Усі сучасні індустріальні суспільства урбанізовані. Найбільш населені міста розвинутих країн мають до 20 млн. жителів, а міські конурбації (скупчення міст, що створюють зони міської забудови) можуть мати їх ще більше.
Історично урбанізація пов'язана з розвитком капіталізму. Мабуть, тому Великобританія, де була започаткована промисловість, першою пережила індустріалізацію і першою перетворилась на країну з переважно міським населенням. Більшість країн Європи та США почала урбанізуватися на початку XIX ст. Наприклад, за період з 1800 по 1900 рік населення Нью-Йорка збільшилося з 60 тис. до 4,8 млн. осіб. Найурбанізованішою сучасною країною Європи є Німеччина.
Процес урбанізації пройшов три стадії:
1. Від виникнення міст до XVIII ст. (лише деякі міські зони мали понад 100 тис. мешканців).
2. Кінець XVIII — початок XX ст. (швидке зростання розмірів і чисельності міст).
3. Метрополізація (їй властиве зосередження людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах протягом XX ст.).
Інколи виділяють і четверту стадію — дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо.
Урбанізація (лат. urbanus — міський) — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство.
Протягом останніх двох століть урбанізація розвивалась швидкими темпами. Якщо у 1800 році кількість міських жителів по відношенню до всього населення земної кулі становила 5%, то у 1965 р. — 32%. В останні десятиріччя процес урбанізації ще більше прискорився, що призвело до того, що в деяких індустріальних країнах кількість міського населення наближається до 100%. Так на початку 1990 р. в Японії цей показник складав 81%, у Великобританії - 76%, в Ізраїлі — 89%, в США - 85%, в Німеччині - 91%. Україна є не надто урбанізованою країною і відсоток міських жителів становить у ній 67. Звертає на себе увагу той факт, що у різних містах процес урбанізації проходить нерівномірно. Так у малих і середніх містах він проходить досить повільно, натомість у великих містах — дуже швидкими темпами. Так у 2000 році у кількох десятках найбільших міст проживала 1/ 5 частина усіх жителів планети. Найбільшими містами світу є Токіо — 19 млн. чол., Нью-Йорк — 16 млн. чол. (з передмістями), Мехіко — близько 10 млн. чол., Москва — 9 млн. чол.
Соціологія визначає урбанізацію за такими ознаками:
Ø частка міського населення в загальній чисельності населення регіону, всієї країни;
Ø щільність і ступінь рівномірності розташування по країні мережі міст;
Ø транспортна та інша доступність великих міст для населення країни;
Ø різноманітність галузей народного господарства;
Ø різноманітність видів трудової, дозвільної діяльності населення;
Ø поширення міських форм життя як на населення міст, так і на жителів села.
Загалом, процес урбанізації пов'язаний з прискоренням індустріального розвитку суспільства, перетворенням місту центри політичного, економічного, культурного та духовного життя суспільства.
На сучасному світі продовжується інтенсивний процес формування агломерації, конурбацій і мегалополісів.
З урбанізацією пов'язане утворення таких специфічних об'єднань як агломерації.
Агломерація— скупчення населених пунктів, об'єднаних в одне ціле інтенсивними господарськими, трудовими і соціально-культурними зв'язками. Формується навколо крупних міст, а також в густонаселених промислових районах.
Агломерації існують в усіх країнах з високим та середнім рівнем індустріального розвитку. В Україні найбільшою агломерацією є Донецька. Також можна виділити Київську і Дніпропетровську агломерації. Найбільші в світі агломерації називають мегаполісами. Так у Північно-Східному мегалополісі США, протяжністю 1200 км, зосереджена 1/4 жителів країни. До найбільших у світі мегалополісів належать також Японський, Німецький та Лондонський.
Конурбація (поліцентрична агломерація) — міська територія або агломерація в складі декількох міст і великих міських територій, що через зростання населення і фізичне розширення, злилися в одну безперервну міську промислово розвинену область
Конурбація включає декілька що зростаються або тісно взаєморозвивающихся агломерації (як правило, 3-5) з вельми розвиненими найбільшими містами. У Японії виділено 13 конурбацій, зокрема Токійська, така, що складається з 7 агломерації (27,6 млн. чоловік), Нагойськая — з 5 агломерації (7,3 млн. чоловік), Осакськая і так далі. Схожою освітою є введений в США в 1963 р. термін «стандартний консолідований ареал», що є найбільш зрощеною агломерацією.
Мегалополіс — ієрархічна по складності і масштабам система поселень, що складається з декількох конурбацій.
