Після ХІІ з'їзду РКП(б) (квітень 1923) почали розгортати політику коренізації. На з'їзді було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при контактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську, до зміцнення позицій української школи, культури, науки.
Ставлення Сталіна до політики українізації було негативним. В кінці 20-х рр. розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, викриття т.зв. "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій" та ін.
Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури (академіки Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, професори: Й. Гермайзе, В. Ганцов та ін, письменники: Л. Старицька, Івченко та ін., науковці ВУАН, викладачі вузів, вчителі тощо) було репресовано. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна, озброєного диктаторськими повноваженнями П. Постишева, секретаря ЦК ВКП(б). Упродовж 1933 р. з Росії на Україну переведено багатьох відповідальних працівників неукраїнської національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові.