Звукові одиниці виконують у мові певні функції: твірну конститутивну та опізнавальну ідентифікаційну, які одночасно виявляються в процесі комунікації

1. Поняття про сигментні та суперсигментні мовленнєві одниці. Фонетичне слово (поняття про проклітики й енклітики), синтагма, фраза, склад. Український фонетичний складоподіл

ЛІНІЙНІ (СЕГМЕНТНІ) І НЕЛІНІЙНІ (СУПЕРСЕГМЕНТНІ) ЗВУКОВІ ОДИНИЦІ

Завдяки тому, що між звучанням і значенням існує постійний зв'язок, носії мови завжди спізнають мовні одиниці (морфеми, слова, речення) саме як такі, а не інші. Мовні одиниці знаходять своє матеріальне вираження через звукові одиниці.

Розрізняють лінійні і нелінійні звукові одиниці.

Лінійні, або сегментні, звукові одиниці — це звуки й склади. Лінійними вони звуться тому, що слідують один за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. Так, звукова форма кожного слова становить один звук або послідовність кількох звуків чи складів.

До нелінійних (суперсегментних, надсегментних) звукових одиниць належать наголос та інтонація. Нелінійні звукові одиниці характеризуються тим, що їх не можна вимовити ізольовано, як звуки або склади, вони ніби нашаровуються на звукові послідовності.

Звукові одиниці виконують у мові певні функції: твірну (конститутивну) та опізнавальну (ідентифікаційну), які одночасно виявляються в процесі комунікації. Коли мовець перетворює (кодує) предмет своєї думки її звукові послідовності, організовані певним чином, то цим самим створюється звукова форма слів і речень, тобто звукові одиниці виконують твірну функцію.

До одиниць сегментного мовленнєвого рівня належать: фонема (звук), силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні.

Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці. Тому, коли йдеться про функції фонеми, то зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою яких творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який зявляється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Синтагма є мінімальною інтонаційною одиницею мовленнмовленнєвого ланцюжка, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря без пауз. Це ритміко-інтонаційна єдність, або мовленнєвий такт, який складається з одного чи кількох слів, об’єднаних за смислом та інтонаційно. Вона збігається з відрізком За визначенням Л.Щерби, основною ознакою синтагми є її фонетична і смислова єдність. Фонетична єдність синтагми досягається синтагматичним наголосом, що і об'єднує фонетичні одиниці в одне ціле (різати яблуко, читати вірші).

Засобами синтагматичного членування є паузи (перерви у звучанні) або просодичні частотні та темпоральні засоби мовлення (зміна руху частоти основного тону, темпу, ритму).

Синтагма структурно неоднорідна — вона може складатися з одного фонетичного слова, словосполучення чи їхньої сукупності. Нерідко синтагма складається з одного вигуку, частки, сполучника.

Є декілька критеріїв, за якими можна членувати мовлення на синтагми. Зазвичай основним критерієм виділяють семантичний — на основі наявності певного значеннєвого блоку як семантичної структури.

Синтаксичний критерій — зумовлений синтаксичними зв'язками в тексті — група підмета, група присудка тощо. Цей критерій споріднений з семантичним, адже семантичні блоки, як правило, збігаються з синтаксичними. Однак кожен диктор залежно від ситуації та власного осмислення тексту визначає межу синтагми, часто порушуючи при цьому норми синтаксису.

Ще одним критерієм є пунктуаційний, коли членування мовленнєвого потоку здійснюється завдяки розділовим знакам. Критерій набуває ваги, коли йдеться про начитане мовлення, особливо коли диктор читає текст вперше.

Суперсигментні (нелінійні, надсигментні):

На́голос — це надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм же його виступає голосний звук. Наголосом є виділення складу за допомогою сили, висоти та тривалості його вимовляння. Відповідно говорять про силовий (динамічний, експіраторний), музичний (тоновий, мелодичний) та кількісний (квантитативний) наголос залежно від того, який акустичний параметр його визначає.

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мовах, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька (Тоцька Н. СУЛМ. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія, 1981), характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на словесний (тактовий), синтагматичний і фразовий.

Особливе значення набуває словесний наголос, який може бути вільним (нефіксованим) і постійним (фіксованим на якомусь складі в межах слова). Вільний наголос у свою чергу може бути рухомим або нерухомим залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова. В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М.Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики говорять про логічний і емфатичний наголос. Логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні. Емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Поняття акцентема вживається, коли мова заходить про функціональний бік явища.

Функції наголосу

Видільна. Наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна. Наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Смисло- і форморозрізнювальна. Функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні смислу чи слів, які крім наголосу більше нічим не відрізняються (замóк-зáмок), або форм одного й того ж слова (вíкна-вікнá).

Тон — надсегментна одиниця мовлення. Носієм тону виступає голосний звук, але в деяких мовах можуть і приголосні.

Акустичним корелятом тону є так звана частота основного тону (ЧОТ), що визначається частотою вібрації голосових зв'язок. З акустичної точки зору ЧОТ — це перша гармоніка мовного сигналу. У кожного мовця базова частота основного тону індивідуальна і обумовлена особливостями будови гортані.