На думку російського академіка Михайла Моїсєєва, ріст мегалополісів визначається об’єктивними законами — необхідністю неперервного науково-технічного процесу та прагненням до мінімізації затрат праці, зв’язку, переміщення людей. Мегалополіси забезпечують вищу продуктивність праці, концентрацію інтелектуальних зусиль (обмін інформацією між людьми приводить до ефекту колективного інтелекту). Скупчення багатьох населених пунктів, які складаються з багатьох міст, нерідко з кількох десятків, називають міськими агломераціями. У 1950 р. із найбільших агломерацій, 20 були розміщені у Європі, Північній Америці та Японії і лише 10 — у країнах, що розвиваються. У 1990 р. — співвідношення змінюється: із 30 найбільших агломерацій тільки 9 розміщені у розвинутих країнах. Вважають, що у 2015 р. серед 30 найбільших агломерацій залишаться тільки 5 із розвинутих країн (Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Осака і Париж). 25 агломерацій будуть розміщені у країнах, що розвиваються. Феноменальне зростання планується для Бомбею (27,4 млн. осіб), Лагосу (24,4 млн. осіб), Шанхаю (23,4 млн. осіб), Сан-Паулу (20,8 млн. осіб).
Приріст міського населення сьогодні відбувається в основному за рахунок країн “третього світу”. Вважають, що на 2025 р. у Східній та Південній Азії проживатиме близько половини населення всього світу, а кількість міського населення Африки та Південної Азії перевищуватиме кількість городян Європи.
Урбанізація є соціальним процесом, який характеризує сучасну дійсність. Вона має як позитивні, так і негативні наслідки. Загальні їх тенденції простежуються і в Україні. Якщо, наприклад, перед початком Другої світової війни питома вага міського населення України складала лише 34%, то у післявоєнний час вона почала помітно збільшуватися, досягнувши у 1992 р. 68%. Загалом кількість міського населення з 1960 по 1997 рік зросла у 1,7 разів. Але це відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села. На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є:
Ø зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, виробничих науково-дослідних установ, високопродуктивних підприємств;
Ø декваліфікація кадрового потенціалу, втрата досвіду висококваліфікованої праці;
Ø руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя;
Ø скорочення кількості міського населення (депопуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.
3. Типологія і спосіб життя сільських поселень
В структурі соціологічної науки помітне місце посідає соціологія села як спеціальна соціологічна теорія. Вагомий внесок в розвиток соціології села як науки внесли праці Ю.В. Арутюняна, Т.І. Заславської, О.І. Павлова, І.М. Прибиткової, Р.В. Ривкіної, П.І. Симуша, В.І. Старовєрова, О.І. Тимуша, В.О. Чигрина, А.М. Шатохіна та інших вчених.
Соціологія села — галузь соціологічної науки, що вивчає різні аспекти життєдіяльності села як соціально-територіальної спільноти.
Об'єктом соціології села є, по-перше, село як специфічна, внутрішньо диференційована підсистема соціально-поселенської структури суспільства, що історично склалася внаслідок суспільного поділу праці (в Україні налічується майже 29 тис. сільських поселень). По-друге, все сільське населення, яке охоплює селянство як велику соціальну групу людей, переважно зайнятих сільськогосподарською працею понад 17 млн. осіб).
Предмет соціології села — вивчення ролі села в суспільстві та системах розселення, головних чинників, що впливають на його розвиток; визначення його підсистем, специфіки сільського стилю життя, особливостей сільської культури; аналіз соціальної та професійної структури населення.
Село — конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.
Однією з перших праць, яка розкривала предмет соціології села, була монографія американця Чарльза Гелпіна "Соціальна анатомія сільського суспільства" (1915), після якої формувалася відносно розвинута теоретична база для досліджень соціальних процесів у сільській місцевості на наступні десятиліття. Також цією галуззю соціології займалися такі дослідники, як А. Гелена, Ф. Знанецький, У. Томас, П. Сорокін, К. Циммерман тощо. Для них першочергово соціологія села формувалась як комплексна дисципліна, що включає в себе розділи багатьох гуманітарних наук (соціології, економіки, історії", юриспруденції тощо), тому що таким чином можна було пояснити соціальне життя селянина, тісно пов'язане з його виробничою діяльністю та безпосередньо природою.
Сільське населення характеризується типологією розселення. В основу покладена система розселення, людність та соціально-господарська роль поселень. За повоєнний період кількість сільських населених пунктів скоротилась більш ніж вдвічі і зараз в Україні налічується близько 28 тис. сільських поселень.
За системою розселення відрізняють окремі сільськогосподарські садиби (хутори), села і селища.
Виокремлюють класифікацію сільських поселень за соціально-економічними ознаками. Будь-яке поселення розвивається не автономно, а в межах певних систем і визначається розвитком цих систем. Тому виділяють такі системи розселення: