Фразеологія української літературної мови за своїм походженням неоднорідна. Найбільше в ній фразеологічних одиниць народного походження, як наприклад, прислів'я і приказки (Добре там живеться, де гуртом сіється й ореться. Під лежачий камінь вода не тече) та різні жартівливі й анекдотичні вирази, що закріпилися і в літературній мові (Сім мішків гречаної вовни. Ви мовчіть, а я буду слухати.). Але, крім того, в українській літературній мові поширена фразео логія й з інших джерел, а саме:
а)Вирази виробничо-професійного походження, наприклад: Сім раз приміряй, а раз одріж; по всіх швах (з мови кравців);
б)Переклади влучних виразів політичних діячів і вчених: Чиста краса, чисте мистецтво (І. Кант).
в)Крилаті вирази українських письменників: Наша пісня, наша дума не вмре, не загине (Т. Г. Шевченко).
г)Переклади крилатих виразів російських письменників: Сидіння між двома стільцями (М. Є. Салтиков-Щедрін).
д)Переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: Залиш надію кожен, хто сюди входить (Данте).
е)Переклади російських та іншомовних фразеологічних зворотів:Як з гуся вода. Як пити дати.(з рос.мови).Апетит приходить під час їди. (з французької). Дивитися крізь пальці.(з німецької).
є) Переклади античних ходячих висловів: Розрубати гордіїв вузол (рішуче розв'язати заплутане і складне питання).
ж)Окремі біблійні і євангельські вислови, засвоєні з церковно-слов'янської мови: Берегти, як зіницю ока.
І) українській літературній мові поширена іншомовна фразеологія переважно латинська, іноді використовується і без перекладу, хоч і рідко, наприклад: Contra spem spero (без надії сподіваюсь).
Фразеологічне багатство української літературної мови повністю ще не зібране і достатньо не вивчене, хоч ряд цінних збірок українського фразеологічного матеріалу в різні часи було опубліковано. «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номиса, «Галицько-руські приповідки» І. Я. Франка. «Практичний російсько-український словник приказок»,; «Українська народна приказка» «Українські народні прислів'я та приказки» й «Українські народні думи та історичні пісні», «Фразеологічний словник» Н. О. Батюк ; «Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка та ін.
15.Морфема. морф, аломорф, субморфи,корінь слова…. Найменші значущі частини називаються морфемами(від гр. морфе-форма). До морфем в укр.мові належать корінь, префікс, суфікс, закінчення,або флексія. Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків. Конкретна реалізація морфеми в тексті називається морфою або (останнім часом все частіше) морфом.
При цьому, морфи, що представляють одну і ту ж морфему, можуть мати різну фонетичну структуру в залежності від свого положення в словоформі. Сукупність морф однієї морфеми, що мають однаковий фонемний склад, має назву алломорф. СУБМОРФ- сегмент слова, що формально (за фонетичним складом) тотожний окремому афіксальному морфові, але позбавлений будь-якого значення.
Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.
Спільна частина споріднених слів, яка виражає їх основне лексичне значення, називається коренем слова: степ — степ-ов-ик, степ-оз-ий; вод-с, вод-ичк-а, вод-ян-ий; мороз — мороз-н-ий, мороз-ищ-е та ін.
Корінь завжди збігається в слові з непохідною основою (віз, ив-а, лоз-а, мор-е).
Звуковий склад кореня в різних споріднених словах здебільшого днаковий (лоз-а, лоз-ин-а), але він може і змінюватися (голов-а, голів-к-а; ход-и-ти, ходжу, no-хід). Зміни в звуковому складі кореня зв'язані з фонетичними чергуваннями, зумовленими як історичними причинами, так і сучасними закономірностями звукової системи мови.
Видозміни кореня, що виникають внаслідок фонетичних чергувань, називаються його звуковими варіантами, або модифікаціями. Наприклад, у словах сад-и-ти, сід-а-ти, саджу, сіс-ти, сяд-у, фонет. [с'а'ду], сид-і-ти корінь спільний, але він має варіанти сад, cid, садж, сіс, сяд, сид [с'ад], [с'а'ду].
