До правових передумов інвестиційної діяльності слід віднести право інвестора самостійно обирати напрями, види та обсяги інвестиційної діяльності, на свій власний розсуд формувати систему договірних взаємовідносин з будь-якими учасниками інвестиційної діяльності.
Серед економічних передумов інвестування потрібно особливо підмітити необхідність компенсації інвестору відмови від використання наявних коштів на поточне споживання, забезпечення винагороди за ризик та обов'язкове відшкодування інвестиційних втрат.
Розробка інвестиційної політики установи, організації базується на наступних концепціях фінансового менеджменту:
1. Концепція грошових потоків - основана на визнанні активів як джерела майбутніх грошових потоків і передбачає:
Ø ідентифікацію грошових потоків від інвестування в окремі активи;
Ø оцінку факторів впливу на величину і структуру майбутніх грошових надходжень від інвестицій;
Ø вибір коефіцієнту дисконтування, що дозволяє співставити грошові потоки, які генеруються на різних стадіях інвестиційного процесу;
Ø оцінку ризиків, пов'язаних з грошовими потоками.
2. Концепція теперішньої вартості - витікає з об'єктивно існуючої нерівноцінності наявних і очікуваних грошових ресурсів із-за інфляції, ризику упущеної вигоди, уповільнення обороту коштів.
3. Концепція компромісу між ризиком і дохідністю- враховує, що із збільшенням рівня очікуваної доходності інвестицій одночасно зростає ризик недоотримання цього доходу. Найчастіше у практиці фінансового менеджменту вирішується задача оптимального поєднання ризику і дохідності, хоча в окремі періоди можуть вирішуватися задачі максимізації інвестиційного доходу або мінімізації інвестиційних ризиків.
4. Концепція ціни капіталу - передбачає необхідність врахування вартості окремих інвестиційних ресурсів з метою забезпечення їх найбільш оптимальної структури за критерієм мінімізації середньозваженої ціни капіталу.
5. Концепція ефективності ринку капіталу - полягає в тому, що при своєчасному і достатньому інформаційному забезпеченні ринкові ціни фінансових інструментів відповідають їх внутрішній (реальній) вартості. Виходячи з цієї концепції, фінансові менеджери можуть орієнтуватися на ринкові ціни фінансових інструментів, обґрунтовуючи необхідність їх включення в інвестиційний портфель.
6.Концепція асиметричної інформації - враховує той факт, що окремі учасники інвестиційної діяльності можуть володіти конфіденційною інформацією і використовувати її при прийнятті інвестиційних рішень.
7.Концепція альтернативних затрат - виходить із необхідності враховувати розмір упущеної вигоди інвестора у випадку, коли він обирає один напрям вкладення коштів і відмовляється від альтернативних варіантів інвестування.
8.Концепція агентських угод - передбачає необхідність свідомо йти на додаткові агентські витрати у випадку, коли інвестиційні посередники краще знають кон'юнктуру інвестиційного ринку і можуть більш ефективно управляти інвестиційним портфелем, ніж сам інвестор.
Основна мета інвестиційної політики полягає у забезпеченні найбільш ефективних шляхів розширення активів установи і організації. Для її реалізації в рамках фінансового менеджменту вирішується наступне коло задач:
Ø досягнення високих темпів росту капіталу і поточних доходів від інвестицій (на окремих стадіях інвестиційного процесу може ставитися задача збереження інвестованого капіталу);
Ø мінімізація інвестиційних ризиків за допомогою методів і прийомів ризик-менеджменту;
Ø забезпечення ліквідності інвестицій шляхом зменшення строків реалізації інвестиційних проектів, вкладення інвестицій лише у високоліквідні фінансові інструменти.
Розробка інвестиційної політики починається з дослідження зовнішнього інвестиційного середовища і прогнозування кон'юнктури інвестиційного ринку. На підставі отриманих результатів та виходячи із основних стратегічних задач економічного розвитку установи і організації, визначаються стратегічні напрямки їх інвестиційної діяльності.
Загальноприйнятою схемою фінансування інвестиційної діяльності установ і організацій є покриття початкових капіталовкладень за рахунок акціонерного або пайового капіталу та довгострокових кредитів і задоволення потреби в оборотному капіталі за рахунок додаткових короткострокових і середньострокових банківських позик.
При реальному інвестуванні обсяг інвестиційних ресурсів залежить від розміру інвестиційних проектів, а при інвестуванні у фінансові інструменти - від розміру наявних вільних коштів інвестора. Для задоволення інвестиційних потреб установи і організації можуть залучатися фінансові ресурси із внутрішніх і зовнішніх джерел.
До основних методів фінансування інвестицій відносяться:
Ø Повне самофінансування - передбачає здійснення інвестування виключно за рахунок власних внутрішніх джерел. Але у зв'язку із обмеженістю внутрішніх фінансових ресурсів цей метод має обмежену сферу застосування і використовується для реалізації невеликих інвестиційних проектів, а також при фінансовому інвестуванні.
Ø Акціонування - передбачає широкомасштабне залучення зовнішніх фінансових ресурсів шляхом емісії акцій установ і організацій. Як правило, цей метод фінансування інвестицій використовується для здійснення широкомасштабної модернізації виробничих потужностей, регіональної та товарної диверсифікації. В окремих випадках, коли ринкова ціна кредитних ресурсів є дуже високою, доцільно збільшувати частку акціонерного капіталу шляхом випуску додаткових акцій.
Ø Позикове фінансування - використовується при інвестуванні капіталу у інвестиційні об'єкти з високою дохідністю і швидкою окупністю. За рахунок довгострокових банківських кредитів, як правило, покривається частина початкових капіталовкладень.
Ø Лізинг (оперативний, фінансовий, компенсаційний) - використовується у випадках, коли власних фінансових ресурсів для придбання основних виробничих засобів недостатньо, або коли мова йде про інвестиції в проекти з невеликим життєвим циклом та високим рівнем змінюваності технологій.
Найчастіше на практиці застосовується не один метод фінансування, а комбінація різних способів. Таке фінансування називається змішаним.
В процесі розробки стратегії фінансування інвестицій важливо не просто визначити можливі джерела і методи фінансування, але й забезпечити оптимальну структуру інвестиційних ресурсів.
При обґрунтуванні оптимальної структури інвестиційних ресурсів необхідно виходити з наступних вимог:
Ø Повна синхронізація надходження коштів з інвестиційними потребами установи і організації (не повинно бути дефіциту інвестиційних ресурсів):
Ø Забезпечення ефективного використання інвестиційних ресурсів (не повинно бути не використаних коштів, а якщо тимчасово виникає надлишок вільних грошових коштів, їх необхідно вкладати у високоліквідні фінансові інструменти);
Ø Необхідність зменшення загальної середньозваженої вартості капіталу, залученого в інвестиційний проект.
В умовах постійної змінюваності факторів зовнішнього середовища з метою своєчасного корегування інвестиційних процесів потрібно здійснювати постійний моніторинг інвестиційної діяльності. До основних напрямків контролю з боку фінансового менеджера слід віднести: формування інвестиційних ресурсів та їх своєчасне розміщення у інвестиційні активи; виконання окремих етапів інвестиційного проекту; поточну ефективність інвестицій; оперативне управління інвестиційним портфелем.
Менеджмент установи, організації повинен прагнути до підтримки чи поліпшення своїх конкурентних позицій, для цього необхідний пошук перспективних інвестиційних напрямів.
Основні напрями інвестицій – це вкладення коштів у рухоме і нерухоме майно (будівництво виробничих будівель, споруд, об’єктів соціальної сфери, придбання техніки, обладнання, устаткування, поповнення оборотних фондів тощо); придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів, цільові грошові (банківські) вклади; придбання або створення нематеріальних активів (науково-технічна продукція, “ноу-хау”, інтелектуальні цінності, майнові права, тощо); придбання часток у капіталі інших підприємств та цілісних майнових комплексів (дочірних підприємств, інших господарських одиниць).
В процесі інвестиційної діяльності установи, організації можуть здійснюватися реінвестиції, під якими розуміють повторне вкладання коштів, одержаних у формі доходу від функціонування початкового інвестиційного проекту.