В середньому для чоловічого голосу частота основного тону складає від 80 до 200 Гц, для жіночого — від 150 до 320 Гц. Поняття тонеми пов'язане з функціональним навантаженням цього явища і визначається тональним (мелодичним) контуром, який буває висхідним, спадним, висхідно-спадним, спадно-висхідним. Залежно від контура передаються різного роду значеннєві відтінки, напр., розрізнення комунікативних типів висловлювання (розповідь-спонукання-запитання).

Темп — надсегментна одниця мовлення, що характеризує швидкість артикулювання звукового сигналу. Темп вимірюють кількістю сегментних одиниць за одиницю часу, або, рідше, тривалістю мовленнєвих одиниць, найчастіше складів.

Інтонація (від лат. intono - голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Проклітика (грецьк. proklitikos -схилений вперед) — ненаголошене слово, що стоїть перед наголошеним і утворює з ним одне ціле. У давньогрецькій мові П. називали випадок у мовленні, коли слово вимовлялося спільно з наступним, втрачаючи свій наголос. В українській мові це переважно службові частини мови, які сприймаються як єдине ціле із словами, яким вони передують (на столі, у небі, при дорозі, тощо). У художній літературі, передовсім у поезії, де досить потужні метроритмічні чинники, в позицію П. потрапляють самостійні частини мови, переважно односкладові:

Був час,

коли здавалось,

що все попереду [...] (М. Корсюк).

Тут дієслово "був" та сполучник "що", втративши свій наголос, вжиті у стані П.

Енклітика (грецьк. enklitike — схилена назад) — випадок у версифікаційній практиці, коли два слова, що стоять поряд., сприймаються як одна акцентуаційна одиниця:

Не лишилось білого ніде

в цім предивнім світі (царстві тіні).

Добрий день!

Зелений сніг іде.

Добрий день!

Червоний сніг і синій! (Ірина Жиленко).

Тут ненаголошені слова притягуються до попередніх наголошених (добрий день, сніг іде), що зумовлюється як нормативами українського мовлення, так і втратою словом свого наголосу в слабкій синтаксичній позиції віршового рядка (царстві тіні).

СкладоподілАкадемік Л. В. Щерба висунув теорію м'язового на­пруження, за якою склад — це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м'язовим на­пруженням при їх артикуляції. Отже, найбільше напру­ження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

М. А. Жовтобрюх визначає склад комплексно: як чисто фонетичну одиницю, елементи якої тісно пов'я­зані між собою артикуляційно й акустично (залежно від наростання й спаду гучності звуків).

Розрізняють склади відкриті йзакриті, крім того, виділяються прикриті інеприкриті. Відкритим назива­ється склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), в закритим — склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад, що починається на приголосний (пар-та), неприкритим — склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Існують такі основні правила складопо­ділу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, зав­жди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, на­приклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, на­лежать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголос­них, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,— до наступного: гай-ка, май­струвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, ну­дний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різ­них складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розді­ляються , оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад— це чисто вимовна одиниця, не зв'язана зі значенням. Тому поділ па склади не збігається із чле­нуванням слова на найменші смислові одиниці — морфе­ми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будовb слів на складо­поділі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати — ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфоло­гічна будова слова — принцип збереження єдності мор­феми.

 

2. Класифікація голосних звуків української мови у сильній і слабкій позиції. Підходи вчених до класифікації голосних звуків (Тоцька, Жовтобрюх, Карпенко). Поняття нескладового звука

Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого відносять гортань з голосовими зв'язками, ротову та носову полості, губи, язик, зуби та піднебіння. За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.

Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок.

Голосних звуків шість:

голосні [і], [и], [е], [у], [о], [а]

 

Голосні звуки можуть бути:

1. переднього і заднього ряду

2. низького, середнього і високого підняття

3. огублені і не огублені

4. ненаголошені і наголошені

 

За місцем творення (мається на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду і голосні заднього ряду:голосні переднього ряду

[е], [и], [і]

голосні заднього ряду

[а], [о], [у]

Голосні низького, середнього і високого підняття

голосні низького підняття [а] голосні середнього підняття [е], [о] голосні високого підняття [і], [и], [у]

Класифікація Тоцька

Класифікація Бевзенко

Класифікація Карпенко

Класифікація Жовтобрюха

У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою… Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних… Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХУІ століття.Їх авторами були француз Мегре(1545 р.), англійці Сміт…

ПИТАННЯ № 4 Транскрипція і транслітерація

Транскрипція— спеціальна система письма, яку викорис­товують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та… Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з… Фонетична транскрипція застосовується в діалектологічних записах, у підручниках із фонетики, у словниках інозем­них…

Комбінаторні і позиційні звукові зміни.

Явище регресивної асиміляції, акомодації і спрощення

Комбінаторні зміни — це зміни, що за­лежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх… В основу вивчення комбінаторних змін звуків покла­дено вчення про три фази… Крім того, в мові розрізняють два типи пристосуван­ня (адаптації) звуків:

Редукція голосних

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна. Під кількісною редукцією розуміють зменшен­ня тривалості голосних при… Наслідки експериментального дослідження тривалос­ті голосних переконливо доводять, що в усіх позиціях (крім позиції…

Модифікації приголосних. Комбінаторні модифікації приголосних Акомодація.

Акомодація приголосних до сусідніх голосних вияв­ляється не так яскраво, як акомодація голосних до при­голосних. Найбільш характерні приклади:

1. Напівпом'якшена вимова перед наступним голосним [і] губних [п’], [б’],[ф’], [в’], [м’], передньоязикових шиплячих [ш], [ж],[ч], [дж] задньоязикових [г], [к], [х], глоткового [г]. Зазначені звуки, як відомо, є комбінаторними алофонами відповідних твердих при­голосних фонем.

2. Лабіалізація приголосних перед наступними го­лосними [о] та [у] на всьому їх протязі. Наприклад:[т°ом], [з°уб], [л'°ул'ка] й под.

Асиміляція приголосних

Наслідком асиміляції можуть бути або модифіка­ції фонем, або фонетичні чергування Асиміля́ція (лат. assimilo — «уподібнюю») — у мовознавстві — уподібнення… Види

Позиційні модифікації приголосних

[гул'ай]; [вам], [буватив'], [стау], Істауте] й под. У кінці слова перед паузою зімкнені носові сонорні, як тверді, так і м'які,… Усі розглянуті тут зміни голосних і приголосних фонем мають своїм наслідком тільки модифікацію фонем, або, інакше,…

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І

Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і —в закритих. Наприклад:

1. У різних формах того самого слова: семи —сім, осені — осінь, гори — гір, мого — мій, радість — радості — радістю, ніч — ночі — ніччю, піч — печі — піччю, Канів — Канева, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова.

2. У словах одного кореня або спільної основи: воля — вільний, будова —будівельник, робота — робітник, нога — підніжжя.

3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес — вівса, око — вічко.

Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і.

Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін.

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З НУЛЕМ ЗВУКА

При заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок — садка, день — дня, орел — орла, сон — сну.

ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О

У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.

Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).

У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.

ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень,… 2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими… о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРФОЕПІЇ

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати). Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений… Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, пуля).

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Зокрема, це відбувається: · на кінці слова (ніж, гедз); · в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток -…

Історія

Термін лексикологія вперше введений у французькій енциклопедії Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 році.

Проте як окремий розділ мовознавства лексикологія виділилася порівняно недавно. Ще на початку 20 століття відомий американський мовознавець Леонард Блумфільд вважав, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка по суті становить ядро лексикології.

Розділи лексикології

· власне лексикологія — наука про словниковий склад мови.

· семасіологія — наука про значення слів.

· ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування.

· етимологія — наука, яка досліджує походження слів.

· фразеологія — наука про стійкі словосполучення.

· ономастика — наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:

o антропоніміка — наука про імена людей.

o топоніміка — наука про назви географічних об'єктів.

§ гідроніміка — наука про назви водоймищ.

o теоніміка — наука про назви божеств.

o астроніміка — наука про назви астрономічних об'єктів.

o зооніміка — наука про назви тварин (клички тварин).

· лексикографія — наука про укладання словників.

Слово, як одиниця мовної системи

- Графічна засада (написання послідовних знаків) - Фонетика ( сукупність складів об’єднаних наголосом) - Структура ( певна звукова послідовність)

За словотворчими зв'язками виділяються однокореневі слова, за семантичною співвіднесеністю - антоніми, синоніми, гіпероніми та гіпоніми, за звуковою та семантичною ознакою - пароніми.

Лексема і словоформа. Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприк­лад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значен­нями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа — це окреме слово в певній граматичній фор­мі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем — це одна лек­сема, але чотири різні словоформи.

Структура лексеми

Уплані вираження є однозначною величиною. У плані змісту та сама лексема може мати багато значень. Із кількістю значень лексеми пов язується моносемія і полісемія.Структура лексеми : звуковий комплекс – семема 1 – значення 1; семема 2 – значення …..

Семема – формально змістова одиниця, яка реалізацією лексеми у у процесі мовлення. Структура семами – звуковий комплекс – значення.

Омоніми

їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «запле­тене волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі, річці»; луг… Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм… Кожне переносне значення багатозначного слова обов'яз­ково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище…

Антоніми

Антоніми утворюються поєднанням лише двох слів; цим вони відрізняються від синонімів, кількість яких в одному ряді не обмежується. У сучасній… а) іменниками: молодість — старість, праця — відпочинок; б) прикметниками: здоровий — хворий, холодний — теплий;

Склад сучасної української лексики з погляду її походження

Отже, лексика сучасної української мови неоднорідна за своїм походженням. Значна частина її через давньоруську мову успадкована ще від… Спільнослов'янські слова, вживані в українській мові, поширені в усіх або в… Серед спільнослов'янських слів можна виділити й такі, що виникли ще в давніший період розвитку мови.…

Фонетичне і граматичне освоєння іншомовних слів

Ті ж запозичені слова, які означають назви понять і явищ, маловідомих широким масам або які рідко вживаються, не тільки сприймаються як іншомовні, а… Звуки, невластиві сучасній українській мові, не передаються в засвоєних… Сучасній українській мові мало властиві дифтонги, тому вона їх уникає і в іншомовних словах. Проте однакові іншомовні…

Активна і пасивна лексика сучасної української мови

Однак поліпшення й удосконалення словника зв'язане не тільки з поповненням його новими словами. Одночасно, хоч і менш інтенсивно, окремі слова з… Засвоєння нових слів у мові відбувається не відразу, а протягом певного часу.… До активної лексики сучасної української літературної мови належать усі слова, які повсякденно вживаються в різних її…

Нейтральна лексика

Окрему стилістичну категорію становить у літературній мові емоційно забарвлена лексика, тобто слова, які виражають різні почуття, а також емоційні… Відомо, що не кожне слово збуджує почуття, настрій чи уяву читача або слухача.… Деякі слова означають назви певних почуттів і є емоційними вже своїм лексичним значенням, наприклад: радість, горе,…

