В процесі управління фінансовими інвестиціями вирішуються наступні задачі:
Ø забезпечення, надійності вкладень;
Ø підвищення дохідності інвестицій;
Ø збільшення ринкової вартості вкладень;
забезпечення ліквідності фінансових інвестиції
На надійність фінансових інвестицій впливають систематичні (ринкові) і несистематичні (портфельні) ризики. Незважаючи на те, що в умовах політичної нестабільності систематичний ризик фінансових вкладень дуже високий, засобів захисту від нього практично не існує. І навпаки, портфельний ризик можна зменшити за допомогою диверсифікації та страхування. До специфічних методів внутрішнього страхування фінансових ризиків можна віднести формування спеціального страхового резерву з високонадійних цінних паперів.
Збільшити дохідність фінансових інвестицій можна шляхом вмілого маневрування між ризиком і дохідністю цінних паперів, включення у інвестиційний портфель тих цінних паперів, норма поточної дохідності яких прийнятна для інвестора і відповідає меті формування його портфеля.
Ринкова вартість портфеля цінних паперів залежить від загальної кон'юнктури фондового ринку, а також від співвідношення між попитом і пропозицією окремих фондових інструментів. У відповідності з теорією асиметричної інформації ринкова ціна цінних паперів компанії зростає у випадку, коли інвесторам надходить інформація про збільшення обсягів її інвестиційної діяльності, підвищення розміру дивідендів, підготовку до наступного випуску акцій.
Забезпечення ліквідності фінансових інвестицій є важливою передумовою інфляційного захисту вкладень та їх своєчасної трансформації у грошові активи. Ліквідність по облігаціях та ощадних сертифікатах пов'язана з періодом їх погашення, а по акціях та інвестиційних сертифікатах залежить від попиту на фондовому ринку. Для підтримки високої ліквідності інвестиційного портфеля потрібно більш детально оцінювати інвестиційні якості цінних паперів і включати в портфель лише ті інструменти, ліквідність яких не викликає сумніву.
Таким чиномосновна мета управління фінансовими інвестиціями полягає у забезпеченні оптимального співвідношення між дохідністю, ризиком і ліквідністю цінних паперів у відповідності з обраним типом інвестиційного портфеля.
Під інвестиційним портфелемрозуміють сукупність інструментів, відібраних для вкладення коштів у відповідності із стратегічними настановами інвестора. В залежності від мети інвестиційної діяльності можна виділити портфель доходу, портфель росту і портфель, основна мета якого полягає у мінімізації пов’язаних з інвестуванням ризиків.
Портфель роступередбачає орієнтацію інвестора на збільшення його ринкової вартості шляхом включення фінансових інструментів, ринкова ціна яких має тенденцію до постійного (або стабільного) зростання. Зрозуміло, що ризик, пов’язаний з таким портфелем дуже високий.
Портфель доходу формується за рахунок цінних паперів, які забезпечують інвесторам високі поточні доходи. Такий портфель також є досить ризиковим.
Портфель мінімізації ризиків формується за рахунок тих фінансових інструментів, які, в першу чергу, забезпечують надійний інфляційний захист та високу ліквідність при невисокому рівні доходу.
В залежності від досягнення мети інвестування інвестиційний портфель може бути:
Ø збалансований (сформований з фінансових інструментів, які повністю відповідають меті його формування);
Ø незбалансований (включені в портфель інструменти суперечать меті його формування);
Ø розбалансований (портфель, який раніше був збалансованим, але із-за зміни ринкової кон'юнктури перестав відповідати меті інвестування).
В залежності від обраної стратегії інвестування інвестиційний портфель може бути агресивним (високоризикованим), зваженим (поміркованим або середньоризикованим) та консервативним (низькоризикованим).
Зменшити портфельні ризики можна за рахунок диверсифікації інвестиційного портфеля за видами цінних паперів, їх емітентами, і роками погашення, галузями та регіонами. В практиці міжнародного фінансового менеджменту при здійсненні диверсифікації портфеля цінних паперів за строками їх обігу найбільшого поширення набули два альтернативні методи:
1. Ступінчатий метод (метод "драбини") - полягає у рівномірному розподілі інвестицій між цінними паперами різного терміну. Вивільнені кошти від короткострокових фінансових інструментів вкладаються у більш довгострокові цінні папери. В результаті забезпечується простота регулювання і контролю, зменшується сума інвестиційних ресурсів в обороті. До недоліків ступінчатого методу слід віднести неможливість швидкого внесення змін у структуру інвестиційного портфеля. Відповідно виникає ризик упущеної вигоди від гри на курсових різницях цінних паперів.
2. Полярний метод (метод "штанги") - полягає у концентрації інвестицій у цінні папери полярного терміну. Основна частина коштів вкладається у цінні папері з дуже коротким строком (з метою забезпечення ліквідності) і цінні папери з дуже довгим строком (для забезпечення доходу), і лише незначна частина інвестиційної портфеля формується за рахунок середньотермінових фінансових інструментів.
Незалежно від стратегії і тактики управління інвестиційним портфелем при його формуванні повинні дотримуватися базові принципи фінансового менеджменту.
По-перше, інвестиційний портфель повинен відповідати наявним фінансовим ресурсам установи. Вибір інвестиційних інструментів обмежується рамками можливого обсягу фінансування, що не порушує фінансову стійкість.
По-друге, оперативне управління портфелем цінних паперів повинно виходити з принципу забезпеченості його керованості. Якщо у випадку реальних інвестицій обмежуючим фактором є кадровий потенціал для реалізації інвестиційних проектів, то у випадку вкладення коштів у фінансові інструменти керованість портфеля в основному залежить від можливості відслідковування зміни курсу цінних паперів і оперативного реінвестування наявних грошових коштів у більш дохідні інвестиційні об'єкти.
По-третє, тактичне управління інвестиційним портфелем повинно здійснюватися з урахування стратегічних цільових орієнтирів інвестиційної політики: ліміту фінансових ресурсів на фінансове інвестування, рівня якості включених в портфель цінних паперів, лімітів цінних паперів за строками погашення.
По-четверте, обґрунтовуючи доцільність фінансових інвестицій фінансовий менеджер повинен враховувати не лише їх дохідність але і здатність зворотної трансформації у готові засоби платежу. Для установи однаково невигідно як жертвувати дохідністю ради впевненості у повній ліквідності і платоспроможності, так і намагатися максимізувати прибуток будь-якою ціною, незважаючи на ризик неплатоспроможності.
У відповідності із зазначеним принципом забезпечення керованості фінансових інвестицій установи можуть використовувати самостійне або трастове (довірче) управління портфелем цінних паперів.
Самостійне управління інвестиційним портфелем застосовується при високому рівні кваліфікації спеціалістів і їх достатній інформованості про кон'юнктуру фондового ринку. При цьому інвестор може сам здійснювати епізодичний вихід на ринок цінних паперів або користуватися послугами брокерів.
Трастове (довірче) управління інвестиційним портфелем полягає у передачі інституціональним інвесторам (інвестиційним компаніям та фондам, трастовим компаніям, банкам) ряду управлінських функцій: здійснення розрахунків по цінних паперах, їх зберігання, посередництво при заставі, ведення бухгалтерського обліку, представництво інтересів підприємства на зборах акціонерів і т.і. Трастове управління може здійснюватися на агентських засадах (на підставі попередніх розпоряджень клієнта) або з повним представництвом (без попереднього узгодження операцій з цінними паперами з установою-власником).
Основна задача такого управління фінансовими інвестиціями полягає у збалансуванні обсягів першочергових поточних платежів установи з часткою фінансових активів у грошовій формі. Управління портфелем цінних паперів здійснюється шляхом поетапної реструктуризації фінансових активів, яка передбачає:
Ø збереження в портфелі найбільш дохідних і ліквідних паперів;
Ø використання отриманих доходів від інвестицій для відшкодування поточних витрат;
Ø реінвестування частини чистого прибутку у нові цінні папери і реальні проекти.
Ефективність формування портфеля пов’язана з використанням „сучасної портфельної теорії”, окремі положення якої були розроблені Г.Марковіцом, Д.Тобіном, В.Шарпом та іншими вченими-економістами. В основу „портфельної теорії” було покладено механізм оптимізації портфеля при заданих критеріях співвідношення його доходності і ризику. Тобто, інвестор, формуючи портфель, повинен прагнути забезпечити найбільш ефективне поєднання за ним рівня ризику і доходності.
Основоположник „портфельної теорії” Гарі Марковіц вперше сформулював окремі положення та принципи побудови ефективного портфеля (теорему про ефективну множину): інвестор вибирає свій оптимальний портфель з множини портфелів, кожен з яких забезпечує найвищий рівень очікуваної доходності при допустимому рівні ризику або мінімізує невизначеність (ризик) для заданого значення очікуваної доходності.
„Портфельна теорія” Марковіца базується на таких міркуваннях:
§ при побудові „ефективного портфеля” враховуються два параметри інвестицій – дохід і ризик;
§ портфель включає ризикові активи, за якими майбутній дохід наперед невизначений;
§ інвестор характеризується мінімальною ризикованістю:
- якщо у нього в наявності два варіанти одержання однакової величини доходу, але з різним рівнем ризику (інвестор вибирає варіант з меншим ризиком);
- якщо уникнути ризику неможливо (ринковий ризик), то він компенсується вищою ставкою доходу (премією за ризик).
Тому, при аналізі доцільності операцій з портфелем інвестицій, що визначають його структуру, фінансовим менеджерам страхових компаній необхідно вирішити три основні цільові завдання:
§ досягнути максимально можливої доходності портфеля;
§ досягнути мінімально можливого ризику за портфелем;
§ забезпечити найбільш прийнятне значення комбінації „доходність / ризик”.