Реінвестиції можуть направлятися на заміну фізично і морально зношених основних засобів, початкового інвестиційного проекту, модернізацію технологічного устаткування, на інвестування нових програм, що забезпечують вищу конкурентно-спроможність продукції та її доходність тощо.
Держава може регулювати інвестиційну діяльність установ, організацій через проведення кредитної та амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик, а також податкової політики шляхом диференціації суб’єктів і об’єктів оподаткування податкових ставок і пільг тощо.
Фактична величина інвестицій підприємства залежить від його інвестиційного потенціалу, що визначається як сума чистого прибутку, амортизаційних відрахувань, позикових і залучених коштів. Чистий прибуток разом з амортизаційними відрахуваннями, називають грошовим потоком підприємства.
Підприємства–інвестори, згідно з існуючим в Україні законодавством, можуть здійснювати інвестиції за кордоном виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих, які відображаються на рахунках бухгалтерського балансу для означених цілей.
З метою залучення додаткових джерел інвестування для здійснення прогресивних структурних перетворень в економіці України, підвищення технічного та якісного рівня виробництва, зменшення потреб підприємств в енергоносіях і сировині, ліквідації існуючих диспропорцій і дефіцитів на ринку України, розвитку її потужного експортного потенціалу прийнятого законом “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні” (грудень 1993 р.), яким передбачається стимулювання вкладеного іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки держави за рахунок надання податкових пільг і страхових гарантій щодо найефективніших інвестиційних проектів.
2. Особливості інвестиційної діяльності фінансових установ, державних організацій та об’єднань громадян: зміст та завдання управління інвестиціями
Страховим компаніям належить особливе місце в інвестиційному процесі. З однієї сторони, вони виконують функції інвестиційних інститутів, акумулюючи значні обсяги фінансових ресурсів юридичних і фізичних осіб і використовуючи їх як джерело інвестицій в національну економіку. З іншої сторони – страхування стимулює та забезпечує активізацію інвестиційних процесів власників капіталу шляхом проведення страхових операцій за такими видами страхування, як страхування фінансових і кредитних ризиків, страхування інвестицій, страхування виданих гарантій (поручительство) та прийнятих гарантій.
При розгляді можливостей використання коштів страхових компаній в якості інвестиційних ресурсів важливо проаналізувати структуру фінансових ресурсів, які мобілізуються з цією метою. Відповідно, напрямки фінансових потоків в контексті здійснення інвестиційної діяльності безпосередньо залежать від фінансового потенціалу.
Власні кошти інвестуються страховими компаніями довільно, на власний розсуд. Їх розміщення не регламентується страховим законодавством. Це пояснюється тим, що ці ресурси є вільними від будь-яких зобов’язань, за винятком статутного фонду, структура формування якого визначається Законом України “Про страхування”.
Відповідно, і встановлюється обмеження у можливостях інвестування коштів цього капіталу. Суть цих обмежень полягає в тому, що чинним страховим законодавством (від 1996 року) встановлені граничні розміри внесків страхових компаній до статутного капіталу інших страховиків – не більше 20% розміру власного статутного фонду [Зак 1996]. Згідно Закону України „Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 року загальна величина вкладень страховика до статутних фондів інших страхових компаній України не може перевищувати 30 відсотків його власного статутного капіталу, в тому числі, розмір внеску до статутного капіталу окремого страховика не повинен бути більшим 10 відсотків на відміну від 5 відсотків як було раніше до змін [Зак. 4.10.2001]. При цьому, такі вимоги не поширюються на страхові компанії, які здійснюють види страхування інші, ніж страхування життя, у разі інвестування ними коштів до статутного фонду страховика, який проводить страхування життя.
Відповідно, зміни щодо розширення граничних меж вкладень в статутний капітал інших страховиків є позитивним аспектом для розвитку компаній, оскільки сприяє зростанню їх ролі в інвестиційній діяльності. В свою чергу, ця тенденція є очевидною в контексті підвищення вимог до мінімальних розмірів статутних фондів страхових компаній, необхідних для їх функціонування на страховому ринку. Таким чином, власний капітал може розміщуватися у менш ліквідні активи, проте високоприбуткові.
При розміщенні страхових резервів потрібно враховувати структуру та функціональне призначення цих коштів. Необхідно пам’ятати, що страхові резерви – це тимчасово залучені кошти у вигляді страхових премій, які при настанні страхових подій мають своєчасно повертатися страхувальникам у вигляді страхових виплат. Відповідно, страховим законодавством встановлені конкретні вимоги до структури та величини активів страховика в межах наявних страхових резервів. Згідно Закону України “Про страхування” від 1996 року страхові резерви повинні бути представлені такими категоріями активів, а саме:
§ грошові кошти на розрахунковому рахунку;
§ банківські вклади (депозити);
§ нерухоме майно;
§ цінні папери, що передбачають одержання доходів (згідно внесених змін до страхового законодавства – акції, облігації);
§ цінні папери, що емітуються державою;
§ права вимоги до перестраховиків;
§ готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених Національним банком України;
В Законі України „Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 2001 року додаються ще активи таких категорій, якими можуть бути представлені страхові резерви:
§ валютні вкладення згідно з валютою страхування;
§ інвестиції в економіку України за напрямками, визначеними Кабінетом Міністрів України;
§ кредити страхувальникам-громадянам, що уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми;
§ банківські метали.
Відповідно до Положення “Про порядок формування, розміщення та обліку страхових резервів з видів страхування, інших, ніж страхування життя” встановлюються деякі обмеження щодо величини розміщення страхових резервів (у відсотках до обсягів наявних технічних резервів), зокрема:
§ банківський вклад (депозит) – у кожному банку не більше 30%;
§ нерухоме майно – не більше 10%;
§ права вимоги до перестраховиків-резидентів – не більше 50%, до перестраховиків-нерезидентів – не більше 10%;
§ цінні папери, які передбачають одержання доходу (відповідно до змін – акції, облігації) – не більше 40%, в тому числі:
v акції, які не котируються на фондовій біржі, - не більше 15% (з них акцій одного емітента – не більше 2%);
v акції, які котируються на фондовій біржі, - не більше 5% одного емітента;
v облігації, - не більше 5%, з них облігації одного підприємства – не більше як 2%.
Діючим Положенням передбачається, що у разі, коли обсяги страхових резервів, сформованих в іноземних валютах, перевищують 10% від загальної суми активів страховика, для забезпечення ліквідності та безпечності розміщення страхових резервів не менше 60% таких резервів мають бути представлені у цих же валютах активами таких категорій:
§ кошти на розрахунковому рахунку у відповідній іноземній валюті;
§ банківські вклади (депозити) в іноземній валюті.
Такі вимоги відносно структури активів пояснюються необхідністю розміщення коштів страхових резервів на умовах безпечності, прибутковості, ліквідності та диверсифікованості. Ці умови забезпечують своєчасне виконання зобов’язань страхових компаній та ефективну інвестиційну діяльність. Зазначимо, що це є основними вимогами до управління активами, на яких базуються інвестиційна політика страховика.
Тимчасово вільні кошти страхових компаній розміщені в основному на депозитах в банках. Така тенденція є характерною практично для всіх вітчизняних страховиків, які можуть реально працювати лише з депозитами.
Досить низька частка цінних паперів, що передбачають одержання доходів (згідно нових змін – акції, облігації), є в активах страховиків. Це пов’язано із великою кількістю проблем, що виникають при інвестуванні страхових капіталів в цінні папери. Ліквідність цінних паперів визначається функціонуванням їх вторинного ринку. Оскільки цей ринок не достатньо розвинутий, нестійкий, то на ньому відсутні безризикові цінні папери. Тому акції мають низьку привабливість і, як наслідок, низьку ліквідність. Це сприяє зниженню активності ринку.
Курс акцій визначається відповідно до наявної інформації про них. Відсутність інформаційної бази фондового ринку робить його непрогнозованим, що відлякує інвестора. Нормативи розміру активів визначають диверсифікованість, а реальна ліквідність, привабливість і безпечність забезпечується фактичним станом фондового ринку. Відповідно, для проведення вдалої діяльності страховика, як інвестора, що повинен обережно працювати з капіталом, дуже важливо, щоб вітчизняний ринок був сформований та ефективно функціонував.
Страхові компанії інвестують свої страхові капітали в нерухоме майно у досить малих обсягах. Причиною такої ситуації в страховика є те, що нерухоме майно є низьколіквідним та довгостроковим активом, а тому, ефективним таке вкладення коштів може бути лише для страхових компаній, які проводять довгострокове страхування життя. Загальною позитивною особливістю інвестування вільних коштів в нерухомість є те, що вони постійно захищені від інфляції. Відповідно, можна стверджувати, що розміщуючи свої кошти у нерухоме майно, страховики дотримуються швидше принципу диверсифікованості активів, а не ліквідності і строковості. Вагомим джерелом такого розміщення можуть бути власні кошти, які вільні від конкретних зобов’язань, а тому, можуть бути вкладені у порівняно довгострокові та менш ліквідні активи, проте високоприбуткові.
Готівка в касі як високоліквідний актив зосереджується в найменшій частині серед інших напрямків розміщення капіталів.
Основними напрямками розміщення власного капіталу в страховиків є довгострокові банківські вклади; цінні папери, що передбачають одержання доходу згідно нового чинного страхового законодавства – акції, облігації (в тому числі внески до статутних фондів інших страховиків) та нерухоме майно.
Таким чином, аналізуючи види та структуру інвестицій тимчасово вільних коштів, слід відмітити, що реальні можливості страховиків із розміщення страхових капіталів досить вузькі, що зумовлено як нестабільністю фінансово-кредитної системи, так і тим, що далеко не всі фінансові активи є прийнятними для страхових компаній, виходячи із специфіки діяльності останніх.
Важливою причиною обмеження інвестиційних можливостей є нерозвинутий та не прогнозований вітчизняний ринок капіталів, зокрема фондовий ринок. Це в свою чергу, звужує напрямки розміщення тимчасово вільних коштів в цінні папери, що передбачає одержання доходів, ліквідність яких забезпечується фактичним станом вторинного ринку цінних паперів. В останній час на ринку капіталів відсутня будь-яка позитивна тенденція, у відповідності до якої поступово, хоча і повільно, сформувалася б група привабливих для інвестування надійних цінних паперів та зумовила розширення інвестиційних можливостей страховиків.
Важливою проблемою, що гальмує цей напрямок інвестування є те, що українські цінні папери випущені в основному в документальній формі, переоформлення прав власності при цьому займає деякий час, що уповільнює ліквідність таких інвестицій. Механізм переходу з документальної форми випуску цінних паперів в електронну тільки розробляється.
Нерухомість, як один з напрямків вкладення інвестицій страхових компаній, схильна до періодичних криз. Причиною такого явища є нестабільність економічного розвитку країни. Відповідно, даний напрямок інвестування займає невисоку питому вагу в усіх страховиків та забезпечує дотримання принципу диверсифікованості активів.
Незважаючи на високу ризикованість та низьку прибутковість депозитів у вітчизняних банках, реальність цих вкладів визначається тим, що немає інших вагомих альтернатив. При інвестуванні тимчасово вільних коштів на депозитний та розрахунковий рахунок в банк виникає ще одна проблема.
В контексті розміщення фінансових ресурсів на рахунки в банк немає розмежування у вкладеннях за коштами страхових резервів та власного капіталу. Це пояснюється різним функціональним призначенням двох категорій активів. Так, страхові резерви повинні бути представлені високоліквідними та короткостроковими активами, які швидко конвертуються в грошову форму при необхідності здійснення страхових виплат. Тоді як, власний капітал – кошти, вільні від конкретних зобов’язань, що забезпечують додаткову гарантію цих виплат, а значить можуть розміщуватися у низько ліквідних та довгострокових активах.
Відповідно, у разі необхідності повернення тимчасово вільних коштів за функціональним призначенням дуже важко їх розмежувати. Тому, доцільно було б відкривати два рахунки, окремо для розміщення страхових резервів та власного капіталу як на розрахунковому рахунку, так і на банківських депозитах. Це дасть змогу чітко володіти інформацією про наявну величину власних та залучених фінансових ресурсів страхових компаній на конкретну дату та забезпечити ефективне виконання поставлених перед ним фінансових зобов’язань.
При аналізі використання ресурсів комерційного банку в першу чергу особлива увага приділяється структурі вкладення коштів банку і їх динаміку, а в другу чергу – оцінюють якість кредитного портфеля.
Основними напрямками розміщення банківських ресурсів є:
Ø каса;
Ø кореспондентський рахунок в НБУ;
Ø рахунки в банках – кореспондентах;
Ø строкові депозити в інших банках;
Ø межбанківські кредити;
Ø позики клієнтам;
Ø вкладення в цінні папери;
Ø вкладення в основні засоби.
Як свідчить практика, найбільшу питому вагу в активних операціях займають кредити клієнтам.
Каса представляє собою готівку, дорожні чеки і банківські метали. Даний вид активів займає мізерну питому вагу в кредитному портфелі банків. Якщо в структурі каси переважають кошти, що знаходяться в обмінних пунктах (а саме вони здатні приносити Банку дохід в результаті неторгових операцій), а меншу частку - «непрацюючі» готівкові грошові кошти (каса банку), то прибутковість банку буде збільшуватися.
Кореспондентський рахунок в НБУ представляє собою грошові кошти на коррахунку в НБУ, необхідність резервування яких визначено встановленою НБУ нормою для обов’язкового резервування залучених коштів. Для виконання даної норми Банк повинен зберігати 15 % (в даний час 17%) суми залучених коштів на рахунку на кінець дня. При цьому враховується середньоарифметична сума залишку на протязі звітного періоду. Тому банкам необов’язково щоденно тримати таку суму, оскільки її нестача на рахунку може перекриватися в наступні дні. У випадку значних залишків на початок звітного періоду банк розміщує надлишковий залишок на міжбанківському кредитному ринку.
Кореспондентські рахунки в інших банках – це кошти в банках-кореспондентах, які використовуються для розрахунків за зовнішньоторговельними клієнтів, а також за валютно обмінними операціями банку (купівля-продаж міжбанківських кредитів і депозитів в іноземній валюті). Для своєчасного проведення розрахунків за операціями клієнтів і самого Банку необхідно підтримувати встановлений мінімальний рівень таких залишків.
Строкові депозити в інших банках розміщуються з метою отримання додаткових доходів.
Міжбанківські кредити представляють собою доходний і ліквідний вид вкладень при правильній оцінці фінансового стану банка-позичальника. Враховуючи нестабільну ситуацію на грошово-кредитному ринку України, що характеризується високими процентними ставками по міжбанківських кредитах, для Банка вигідно розміщувати тимчасово вільні кошти на міжбанківському ринку.
Цінні папери – це другі за значенням види вкладень банківських ресурсів. Це пояснюється тим, що в умовах нестабільно працюючого ринку, Банк предпочитает вкладати свої ресурси в менш ризикові активи.
Дебіторська заборгованість – це кошти в розрахунках як клієнтів банка, так і самого банка по господарських і валютообмінним операціям.
Від якісного складу кредитного портфеля залежить фінансовий стан банку, його кінцеві результати, а відповідно і ефективність управління банківськими ресурсами. Найбільш повну уяву про якість кредитного портфеля дає аналіз погашення виданих кредитів.
В сучасних умовах наявність кредитів, забезпечених договорами страхування, пов’язане з певними проблемами, оскільки страхові компанії пропонують жорсткі договірні умови і у випадку порушення хоча б однієї з них відмовляються виконувати свої зобов’язання за договорами страхування.
Організації та установи, які здійснюють владні функції та суспільно корисну діяльність, можуть розміщувати тимчасово вільні позабюджетні кошти у цінні папери, на депозитних рахунках у банку з метою одержання додаткових доходів. Як свідчить практика, такі інвестиційні вкладення є незначними, що зумовлено обмеженими фінансовими ресурсами таких суб’єктів господарювання.