Фразеологія української мови

Однак слова об'єднуються не тільки у вільні, а часто й у стійкі, або фразеологічні, словосполучення, що сприймаються як одне ціле, як єдиний вислів,… Єдиної класифікації фразеологічних одиниць у науці поки що немає. Л. А.… Ідіомами (від грецького слова idioma — особлива властивість) називаються стійкі специфічні для даної мови звороти, що…

Джерела української фразеології

а)Вирази виробничо-професійного походження, наприклад: Сім раз приміряй, а раз одріж; по всіх швах (з мови кравців); б)Переклади влучних виразів політичних діячів і вчених: Чиста краса, чисте… в)Крилаті вирази українських письменників: Наша пісня, наша дума не вмре, не загине (Т. Г. Шевченко).

Афікси – суфікси, префікси, інфікси, конфікси, флексії.

За функцією афікси поділяються на формотвірні(за допомогою них утворюються словоформи однієї лексеми) та словотвірні(за допомогою них утворюються похідні лексеми з різним значенням).

Формотвірну функцію виконують деякі суфікси і флексії (матері, небеса, думати, робить).

Словотвірну функцію використовують всі афікси, крім флексії.

За структурою бувають: 1) однофонемні, багатофонемні; 2) вокалічні, консонантні, змішані.

За значенням: 1) семантичні (корінь); 2) лексико-граматичні (вказують на лексичне і граматичне значення – суфікси, префікси); 3) граматичні (флексія).

За обсягом семантики: 1) однозначні; 2) багатозначні (-ник-— багатозначний: 1) особа; 2) предмет; 3) абстрактне поняття; 4) зменшено-пестливість).

За ступенем подібності семантики: 1) синонімічні (утворюють одне й те саме слово: полтавчанин, полтавець; алогічний, нелогічний); 2) антонімічні (виражають протилежні поняття; тотожні за будовою, різні за значенням: вода – водити).

За місцем у слові відповідно до кореня: 1) префіксальні; 2) постфіксальні.

За місцем у слові стосовно твірних морфем: інтерфікси – знаходяться між твірною основою і суфіксом (кіношник, вузівський, театральний), між твірним префіксом і твірною основою (відібрати), між коренями у складних словах (землероб).

За походженням: 1) питомі (споконвічні морфеми: індоєвропейські, праслов'янські, давньогрецькі; власне українські); 2) запозичені (корені, суфікси, префікси; незапозичені - флексії).

Позначені (субстанціальні) афікси – морфеми, план змісту яких в усній мові позначаються звуками, в писемній – буквами (повні, позитивні, матеріально виражені).

Нульові афікси – морфеми, план змісту яких фактично наявний, але не виражений в писемній і усній мові (нульові - флексії, суфікси, префікси, інтерфікси в певних позиціях).

Регулярні афікси –постійно вживаються у великій кількості слів одного лексико-граматичного розряду. Утворюють модель, складають словотвірний ряд, утворюють лексико-семантичні групи.

Нерегулярні афікси –поодинокі афікси, трапляються в мові періодично, не утворюють словотвірних рядів.

Продуктивні афікси –утворюють нові слова і форми слів.

Непродуктивні афікси –не утворюють нові слова і форми слів.

17. Історичні зміни у морфемній будові слова (опрощення, перерозклад, ускладнення). Морфологічні явища (елізія, нарощення твірної основи, накладання морфем)

Опрощення (акад. Богородицький) – це процес, який перетворює похідну основу в непохідну. Похідне слово втрачає значення окремих первісних морфем і на сучасному етапі морфемного аналізу кілька колишніх морфем сприймаються як одна, оскільки межі між словами заростають і слово набуває цілісного немотивованого значення.

Колишній морфемний склад слів, що зазнали опрощення, може бути виявлений за допомогою етимологічних словників.

Нові гнізда можуть з'являтися у мові внаслідок переродження старих. Поштовхом для цього стає зрощення морфем. Дві морфеми переходять в одну, слово втрачає здатність членуватися на морфеми, сприймається як непохідне.

Наприклад:

Жир – жиръ – жити; знак - знакъ – знати; мило - милъ – мити (колишні суфікси ръ, къ, лъ злилися з коренем).

Закон (загальне правило) – конъ (край, початок) – zаконъ (початкове рішення) (раніше це слово було похідним).

Кубок – кубъ – кубокъ.

Причини опрощення:

1. Вихід з ужитку тих слів, від яких утворилися опрощення слова. Таким чином, зникає семантичний зв'язок між твірним і похідним словами

Балка – бала (болото) – балка; батіг – бат (палка) – батіг; загашник – гакі (штани) – загашник.

2. Втрата внутрішньої форми слова і семантичних зв'язків з колись спорідненими словами

Мішок – від мех (матеріал, з якого його робили) – мішок; лапоть – від лапа – лапоть.

3. Опрощене слово зазнало певних фонетичних змін

Область – раніше було вобласть.

Наслідки опрощення: поява нових кореневих морфем, на базі яких формуються нові словотвірні гнізда.

Наприклад:

Мило (мильний, намилитися); мити (перемити, митися).

Народ (народний, народознавець); рід (рідний, народження).

