Вибір найкращого плану й еластичність рішень

 

З метою підвищення ефективності антикризового управління планування діяльності підприємства і його бюджетування повинно здійснюватися при різноманітному проробленні поставлених цілей і завдань. Розроблені плани повинні бути порівнянні і піддаватися аналізу за допомогою єдиної системи показників. Це значить, що інформаційна база, точність і методи визначення вартісних і натуральних показників за варіантами повинні бути порівнянні.

Вартісні показники за варіантами плану розраховуються з урахуванням інфляційного фактора і дисконту.

Варіанти планів повинні мати однакове маркетингове пророблення, однаковий підхід до оцінки ризику інвестиційних вкладень і невизначеності вихідної інформації.

При порівнянні варіантів необхідне дотримання принципів системного підходу. Тут потрібно врахувати найважливішу властивість систем — емерджентність, що обумовлює нерівність сукупного ефекту від комплексу заходів і величини ефектів від роздільного їхнього проведення. В основі порівняння розглянутих варіантів лежить принцип комплексного підходу, що вимагає обліку всієї сукупності заходів, які необхідно здійснити при реалізації даного варіанта рішення.

Найбільш ефективний варіант вибирається за мінімумом так званих наведених витрат

де Зі — наведені витрати за кожним варіантом; Сі — витрати виробництва (собівартість) за тим же варіантом; Ен — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; Кі — інвестиції (капітальні вкладення) за тим же варіантом.

У плановій економіці величина Ен — встановлюється централізовано для кожної галузі окремо. У ринковій економіці кожна окрема фірма, підприємство встановлює такий норматив або на рівні процентної ставки банку, або як норматив рентабельності інвестицій.

Умови невизначеності і ризику, у яких звичайно функціонують організації, накладають додаткові вимоги до обґрунтування вибору варіанта кращого плану.

Працюючи з невизначеністю в умовах внутрішнього і зовнішнього середовища, керівнику приходиться мати справу з трьома групами параметрів [7]:

• цілком керованими (детермінованими),

• частково керованими,

• некерованими (рис. 4.8).

Цілком керовані параметри дають можливість керівнику впевнено приймати обґрунтовані рішення. Вони характеризуються наявністю чітко сформульованої мети (у вигляді тексту або явної функції) і набору складових її завдань, реальних одиниць виміру (гривні, тонни, відсотки і т.д.), математичного чи логічного апарату формування явно вираженого рішення (у вигляді плану заходів або в численному вигляді).

До некерованих параметрів звичайно відносяться недопрацьовані чи не цілком зрозумілі параметри, а також параметри, що знаходяться поза компетенцією конкретного виконавця. Ці параметри вносять корективи, як у рішення, так і в результати його виконання, що збільшує рівень невизначеності і змушує керівника ризикувати у виборі і реалізації рішення.

Рис. 4.8. Схема впливу параметрів на прийняте рішення

Частково керовані параметри — проміжні стани параметрів від цілком керованих до некерованих.

Синонімами цих параметрів є відповідно: добре структуровані, слабко структуровані і неструктуровані параметри.

Для підвищення ймовірності одержання необхідних результатів поряд зі звичайними методами розробки [8] використовують спеціальні організаційні прийоми.

Рис. 4.9. Схема перетворення параметрів з некерованих у частково і цілком керовані

Ідея цих прийомів полягає в тім, щоб для кожного некерованого параметра чи для їхньої групи знайти фахівців, що володіють методами їхньої часткової чи повної обробки і мотивувати їхню діяльність. При цьому частина некерованих для керівника параметрів стає цілком чи частково керованими, а частково керовані параметри переходять у стан цілком керованих (рис. 4.9). До даного часу розроблена велика кількість організаційних методів розробки управлінських рішень в умовах невизначеностей: "брейн-ринг", "мозкова атака (штурм)", метод питань і відповідей (інтерв'ювання), конференція ідей, метод проривів й інші якісні методи [8], а також метод функціонально-вартісного аналізу (ФВА) [7].

