До 1991 року в Україні через переваги суспільної форми власності та пануючої соціалістичної ідеології не було спеціальних законів про охорону інтелектуальної власності, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося, в основному, підзаконними актами. Винятками були розділ IV — «Авторське право» і розділ VI «Винахідницьке право» Цивільного кодексу УРСР, а також «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції», затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 р.
Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства.
Після проголошення незалежності України у 1991 році почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.
Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності».
За роки незалежності створено 10 спеціальних законів України з питань інтелектуальної власності. Багато норм, що регулюють правовідносини у сфері інтелектуальної власності, містяться у загальних законах.
Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, книга IV якого має назву «Право інтелектуальної власності».
Міжнародні конвенції та договори, до яких приєдналася Україна — це також важливе джерело права інтелектуальної власності.