаторами. Внутрішня структура підмережі не грає ролі. Це може бути Х.25, ISDN, а також будь-хто ЛВС: Ethernet, Token Ring, FDDI, Fast Ethernet і ін. Кожна з цих технологій може організовувати роботу усередині підмережі, але не може організовувати взаємодію підмереж. Д Для такої взаємодії потрібні засоби мережного рівня.

Мережний рівень виступає як координатор, організуючий роботу всіх підмереж, що лежать на шляху просування пакету по складовій мережі. Усередині кожної підмережі використовуються свої адреси - локальні. А щоб мережний рівень міг виконувати свої задачі йому потрібна своя власна система адресації, не залежна від локальної

адресації.

Природним способом формування мережної адреси є унікальна нумерація всіх підмереж і нумерація всіх вузлів в межах кожної підмережі. Тобто мережна адреса є номером мережі (підмережі) і номером вузла.

Як номер вузла може виступати або локальна адреса цього вузла (така схема прийнята в стеку IPX/SPX), або деяке число, ніяк не пов'язане з локальною технологією, яке однозначно ідентифікує вузол в межах підмережі.

В першому випадку мережна адреса стає залежною від локальних технологій, що обмежує його застосування. Другий підхід більш універсальний і використовується в стеку TCP/IP. Таким чином в загальних випадках кожний вузол має дві адреси - одні локальні, а інший універсальний мережний.

Дані, які необхідно передати по мережі поступають на мережний рівень, де додається заголовок і формується пакет. Заголовок пакету універсальний формат і не залежить від формату кадрів канального рівня підмережі. Заголовок несе разом з іншою службовою інформацією дані про номер мережі, якій посилається цей пакет. Мережний рівень визначає

маршрут і переміщає пакет між підмережами.

При передачі пакету з однієї підмережі в іншу пакет мережного рівня, інкапсульований прибулий канальний кадр першої підмережі, що звільнилася від заголовка цього кадру і оточується заголовками кадру канального рівня наступної підмережі. Інформація яку дозволяє виконати цю заміну знаходиться в службових полях пакету мережного рівня. В полі адреси призначення

нового кадру указується локальна адреса наступного маршрутизатора.

Явна нумерація мереж дозволяє протоколам мережного рівня складати точну карту міжмережевих зв'язків і вибирати раціональні маршрути при будь-якій їх топології, у тому числі і альтернативні маршрути, якщо вони є що не уміють робіти мости і комутатори.

Окрім номера мережі заголовок мережного рівня містить і іншу інформацію, необхідну для переходу пакету з мережі одного типу в мережа іншого типу:

1. Номер фрагмента пакету, необхідний для проведення операцій збірки-розбирання фрагментів при з'єднанні мереж з різними максимальними розмірами пакетів

2. Час життя пакету, вказуюче як довго він подорожує по інтермережі. Цей час використовуватися для знищення пакетів, що «заблукали»

3. Якість послуги - критерій вибору маршруту при міжмережевих передачах. Наприклад, вузол відправник може зажадати передати пакет з максимальною надійністю в збіток часу доставки

Коли дві або більш мережі організовують сумісну транспортну службу, то такий режим називається міжмережевою взаємодією (internet working)

 

Принципи маршрутизації

Розглянемо застосування маршрутизації на прикладі складової мережі (рис 5.2). Тут 20 маршрутизаторів об'єднують 18 мереж в загальну мережа. S1, S2.,S20 - це номери мереж. Маршрутизатори мають по декілька портів (принаймні два) до яких під'єднуються мережі. Кожний порт маршрутизатора можна розглядати як окремий вузол мережі. Він має власну мережну адресу

і власну локальну адресу. Наприклад, маршрутизатор N1 має три порти, до яких підключені три мережі S1,S2S3.