Особливий інтерес являє собою підхід до даної проблеми авторів В.В. Вітлинського і С.І. Наконечного [9], що розглядають вибір найкращого плану на основі статистичного моделювання так званих зон невизначеності.

Зоною невизначеності називається сукупність оптимальних планів, залежних від випадкової ситуації ω, тобто зона невизначеності — це

Вона може бути апроксимована скін-

ченною кількістю оптимальних планів

, які

одержують на базі статистичного моделювання за методом Монте-Карло та числового розв'язку для кожного

завдання

Розв'язок цього завдання позначимо через х(ω). тобто

При цьому величина п повинна бути досить великою.

Використовуючи різні неформальні процедури, домагаються звуження апроксимації зони невизначеності та більш чіткого визначення множини, що містить у собі шуканий план. Позначають звужену апроксимацію зони невизначеності через

де S — підмножина {1, ..., n} множини.

З аналізу пристосованості кожного варіанта плану до зміни умов відбувається остаточний вибір шуканого плану. Кожен план x^s коригується за допомогою наперед визначеної множини адаптивних технологій D(ω) шляхом вибору їх інтенсивностей, що описуються вектором у.

При виборі найкращого (раціонального) плану береться до уваги не лише ефективність основного плану x^s, але й ефективність відповідної адаптації при різних ω.

Адаптивність — це здатність економічної системи пристосовуватися до змін внутрішніх і зовнішніх умов.

Якщо d(ω) — вектори (стовпчики) питомих ефективних планів матриці D(ω), то при фіксованих х та ω доцільно подати план у як розв'язок завдання:

за умови

Розв'язання завдання (4.26)...(4.27) позначають через у(х, ω). Звужена апроксимація зони невизначеності разом з адаптивними планами записується у вигляді:

Даний метод має такі особливості:

1) відбувається глибоке зондування за допомогою методу статистичних випробувань Монте-Карло всієї множини випадкових ситуацій з врахуванням ймовірнісного розподілу випадкових параметрів;

2) допускається можливість коригування (адаптації) раніше обраного плану згідно з надходженням інформації щодо реалізації випадкових ситуацій;

3) здійснюється найбільш ефективна адаптація для кожної реалізації випадкових ситуацій.

Системні властивості планових рішень слід розглядати з урахуванням у явній формі таких важливих характеристик планів, як ризик та надійність їх реалізації, еластичність та маневреність.

Надійність визначається як потенційна ймовірність виконання плану, ризик (напруженість) — як ймовірність його невиконання.

Ці два поняття взаємопов'язані. На практиці вводять бали ризикованості планів і цю величину розраховують за формулою:

де Rk— ризикованість (напруженість) планів з k-ої продукції; А та В — коефіцієнти бальності;

Нк — надійність планів з к-ої продукції. У практиці планування йдеться зокрема про стимулювання напруженості (ризикованості) планів. При цьому слід пам'ятати, що максимальній надійності плану відповідає мінімальний ризик (напруженість) і навпаки. Прийняття планового рішення за умов невизначеності передбачає:

1. Прийняття плану з максимальною чи достатньою надійністю його виконання. При цьому надійність плану характеризує ступінь певності у виконанні рішень, які в ньому містяться.

2. Наявність кількісної оцінки надійності та ризику як оцінок міри відхилення фактичних значень тих чи інших показників від запроектованих.

3. Вияв засобів і способів забезпечення необхідного рівня ризику через відповідний рівень надійності та адаптивності розвитку систем, що в свою чергу проявляється через допустимі варіанти економічного маневрування в цій системі.

Для визначення надійності функціонування економічної системи використовують апарат теорії надійності технічних систем.

Еластичність є широко використовуваною економічною категорією. Еластичність — це міра реагування однієї змінної величини на зміну іншої; точніше, це число, що показує відсоткову зміну однієї залежної змінної внаслідок одновідсоткової зміни іншої змінної.

Існують різні способи характеристики еластичності плану, серед яких найчастіше використовується такий: вивчається ступінь впливу рівня забезпеченості ресурсами та виробництво продукції, його ефективність. Досить зручно встановлювати зв'язок між показниками відносної недопоставки ресурсів і відносної зміни обсягу виробництва продукції. Наприклад, Ві — обсяг виробництва 1-ї продукції, Di — обсяг і-го ресурсу, ΔD — обсяг недопоставки і-го ресурсу, ΔВ — недовипуск 1-ї продукції. Тоді ΔD/Di характеризує рівень недозабезпеченості і-м ресурсом, ΔВ/Ві — недовипуск продукції. Якщо відомий механізм формування оптимального плану, то можна встановити залежність

У кожній точці цього відношення q_li = ΔВ/Ві : ΔD/Di характеризує жорсткість, а обернена величина ε_li = 1/q_li — еластичність плану.

Оскільки економічні системи ієрархічні, то для забезпечення відповідного рівня еластичності всієї системи необхідно, щоб плани нижчих рівнів системи задовольняли відповідний рівень еластичності, тобто задається норматив еластичності. Для вищого рівня ієрархії системи треба визначити оптимальну еластичність. Економіко-математична модель має вигляд:

за умов

де х_j — інтенсивність j-тої діяльності; c_j — ефективність j-ї діяльності;

а_li — вихід l-і продукції в результаті одиночної j-ї діяльності; В_l — планове завдання з l-й продукції; y_l— обсяг недовиконання планових завдань з l-я продукції; сі — штраф за одиницю недовиконання планового завдання з l-ї продукції; d_ij — витрати і-го ресурсу на одиницю j-ї діяльності; Di — обсяг і-го ресурсу; bj та bj — відповідні нижня та верхня межі маневрування для l-і продукції. Під дією некерованих факторів змінюються параметри, с_j, d_ij а_lj та Di. Знаючи закони розподілу цих параметрів, можна здійснити імітацію процесу виробництва за економіко-математичною моделлю. Після обробки інформації за результатами імітації обираємо раціональний план. Функція еластичності для цього плану може бути визначена економетричними методами, тобто обчислюється залежність

Наведену залежність можна прийняти за нормативну та використати для побудови еластичних планів.

Маневреність рішень — це важливий фактор поліпшення еластичності, підвищення надійності та зниження ризикованості планів.

Маневреність розглядається як реакція системи на зміни зовнішніх та внутрішніх умов реалізації плану, а також цільових його стратегій.

Затверджені, а особливо вже реалізовані рішення, набувають властивостей інерційності, бо вже здійснені деякі заходи. Зміна умов реалізації плану потребує корекції значень шуканих параметрів. Однак зміна умов відбувається, як правило, у той момент, коли шукані параметри вже зробили відповідний "внесок" необерненості плану. Ця необерненість якраз і може розглядатися як додаткові обмеження на маневрування елементами системи, що представлені у відповідній моделі шуканими параметрами.

Таким чином, кожному інерційному планові можна співставити свою інерційну післядію. Завдання полягає в тому, щоб на стадіях до затвердження планових рішень врахувати їх післядію, тобто характеристики наступної інерційної поведінки кожного з можливих варіантів.

Існує широка гама можливостей маневрування:

1) ресурсами;

2) продукцією;

3) способами функціонування;

4) інтенсивностями способів.

З кожного з перелічених напрямів можливі два способи маневрування: зміна об'ємних характеристик та організація взаємозаміни в межах наявних можливостей.

Слід відзначити, що маневреність — це категорія, якою можна і треба управляти. Тому вона виступає як важлива характеристика оптимальних планів, на яку суттєво діють некеровані внутрішні та зовнішні фактори. Маневреність через еластичність впливає на рівень ризику.

При розробці надійних, з допустимим ризиком еластичних планів треба виходити із конкретних умов і цільових стратегій.