Ускладнення – непохідна основа перетворюється на похідну (починає членуватися на морфеми). Найчастіше піддаються іншомовні слова.

Причини ускладнення:

1. Подібність кінцевих сегментів запозичених слів до службових частин української мови. Дія закону аналогії на цій основі

Зонтик – від голандського zonnedek – зонтик; фляжка – від польського flaszka – фляжка.

2. Наявність поряд із неподільним запозиченим словом споріднених, між якими встановлені словотвірні відношення

Пленум - plenum – пленарний.

Перерозклад (Б. де Куртене, в кінці ХІХ ст.) – вивчав історію індоєвропейського відмінювання, відкрив закон скорочення основ на користь закінчення. У процессі історичного розвитку кінцеві тематичні голосні основи а відійшли до відмінкових закінчень, тобто змінилася межа між морфемами із збереженням загальної кількості морфем.

Наприклад: головами (голов – корінь, ами - закінчення) – головами (голов – корінь, а – кінцевий тематичний голосний, ми - закінчення).

Найчастіше відбувається між твірною основою і твірним суфіксом при словотворенні (лісник – від лісник).

Перерозклад між твірним префіксом і твірною основою зустрічається рідше (недобачати – від недобачати).

Наслідки спостерігаються частіше при утворенні складних суфіксів, префіксів під впливом аналогії.

Елі́зія (від лат. elisio - виштовхування, вижимання) у лінгвістиці - випадання звуку (голосна, приголосна або склад) у слові або фразі з метою полегшення вимови для мовця. Іноді звуки можуть бути опущені з метою поліпшення благозвучності. Як правило елізія незумисна, але може бути зумисною. Суб'єктивно елізія сприймається як невиразна вимова або як пропущений звук.

Приклади осмисленої елізії можна знайти в давньоримській поезії, де вона використовувалася як стилістичний засіб. У деяких випадках, наприклад коли одне слово закінчується на голосну, а наступне починається таож з голосної, слова можуть об'єднуватися. До елізії часто вдавався Катул. Наприклад, перший рядок з Catullus 3: Lugete, O Veneres Cupidinesque читається як Lugeto Veneres Cupidinesque.

Якщо скорочена в результаті елізії форма вживається досить часто, вона може стати заміною для первинної (повної) форми. В англійській мові це явище називається стягненням (англ. соntrасtіоn), наприклад саn't від cannot. Стягнення відрізняється від елізії тим, що стягнені форми, на відміну від елізії, морфологічно описані.

Синонімом елізії є синкопа (лінгвістика), але синкопа — це, насамперед, випадання голосної між приголосними. Іншою формою елізії є афереза, тобто випадання початкової голосної в слові (як правило, ненаголошеної).

Протилежним до елізії явищем є епентеза, тобто введення додаткового звуку для зручності вимови.

Нарощення – це процес, протилежний усіченню, який виникає, якщо неможливе усічення твірного слова, тоді при творенні похідного слова актуалізується нарощення суфікса або до твірної основи додається звук чи сполучення звуків. Ці структурні елементи, що з'являються між морфемами і виконують з'єднувальну функцію, називаються інтерфіксами.

Основи на голосний не характерні для української мови, тому після твірної основи іншомовного невідмінюваного іменника перед суфіксом вживається інтерфікс-приголосний.

Наприклад: арготизм (арго + т + изм), кіношник (кіно + ш + ник).

Такого процесу не оминають і українські слова.

Наприклад: вчорашній (вчора + ш + ній), домашній (дома + ш + ній).

У похідних словах від твірної основи, що закінчується на приголосний (чи групу приголосних), з'являється інтерфікс-голосний, щоб уникнути збігу приголосних.

Наприклад: вузівський (вуз + ів + ський), ялтинський (ялт + ин + ський).

У більшості досліджень ці компоненти розглядають як складний суфікс, що не членується окремо на елементи морфемного аналізу.

Наприклад: африканський, сочинський, купейний.

Морфемна фузія – морфонологічне явище, що призводить до стирання меж між морфемами і ускладнює й виділення. Може бути незакріпленим, а відбуватися у вимові (смієшся - смієсся).

Одним із різновидів морфемної фузії є накладення (інтерференція) морфем, коли твірне слово та дериватор мають спільні звуки і звукосполучення.

Інтерференція (аплікація) може бути повною або частковою.

Повна настає тоді, коли структура форманта повністю збігається з структурою кінця твірного слова

(Курськ+ськ+ий курський

Морфо+фоногія морфонологія

Трагіко+комедія трагікомедія).

Подібні зміни відбуваються, щоб уникнути повторів одних складів, полегшити вимову (фонетичне явище гаплологія).

Часткове накладення настає тоді, коли у структурі твірного і похідного слів спільним є 1 або кілька звуків

(Одеса+ськ+ий Одеський

Черкаси+ськ+ий Черкаський

Регбі+іст Регбіст

Пальто+ов+ий Пальтовий).

Специфічним для української мови є накладання звуків при творенні прикметників і абстрактних іменників за допомогою суфіксів ськ, ств, коли твірна основа закінчується на

Г ж з -зьк-, -зтв-

К ц с -ськ-, -ств- -цьк-, -цтв-

Х ш с -ськ-, -ств-

(Рига+ськ+ий ризький

Козак+ств+о козацтво)

Накладання морфем буває при збігові дієслів суфіксів -ува-, -ва-, -а- з іменниковим суфіксом -ач- (позивач, відвідувач).