 

 

 

 

Рис 5.2

Мережні адреси їх М1(1), М1(2), М1(3). Тобто маршрутизатор можна розглядати як сукупність декількох вузлів, кожний з яких входить в свою мережа. Як єдиний пристрій маршрутизатор не має ні окремої мережної адреси ні якої-небудь локальної адреси.

В складних сетех завжди існує декілька альтернативних маршрутів. Так з вузла А у вузол В може пройти або через маршрутизатори 17,12,5,4 і 1 або через 17, 13, 7, 6 і 3. Неважко знайти ще маршрути між А і В. Задачу вибору маршруту вирішують маршрутизатори і кінцеві вузла. Маршрут вибирається на підставі є у цих пристроїв інформації про поточну конфігурацію мережі, а також на підставі вказаного критерію вибору маршруту. Звичайно як критерій виступає затримка проходження маршруту окремим пакетом або середня пропускна спроможність маршруту для послідовності пакетів. Часто також використовується вельми простий критерій що враховує тільки кількість пройдених в маршруті проміжних маршрутизаторів (хопов).

Щоб за адресою мережі призначення можна було вибирати раціональний маршрут - подальшого проходження пакету, кожний вузол і маршрутизатор аналізує спеціальну інформаційну структуру, яка називається таблицею маршрутизації. В таблиці маршрутизації вузла В в першому стовпці таблиці перераховуються номери мереж, що входять в інтермережу. В кожному

рядку указується адреса наступного маршрутизатора (точніше за порт) на яких треба направити пакет щоб той пересувався у напрямку до мережі з даним номером по раціональному маршруту.

Коли на маршрутизатор поступає новий пакет, номер мережі призначення, витягнутий з кадру, що поступив, послідовно порівнюється з номером мережі кожного рядка таблиці. Рядок із з номером мережі, що співпав, указує на який найближчий маршрутизатор слід направити пакет. Наприклад, якщо на який-небудь порт маршрутизатора 4 поступив пакет, адресований в мережа S6, то з таблиці виходить адреса наступного маршрутизатора - М2(1).

Тобто пакет може бути адресований в будь-яку точку мережі, то кожна таблиця маршрутизації повинна мати записи про всі мережі.

Але тоді таблиці були б дуже великими. Щоб цього не було використовується спеціальний запис «маршрутизатор за умовчанням» (default). Дійсно, якщо взяти до уваги топологію складової мережі. То в таблицях маршрутизаторів, що знаходяться на периферії мережі, достатньо запис номера мереж безпосередньо приєднаних до даного маршрутизатора або розташованих по близькості, на шляху нових маршрутів. Про всю решту мереж можна зробіти в таблиці єдиний запис, вказуючий на маршрутизатор через який пролягає шлях до всієї решти мереж (в прикладі це порт М5(1))

Третій стовпець таблиці показує на який власний порт повинен помістити маршрутизатор поточний пакет.

Деякі реалізації мережних протоколів допускають наявність в таблиці відразу декількох рядків, відповідних одній і тій же адресі мережі. В цьому випадку можна взяти до уваги стовпець «Відстань до мережі призначення». Відстань може вимірюватися наприклад, хопами або часом проходження пакетом цього маршруту.

В таблиці для кінцевого вузла В МВ - мережна адреса порту комп'ютера В. Конечные вузли ще більшою мірою, ніж маршрутизатори, використовують прийом маршрутизазии за умовчанням

Маршрутизатори звичайно створюють таблиці маршрутизації автоматично, обмінюючись службовою інформацією. Для кінцевих вузлів таблиці маршрутизації звичайно створюються уручну адміністратором мережі, і зберігаються виді постійних файлів на дисках.

 

Потоколи маршрутизації

 

Основна робота із створення таблиць маршрутизації виконується автоматично, але є звичайно можливість ручного коректування таких таблиць.