У процесі історичних змін спільність кореня споріднених слів може втрачатися. Так, у словах ход-ити і йшов з походження той самий корінь, проте в сучасній мові вони сприймаються уже як слова з двома окремими коренями . З різними коренями сприймаються і такі слова, як годити і ждати, коса і чесати, дзеркало і зір, лукавий і лякати, вузол і мотузок, дзвякати і звук тощо.
Корені бувають незв'язані (вільні) і зв'язані. Незв'язаНі корені здатні виступати як самостійні слова (з певними закінченнями). Наприклад, корінь -лір- у словах лісок, лісовий, уз лісся, пролісок незв'язаний, бо він виступає й самостійно в слові ліс. Зв'язаний корінь трапляється лише в поєднанні з різними афіксами. Наприклад, корінь -дяг- існує тільки в поєднанні з різними префіксами: одяг, вдягання, надягнути. Так само корінь -зу- виступає лише у зв'язаному вигляді: взути, взуття, роззути, перезуватися. Зв'язані корені трапляються рідко, абсолютна більшість коренів незв'язані.
У кожному відмінюваному слові виділяється дві частини: одна — стала, незмінна, а друга — змінна; наприклад: трав-а, трав-и, трав-і, траву, трав-ою, трав-ами і т. д. Значення цих частин різне.
Змінна частина слова служить для вираження граматичних значень його у сполученні з іншими словами в реченні. Вона називається закінченням, або флексією (від латинського слова фlexio — згинання, п'ерехід). Незмінна, або стала, частина слова виражає його лексичне, значення. Вона називається основою слова.
Якщо слово вживається без закінчення, то воно становить чисту основу. В українській мові поширені іменники чоловічого роду з чистою основою в називному відмінку однини (борщ, рак, льон, вік, гай, гість), а деякі — також у родовому множини (пара чобіт, багато болгар, грузин); чисту основу мають іменники жіночого роду третьої відміни в називному відмінку однини (сіль, міць) та першої відміни в родовому множини (верб, меж, слив), іменники середнього роду в родовому множини (озер, слів, сіл), присвійні |викметнпки в називному відмінку однини чоловічого роду (батьків), якісні прикметники чоловічого роду в короткій формі (певен), дієслова минулого часу чоловічого роду (він ніс, брав) та деякі дієслова в наказовій формі другої особи однини (глянь, будь, дай) тощо.
В українській мові розрізняють непохідні й похідні основи. Непохідна основа зовсім не поділяється на окремі морфеми (ліс, ок-о, орог-а, нес-у, вед-у). Похідна основа, навпаки, складається з двох кількох морфем (ліс-ник, ліс-ок, ліс-н-ий, доріж-к-а, по-дорож-н-ій, no-ніс, при-ніс, при-нес-ен-ий). Похідні основи зв'язані з непохідною спільною частиною, яка виражає їх основне лексичне значення. Слова з такою спільною складовою частиною називаються спорідненими. Наприклад, спорідненими є слова: весел-ий, весел-к-а, весел-и-ти-ся; Вони творять в словниковому складі мови один лексичний ряд, або одне лексичне гніздо.
16. Класифікація афіксів за місцем розташування в слові, за функціями, за формою та походженням
Морфеми за функціями поділяються на основні та службові.
Основний – корінь – носій денотативного предметного лексичного значення слова, центральна постійна частина, яка виражає ідею тотожності слова.
Корінь – основна частина слова, визначальний елемент лексичного значення.
За структурою корінь може збігатися з усім словом, але за функціями і за значенням – ні, оскільки функція кореня – бути похідною основою для утворення інших слів.
Службові морфеми (афікси – «прикріплені») приєднуються до кореня або до іншої службової морфеми, виражаючи граматичне чи словотвірне значення, тобто на базі кореня формуються похідні лексичні значення слів.
Кореневі морфеми мають більш конкретне значення, службові – абстрактне. Корінь виражає значення самостійно, афікси – тільки з коренем.