При морфемному розборі варто членувати на дієслівні суфікси і іменні.

Труднощі.Відмінність між відрізками –цтв-, -ств- зумовлена чергуванням на морфемній основі та приєднуванням до неї -ств- (лісництво, учительство).

Функціонує -ач- і -ч- (як його аломорф), що виникає з кінцевого тематичного твірного суфікса -а- і початкового голосного суфікса (тягач, тяга+ач).

18. Морфологічні і неморфологічні способи творення

Існує 2 класифікації способів словотворення:

1. За лексико-граматичним характером словотвірної бази і словотвірних засобів (Морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний).

2. За видом словотвірних формантів (за основними компонентами) (Суфіксальний, префіксальний, постфіксальний, суфіксально-префіксальний, суфіксально-постфіксальний, суфіксально-префіксально-постфіксальний, префіксально-постфіксальний, основоскладання, словоскладання, абревіація, зрощення, семантичний спосіб, універбація, конверсія, флективний спосіб, акцентуація).

До морфологічних належать усі способи, які утворюються за допомогою афіксів.

За наявністю або відсутністю афіксів у словотвірному форманті – афіксні, безафіксні.

Суфіксальний – похідне слово утворюється за допомогою форманта, основний компонент якого – суфікс. Може бути субстанціальним чи нульовим. Застосовується при утворенні всіх повнозначних частин мови, крім займенників.

Нульова суфіксація – це утворення похідних слів за допомогою нульового суфікса із нульовим закінченням. Твірне слово усікається, до усіченої частини додається нульовий суфікс і нульова флексія (розмах, напад, удар; дань, зелень, гладь; шов, рів; посол).

Флективний – за допомогою флексії утворюються словоформи, проте окремі флексії здатні утворювати похідні слова з новим значенням у відповідній позиції (виконують функцію словотвірних формантів).

До них належать:

- Іменникова флексія –а зі значенням особи жіночої статі (кум-кума);

- Іменникова флексія –ез топонімічним значенням (Смолин-Смолине);

- Іменникова флексія –азі значенням абстрактних та конкретних іменників (зрада, споруда);

- Прикметникові флексії –ий, -а, -езі значенням відносності (золото-золотий).

Постфіксальний (формант - постфікс)

1. Дієслова з -ся(дивитися);

2. Займенники і прислівники з –сь(хтось, десь, колись);

3. Займенники і прислівники з –небудь(хто-небудь);

4. Нерегулярний –будь (коли-небудь);

5. Нерегулярний –то(якось-то).

Префіксальний (формант – префікс)

Може супроводжуватися такими морфологічними явищами:

- Інтерфіксами (мліти-зомліти);

- Зміна місця наголосу (веснА-прОвесна, ітИ-вИйти);

- Чергування і-й на початку слова (іти-вийти).

Взаємодіє із суфіксальним та постфіксальним способами (український – по-українськи).

Найчастіше зустрічається при творенні дієслів, рідше – іменників, прикметників.

Суфіксально-префіксальний (форманти – суфікс і префікс)

Утворюються прикметники, дієслова, прислівники (межа-безмежний; рука-приручити).

Флективно-префіксальний (форманти – флексія і префікс)

(Зуб – беззубий, дуб-піддубний).

Постфіксально-префіксальний (форманти – постфікс і префікс)

Найчастіше вживається постфікс –ся (вдуматися, зломитися, розлетітися, виспатися, добудитися, загулятися, зневіритися, набігатися, обпитися, відкоситися, проговоритися)

Суфіксально-постфіксальний (форманти - суфікс і постфікс)

Постфікс –сяі дієслівні суфікси –а, -ти, -ити, -іти, -увати (брат-брататися).

Постфіксально-суфіксально-префіксальний (форманти – префікс, постфікс)

Неморфологічні способи словотворення

Морфолого-синтаксичний (конверсія) (словотвірний засіб – тільки парадигма слова, без застосування інших словотвірних засобів).

Початкова форма твірного слова стає початковою формою для похідних слів, за будовою нічим не відрізняється. Найґрунтовніше вмотивоване вузьке поняття конверсії, яке ґрунтується на функції словозміни парадигми (вживання слів в новій синтаксичній функції; супроводжується набуттям нового морфологічного значення і зміною засобів його вираження). Це різновид транспозиції (нарочена, загорілий, стоячи, мамо).

Складання - об'єднання кількох слів або основ в одне ціле (ледве-ледве, брат-сестра, хліб-сіль, місто-герой, Електрон-2).

Абревіація – різновид слово- і основоскладання.

Похідне слово утворюється поєднанням компонентів кількох слів. Поєднувані компоненти є асемантичними частинами слова або окремими звуками. Компонентом абревіатури може бути і ціле неусічене слово. Утворюються частіше іменники, рідше – прикметники (ПТУ, іст-філ, завкафердою, ТУ-154).

Зрощення - похідне слово утворюється на базі синтаксично вільного словосполучення, компоненти якого зливаються в єдину цілісну лексичну одиницю без формально граматичних змін (задарма, запанібрата, перекотиполе, втридорога).

Зрощення подібне до основоскладання, але при основоскладанні компоненти словосполучень зазнають структурно-граматичних змін, поєднуються за допомогою інтерфіксів, а при зрощенні – повністю зберігають свою структуру і граматичну форму (Сьогодні, триста).

Лексико-семантичний (формант – зміна семантики)

Звукова оболонка слова залишається незмінною, але слово набуває нового значення, стає похідним. Акт семантичного творення зводиться до переходу семем слова в одну лексему (крило птаха, літака). Не застосовуються формально-структурні засоби словотворення:

1. Розщеплення багатозначного слова на омоніми (корінь – частина дерева; корінь слова)

2. Семантична конденсація словосполучення в слово, що стає омонімом до свого відповідника (пісок – будівничий матеріал; цукровий пісок)

3. Умовна номінація за вже існуючою назвою (Одеса – місто; назва ресторану).

Універбація – різновид суфіксального способу, при якому словосполучення за допомогою суфіксації згортається в одне слово (заліковка – залікова книжка).

Контамінація –хзрещення двох мовних одиниць, які перебувають в парадигматичних або семантичних відношеннях між собою одночасно спливають у свідомості мовця при потребі позначення певного поняття чи ситуації, тобто переплітаються або поєднуються в межах однієї новоутвореної одиниці (хилитати – схиляти і хитати).

Телескопія – склеюються початковий елемент першого слова і кінець другого. На відміну від абревіації, яка спирається на словосполучення, телескопія орієнтується на розріднені слова, між якими – відношення сурядності, які не є синтагматично пов'язаними. Найчастіше утворюються наукові терміни (белальгін – беладонна, анальгін).

Неморфологічні способи словотворення:

· через злиття цілого словосполучення; (цього дня сьогодні, добра ніч добраніч);

· через набуття ним нового значення:

· корінь (у рослин) корінь (у математиці);

· супутник (людина) супутник (літальний апарат);

· шляхом переходу однієї частини мови в іншу:завідуючий, операційна, кругом, відпочиваючий.

19. Граматика як розділ мовознавства. Граматичне значення і граматична форма слова. Морфологічні категорії. Принципи морфологічного аналізу слова

Граматика (первісне тлумачення - «техніка читати і писати букви») – науково-лінгвістична дисципліна, яка вивчає закони творення і зміни слів, словосполучень і речень певної мови.

До складу граматики входять: морфологія і синтаксис.

Морфологія і синтаксис мають спільні граматичні явища, але різняться за характером.

Основними поняттями граматики є: граматичне значення, граматична форма і граматична категорія.

Граматика – сукупність правил зміни слів і сполучуваності морфів у слова, слів у словосполучення і речення, тобто поєднання елементів нижчого рангу у значеннєві одиниці вищого рангу з метою реалізації комунікативної і пізнавальної (когнітивної) функції мови.

Граматика – це наука, вчення про її об'єкт, розділ мовознавства, що вивчає закономірності та особливості будови і форми слів, словосполучень, речень і тексту.

Граматика як будова, устрій, структура мови є системою систем, що об'єднує словотвір, морфологію, синтаксис. Ці системи називають підсистемами граматичної будови, або різними її рівнями. Кожна граматична підсистема має свої одиниці.

Одиницею словотвору як граматичної підсистеми є система словотвірних моделей. Вона охоплює всі закономірності творення похідних слів.

Одиницею морфології є слово як система словоформ, що становлять парадигму.

Одиниці синтаксису – різні синтаксичні конструкції: словосполучення, речення, тобто одиниці, більші за слово, а також структури вищого рівня (абзаци, тексти), хоч питання про належність їх до одиниць граматики є зараз дискусійним.

Існують тісні взаємозв'язки між підсистемами граматики: словотвором, морфологією та синтаксисом.

Дуже тісний зв'язок між морфологією і синтаксисом. Морфологія вивчає зміни форм слів, але ці зміни виникають лише тоді, коли слова поєднуються між собою в речення. Отже, всі наявні в морфології явища спочатку були в синтаксисі. Наприклад, словоформи іменників формуються в синтаксичні словосполучення (немає книги, бачу книгу).

У складі смислової стурктури слова розрізняють лексичне і граматичне значення слова.

Лексичне значення позначає, лінгвізує конкретне явище, предмет, поняття, передає реальний зміст слова щодо дійсності.

Граматичне значення:

1) Типове, спільне для багатьох слів;

2) Виявляє спільне між словами з різним лексичним значенням;

3) Ставить слова у взаємозалежність, зв'язок, забезпечуючи правильне розуміння дійсності;

4) Виражається за допомогою афіксів, що входять до складу слова;

5) Кількість граматичних значень є вичерпною, як і кількість засобів, що їх виражає.

Засоби вираження граматичного значення:

1. Флексія – найтиповіший і основний засіб вираження граматичного значення у багатьох слов'янських та неслов'янських мовах. Встановлює рід, число, відмінок в іменниках, прикметниках, дієприкметниках, займенниках; особу, рід, число в дієсловах. У багатьох словах граматичне значення виражає нульова флексія (дощ).

2. Суфікси, префікси, постфікси – можуть творити слова з новим лексичним значенням (дід-прадід, дуб-дубовий). Творять ступені порівняння прикметників (добрий-добріший-найдобріший); значення відмінка (ім'я-імені); значення числа (небо-небеса); значення виду (писати-дописати); значення стану (вчити-вчитися).

3. Наголос – творить значення відмінка (рУки – Н.в. множ., рукИ – Р.в. одн.), значення виду (вИсипав – док. вид, висипАв – недок. вид).