Для автоматичної побудови таблиць маршрутизатори обмінюються інформацією про топологію складової мережі відповідно до спеціальних службових протоколів (протоколи маршрутизації). Наприклад, RIP, OSPF, NLSP. Т.е ці протоколи передають тільки службову інформацію IP і TCP інформацію користувачів. Протоколи маршрутизації використовують

мережні протоколи як транспортний засіб. При обміні маршрутною інформацією пакети протоколу маршрутизації поміщаються в полі даних пакетів мережного рівня або навіть транспортного рівня. Тому з погляду вкладеності пакетів протоколи маршрутизації формально було слід би віднести до більш високого рівня, ніж мережні.

Мости теж адресні таблиці. Але там записані МАС-адреси і створюються таблиці мостами пасивно, без обміну інформацією. В таблиці маршрутизаторів записані номери мереж і маршрутизаторів за своєю ініціативою обмінюються спеціальними службовими пакетами, повідомляючи сусідів про відомі ним сітям в інтермережі, маршрутизаторах і зв'язках цих мереж з маршрутизаторами.

Звичайно враховуються не тільки топологія зв'язків, але і їх пропускна спроможність і стан. Це дозволяє маршрутизаторам швидше

адаптуватися до змін конфігурації мережі. А також правильно передавати пакети в мережах з довільною топологією допускаючої наявність замкнутих контурів.

За допомогою протоколів маршрутизації маршрутизатори складають карту зв'язків мережі з тією або іншою подробицею. На підставі цієї інформації для кожного номера мережі ухвалюється рішення про те, якому наступному маршрутизатору треба передавати пакети направлені в цю мережа, щоб маршрут виявився раціональним. Результати цих рішень заносяться в таблицю. При зміні конфігурації мережі деякі записи в таблиці стають недійсними. В таких випадках пакети можуть зациклюватися і втрачатися. Від того, наскільки швидко протокольний маршрутизатор приводить у відповідність вміст таблиці реальному стану мережі. Залежить якість роботи всієї мережі.

Існують однокрокові (коли маршрутизатор визначає якому наступному маршрутизатору передати пакет) і багатокрокові підходи (маршрутизація від джерела) визначення маршрутів. При маршрутизації від джерела вузол-джерело задає в пакеті, що відправляється, повний маршрут його проходження через все

проміжні маршрутизатори. Тому немає необхідності будувати і аналізувати таблиці маршрутизації. Це прискорює проходження пакету через мережу, розвантажує маршрутизатори, але при цьому велике навантаження лягає на кінцеві вузли. Ця схема застосовується набагато рідше, ніж однокрокова.

Однокрокові алгоритми залежно від способу формування таблиць маршрутизації діляться на три класи:

· Алгоритми фіксованої (статичної) маршрутизації;

· Алгоритми простої маршрутизації;

· Алгоритми адаптивної (динамічної) маршрутизації

В алгоритмах фіксованої маршрутизації всі записи в таблицях фіксованої (статичної) маршрутизацииации робить адміністратор мережі, використовуючи route Ос Unix або Windows NT. Ці таблиці складаються в процесі завантаження мережі і надалі не міняються, поки не буде змінений уручну адміністратором.

Розрізняють одномаршрутні таблиці, в яких для кожної адреси заданий один шлях, і багатомаршрутні таблиці, в яких є альтернативні маршрути. В останніх задається правило вибору маршруту. Звичайно один шлях - основний, а інші - резервні. Використовується цей метод в простих мережах.

В алгоритмах простої маршрутизації таблиця або зовсім не створюється або будується без участі протоколів маршрутизації.

Використовується три типи алгоритмів простої маршрутизації:

· Випадкова маршрутизація;

· Лавинна маршрутизація;

· Маршрутизація по попередньому досвіду, коли вибір маршруту здійснюється по таблиці, але таблиця будується за принципом

моста шляхом аналізу адресних полів пакетів, що з'являються на вхідних портах.

Найпоширенішими є алгоритми адаптивної (динамічної) маршрутизації. Ці алгоритми динамічно обновляють таблиці після зміни

конфігурації мережі на підставі службової інформації про топологію мережі. В таблиці є інформації про інтервал часу, в перебігу якого даний маршрут залишатиметься дійсним. Цей час називається часом життя маршруту (TTL)

Адаптивні алгоритми повинні відповідати ряду вимог:

1) Забезпечувати якщо не оптимальні, то хоча б раціональні маршрути

2) Повинні бути достатньо простими, щоб на них не витрачалося багато мережних ресурсів

3) Не повинні породжувати великого трафіку службової інформації

4) Володіти властивістю збіжності, тобто давати прийнятний результат за певний час

Адаптивні протоколи обміну маршрутною інформацією діляться на дві групи:

1) Дистанційно-векторні алгоритми (DVA)

2) Алгоритми зв'язків (LSA)

В алгоритмах дистанційно-векторного типу кожний

маршрутизатор періодично і широкомовно розсилає по мережі вектор, компонентами якого є відстані даного маршрутизатора до всіх

відомих йому мереж. Відстань звичайно вимірюється в хопах але іноді і час проходження пакетом відстані лише сусідніми маршрутизаторами. При отриманні вектора від сусіда маршрутизатор нарощує відстань вказані у векторі до мереж на відстань до даного сусіда. Отримавши вектор від сусіднього маршрутизатора, даний маршрутизатор додає до нього інформацію про відомі йому інших мережах, а потім розсилає нове значення вектора по мережі. Врешті-решт кожний маршрутизатор дізнається інформацію про всі є в інтермережі мережі і відстані до них через сусідні маршрутизатори.

Дистанційно-векторні методи добре працюють в невеликих мережах. У великих мережах вони засмічують лінії зв'язку широкомовним трафіком. Та і однієї відстані тут недостатньо для отримання точної топології складної мережі.

Найпоширенішим протоколом з дистанційно-векторним алгоритмом є протокол RIP, що має дві версії RIPIP для протоколу IP і RIPIPX для протоколу IPX.

Алгоритми стану зв'язків забезпечують кожний маршрутизатор інформацією, достатньою для побудови точного графа зв'язку мереж.

Всі маршрутизатори працюють на підставі однакових графів що робіть процес маршрутизації більш стійким до зміни конфігурації мережі. Широкомовна розсилка тут застосовується достатньо

рідко - тільки при зміні стану мережі, що надійних мережах відбувається не часто. Поширювана інформація складається з опису зв'язків різного типу : маршрутизатор - маршрутизатор або маршрутизатор - мережа.

Щоб зрозуміти в якому стані знаходяться ЛС, підключені до його портів, маршрутизатори періодично обмінюються пакетами HELLO

з своїм найближчим сусідом. Цей службовий трафік так само засмічує мережа, але не в меншій мірі, ніж RIP - пакети, т.до пакети HELLO мають набагато менший об'єм.

Протоколами з алгоритмом стану зв'язків є протоколи IS-IS стека OSI, OSPF стека TCP/IP і NLSP стека Nouell.

 

Функції маршрутизатора

 

Основна функція маршрутизатора - читання заголовків пакетів мережних протоколів, що приймаються і буферизируемых по кожному порту і ухвалення рішення про подальший маршрут проходження пакету за його мережною адресою, що включає як правило номер мережі і номер вузла.

Функції маршрутизатора можуть бути розбітий на 3 групи:

 

 

 

Рівень інтерфейсів

На нижньому рівні забезпечує фізичний інтерфейс з середовищем передачі, включаючи узгодження рівнів електричних сигналів, лінійне і логічне кодування, оснащення певним типом роз'єму. В різних типах маршрутизаторів часто передбачаються різні набори фізичних інтерфейсів, що представляють комбінацію портів для під'єднування локальних і глобальних мереж. З кожним інтерфейсом для підключення локальної мережі нерозривний зв'язаний певний протокол канального рівня - наприклад, Ethernet,Token Ring, FDDI. Інтерфейси для під'єднування до глобальних мереж часто визначають тільки деякий стандарт фізичного рівня, над яким в маршрутизаторі можуть працювати різні протоколи канального рівня, наприклад, глобальний порт може підтримувати інтерфейс V.35, над яким можуть працювати протоколи канального рівня LAP-B ( для X.25), LAP-F (для мереж frame relay), LAP-D(для ISDN).

Різниця між інтерфейсами глобальних і локальних мереж пояснюється тим що технології локальних мереж працюють за власними стандартами фізичного рівня, які не можуть, як правило, використовуватися в інших технологіях. Тому інтерфейс для локальних мереж є поєднанням фізичного і канального рівнів і носить назву на ім'я відповідної технології - наприклад, інтерфейс Ethernet.

Інтерфейси маршрутизатора виконують повний набір функцій фізичного і канального рівнів, включаючи отримання доступу до середовища (якщо це необхідне), формування бітових сигналів, прийом кадру підрахунок його контрольної суми і передачі поля даних кадру верхньому рівню, якщо контрольна сума має коректне значення.

Маршрутизатор повинен підтримувати всі протоколи канального і фізичного рівнів. На рис показана функціональна модель маршрутизатора

з чотирма портами, що реалізовують наступні фізичні інтерфейси: 10BASE-T 10BASE-2 для двох портів Ethernet, UTP для Token Ring і V/35 під якими можуть працювати протоколи LAP-B, LAP-D і LAP-F, забезпечуючи підключення до мереж X.25, frame relay або ISND.

Кадри, що поступили на порти маршрутизатора після обробки відповідними протоколами фізичного і канального рівнів звільняються

від заголовка канального рівня. Витягання з поля даних кадру передаються модулю мережного протоколу.

 

Рівень мережного протоколу

Мережний протокол витягує з пакету заголовок мережного рівня і аналізує вміст його полів. Перш за все перевіряється контрольна сума і якщо пакет пошкоджений, то він відкидається. Виконується перевірка, чи не перевищило час яке провів в мережі (час життя пакету) допустимої величини. І якщо перевищило, то теж відкидається. На цьому етапі вноситься

коректування у вміст деяких полів, наприклад, нарощується час життя пакету, перераховується контрольна сума.

На мережному рівні проводиться фільтрація трафіку . Фільтрація проводиться за мережними адресами, і всі пакети, мережні адреси яких не входять в дозволений діапазон, відкидаються.

Маршрутизатори можуть аналізувати структури транспортного рівня, тому фільтри можуть не пропускати в мережа повідомлення певних прикладних служб, наприклад telnet, аналізуючи поле типу протоколу в транспортному повідомленні.

Якщо інтенсивність надходження пакетів вище допустимої, утворюється черга. ПО маршрутизатора може обслуговувати ці черги за принципом:

1) В порядку надходження

2) Випадкового раннього виявлення, коли обслуговування йде за правилом FIFO, але досягши довгої черги деякого порогового значення пакети, що знов поступають, відкидаються

3) Різних варіантів пріоритетного обслуговування.

 

На підсумковому рівні реалізується основна задача маршрутизатора - визначення маршруту пакету. По номеру мережі, витягнутому

із заголовка пакету, модуль мережного прототипу знаходиться в таблиці маршрутиризации що містить мережну адресу наступного маршрутизатора, і номер порту, на який треба передати даний пакет, щоб він рухався

в правильному напрямі.

Якщо в таблиці немає рядка про мережа призначення і немає запису про маршрутиризации за умовчанням, то даний пакет відкидається.

Перш ніж передати мережну адресу наступного маршрутиризатора на канальний рівень, необхідно перетворити його на локальну адресу тієї технології, яка використовується в мережі, що містить цей марштутизатор. Для цього мережний протокол звертається до протоколу дозволу адрес. Протоколи цього типу встановлюють відповідність між мережними і локальними адресами або на підставі наперед складених таблиць, або шляхом розсилки широкомовних запитів. Таблиця відповідності локальних адрес мережним адресам будується для кожного інтерфейсу. Протоколи дозволу адрес займають

проміжне положення між мережним і локальним рівнями.

З мережного рівня пакет, як локальна адреса наступної маршрутизації і номер порту маршрутиризатора передаються вниз, канальному рівню. На підставі вказаного номера порту здійснюється комутація з одним з інтерфейсів маршрутиризатора засобами якого виконується установка пакету в кадр відповідного формату. В полі адреси призначення заголовка кадру номерується

локальна адреса наступного маршрутиризатора. Готовий кадр відправляється в мережа. Останні можуть виявитися економічно неефективними. Оскільки користувач платить не за об'єм переданого трафіку, а за час

з'єднання, то при брадиге з великими пульсаціями, багато часу канали простоюють, а оплата йде.

Проте, телефонна мережа поки єдиний реальний засіб для організації глобальних мереж і зокрема - корпоративних.

 

Глобальні мережі з комутацією пакетів

 

В 80-е роки для надійного об'єднання ЛВС і крупних комп'ютерів в єдину мережа (корпоративну) використовувалася практично тільки одна технологія глобальних мереж - мережі з комутацією пакетів Х.25.

Зараз вибір став ширше: це і fram relay, також SMDS і АТМ. Крім того можна скористатися послугами мереж TCP/IT, як Internetom - недорогим, але з нерегламинтируемыми за якістю послугами, так і комерційними мережами TCP/IT. В таблиці 6.1 показані характеристики цих мереж.

Тип мережі	Швидкість доставки	Трафік	Примітки
Х.25	1,2-64 кбіт/с	Термінальний	Велика надмірність протоколів, добре працюють на каналах низької якості.
Fram Relay	64 кбіт/с – 2 Мбіт/с	Комп‘ютерний	Порівняно нові мережі, добре передають пульсації трафіку, в основному підтримують службу постійних віртуальних каналів.
SMDS	1,544 – 45 Мбіт/с	Комп‘ютерний, графіка, голос, відео	Порівняно нові мережі, поширені в крупних містах, Америки, витискуються мережами АТМ.
АТМ	1,544 – 155 Мбіт/с	Комп‘ютерный, графіка, голос, відео	Нові мережі, комерційна експлуатація почалася з 1996 року, поки в основному використовуються для передачі комп'ютерного трафіку.
TCP/IT	1,2 – 2,048 Кбіт/с	Термінальный, комп‘ютерный	Мережа Internet.

 

Таблиця 6.1

 

Технологія SMDS (Switched Multi - megabit Data Service) була розроблена в США для об'єднання ЛВС в масштабах мегаполісу, а також надання високошвидкісного виходу в ГлМ. Ця технологія підтримує швидкості доступу до 45 Мбіт/з і сегментує кадри МАС - рівня дресированного розміру 53 байт, і мають, як осередки технології АТМ, поле даних в 48 байт.

Технологія SMDS заснована на стандарті I E E E S02.6, який описує дещо широкий набір функцій, ніж SMDS. Стандарт прийнятий компанією Bellcore, але міжнародного статусу не має. Мережі SMDS окрім США не поширені в інших країнах.

Зараз технологія SMDS витісняється технологіями АТМ, які мають велику функціональну нагоду.

 

Магістральні мережі і мережі доступу

Доцільно ділити територіально мережі, що використовуються для корпоративних мереж на дві великі категорії:

- Магістральні мережі

- Мережі доступу

Магістральні територіальні мережі використовуються для утворення одноразових мереж зв'язку між крупними локальними мережами,

що належать великим підприємствам. Вони повинні мати високу пропускну спроможність, постійно доступні (тобто мати високий коефіцієнт готовності). Тому вони можуть бути і дорогими.

Звичайно магістральних мереж використовуються цифрові виділені канали з швидкостями від 2 до 622 Мбіт/с, по яких передається

трафік I P, I PX, або протоколів архітектури SNA компанії IBM, мережі з комутацією пакетів fram relay, АТМ, Х.25 або ТСР/ТР.

В цих мережах використовується змішана надмірна топологія. (рис. 65)

 

 

/с 2-622Мбіт/с

 

 

fram relay

 

Канал доступу 64 кбіт/с – 2Мбіт/с

 

 

Рис. 65 Структура глобальної мережі підприємства

 

Під мережами доступу розуміють територіальні мережі, необхідні для зв'язку невеликих ЛВС і окремих видалених ПК з центральною

ЛВС підприємства. Видалений доступ останнім часом придбаває важливе значення: відрядження з ПК видалені філіали і банкомати ч.т.д. Він дозволяє нормально спілкуватися з інформацією центрального офісу і ухвалювати вірні

рішення.

Банкомати і касові апарати звичайно розраховані на взаємодію з центральним комп'ютером по мережі Ч.25, яка розроблялася як

мережа для видаленого доступу неінтелектуальних терміналів до центрального комп'ютера.

До мереж доступу надаються вимоги, існуючі відрізняють від вимог до магістральних мереж:

1) Розгалуженість (оскільки точок видаленого доступу може бути багато).

2) Вартість видаленого доступу повина бути невисокою.

3) V = декілька десятків кбіт/с.

Як мережі видаленого доступу використовують:

1) Телефонні аналогові мережі

2) Мережі ISDN

3) Мережі fram relay (рідше).

4) Виділені канали з швидкостями 19,2 - 64 кбіт/с, якщо підключаються ЛВС філіалів

5) Internet, який дешевше, ніж послуги міжміських і міжнародних телефонних мереж.

Як засоби видаленого доступу, що використовуються для підключення ПК і ЛВС, застосовують звичайно модеми з відповідним ПО.

З боку центральної ЛВС або центрального комп'ютера для підключення великої кількості видалених абонентів використовують сервер

видаленого доступу. Це апарат - прогресивний комплекс, який суміщає функції маршрутиризатора, моста і шлюзу. Сервер виконує ту або іншу функцію залежно від типу протоколу по якому працюють видалений користувач або видалена мережа.

Сервер має достатньо багато портів для підключення користувачів через аналогові телефонні мережі або мережі ISDN.

 

Висновки:

1) ГлМ використовуються для абонентів різних типів: окремих ПК, ЛВС, видалених терміналів.

2) Оскільки ГлМ має велику вартість, то необхідна передача по ній всіх типів трафіку: комп'ютерного, голосового, телефонних

офісних АТС, трафіку факс-апаратів, відеокамер, касових апаратів, банкоматів і т.д.

3) Для підтримки мультимедійних трафіків створені спеціальні технології: ISND, B-ISDN. Крім того технології глобальних мереж адаптуються для передачі голосу і зображення. Для цього використовуються мультиплекторы «голос - дані » і «голос - зображення ». Вони упаковують мультимедійну інформацію в пакети і на приймальній стороні виконують розстановку.

4) З'явилася технологія intranet.

5) Всі пристрої, що використовуються для підключення абонентів до мережі діляться на два класи DTE, власне виробляючі дані, і DCE, службовці для передачі даних відповідно до вимог інтерфейсу глобального каналу і завершальні канал.

6) Технології ГлМ визначають два типи інтерфейсу: «користувач - мережа» (UNI) і «мережа - мережа» (NNI).

7) ГлМ працюють, як правило на основі технології комутації пакетів, кадрів і осередків.

8) На арендувати каналах можна побудувати мережа з проміжною комутацією на основі якої-небудь технології ГлМ (Х.25, fram

relay,АТМ ) або сполучати ЛВС безпосередньо через мости або маршрутиризаторы.

9) Глобальні мережі діляться на магістральні і мережі доступу.