4. Службові слова (прийменники, частки) (на підлозі; хай спить).

5. Чергування звуків – значення виду (винести – док. вид; виносити – недок. вид), значення відмінка (рука-руці).

6. Суплетивізм – значення відмінка (я-мене), значення виду (ловити-упіймати).

7. Порядок слів(Гнів розвіє радість. Радість розвіє гнів.).

8. Інтонація – несе інформацію про різний зміст повідомлення. На письмі функцію інтонації показують розділові знаки (Зустрів брата художника. Зустрів брата-художника).

9. Синтаксичний зв'язок як засіб вираження граматичного значення невідмінюваних слів за допомогою формальних ознак інших слів (Холодне солов'їне соло/ І розсипались на панелі мої рондо/ Я б, напевно, помер/ Якби не було кіно.)

Граматична форма – це засіб вираження граматичного значення.

Граматична форма – це мовний знак, за допомогою якого регулярно виражається граматичне значення.

Академік Шахматов і Виноградов подають таке визначення: «Граматична форма – це видозміни одного й того ж повнозначного слова, яких воно набуває в реченні залежно від граматичних зв'язків з іншими словами».

Білодід не вживає термін «граматична форма». Він вживає термін «морфологічна форма», виділяючи 2 види форм: морфологічну (виявляється на рівні видозмін того самого повнозначного слова) і синтаксичну (виявляється на рівні поєднуваності слів у структурі речення). Морфологічна форма включає систему закінчень і основ.

Граматична форма – це єдність граматичного значення і засобів його вираження. Граматичного значення не існує окремо без засобу вираження, а засіб вираження свідчить про наявність граматичного значення.

Граматична форма = Граматичне значення + Засоби його вираження

До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи.

Морфологічні категорії поділяються на класифікаційні і словозмінні.

Класифікаційні ка­тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи недоконаного виду або двовидових.

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

 

20. Семантико-граматичні розряди іменників. Категорія роду, числа, відмінка іменників. Однинні та множинні іменники. Критерії поділу іменників на відміни та групи

Розряди іменників за значенням

Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот.Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот:земля, острів, будинок, думка, мрія, пи­тання. До цієї групи належать також іменники, що позна­чають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен­ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від­мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни­ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед­нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят_, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною(корабель, підло­га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе­них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко­гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле­на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значен­ня. В основі такого поділу, як правило, лежить протистав­лення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дій­сності, що пізнаються органами чуття людини, називають­ся конкретними:сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексич­ного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних імен­ників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм,-їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі од­нини.

Збірнііменники є назвами сукупності однакових чи по­дібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: брат­ство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збір­ні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинностіназивають одно­рідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Граматичні ознаки іменника

Рід(чоловічий, жіночий чи середній) притаманний кож­ному іменникові в однині: столяр, орел, шлях; дівчина, пава, хмара; дитя, курча, небо. В українській мові є іменники спільного роду, фактич­ний рід яких можна… Рід незмінюваних іменників (це переважно запозичені слова) визначається в основному за їхнім лексичним зна­ченням.…

Однинні іменники – іменники, що вживаються лише в однині, називають предмети, що існують лише в однині і не сполучаються з кількісними числівниками.

Семантичні групи однинних іменників:

1. Абстрактні іменники (любов)

2. Збірні іменники (дітвора)

3. Речовинні іменники (вода, кисень, пісок)

4. Власні назви (Дніпро, Євген)

Однинні іменники мають множину, коли:

1. Набувають відмінку конкретності

2. Означають більшу кількість чи інтенсивність чогось

3. Іменник набуває термінологічного значення

4. Вказує на сорт, вид речовини (підземні води)

5. Іменник набуває узагальненого значення (донжуани)

Множинні іменники – іменники, що вживаються лише в множині, називають предмети, що існують лише в множині (часто це парні за будовою предмети), поєднуються з неозначено-кількісними числівниками, інколи – зі збірними.

Семантичні групи множинних іменників:

Назва одягу, взуття

Назви будівлі, споруд

3. Назви знарядь праці (ножиці)

4. Назви предметів особливого користування (окуляри)

5. Назви частин людського тіла (вуста, стегна)

6. Назви маси, продуктів харчування (консерви)

7. Назви залишків речовини (об'їдки)

8. Назви ігор (шахи)

9. Назви обрядів, подій (заручини)

10. Назви часових понять (будні)

11. Назви дій з відтінком тривалості (вибори)

12. Назви емоцій, почуттів (радощі)

13. Деякі географічні назви (Альпи)

14. Назви деяких інших предметів (кошти)

Поділ іменників на відміни

Усі змінювані іменники залежно від їх роду та закін­чень у називному відмінку однини поділяються на чоти­ри відміни.

І ВІДМІНА

У межах 1-ї відміни виділяють три групи: тверду, м’я­ку і мішану. До твердоїгрупи належать іменники з основою на твер­дий приголосний (крім… До м’якоїгрупи належать іменники з основою на м’я­кий приголосний: скриня, кав’ярня, зброя, дзвіниця, грибниця,…

II ВІДМІНА

До цієї відміни належать:

а) іменники чоловічого роду без закінчення (з основою на приголосний) і з закінченням -о в називному відмінку однини: рік, голуб, поріг, в’яз, коровай, зброяр, красень, Мак­сим, Степан; дядько, батько, тато, Павло, неньо;

б) іменники середнього роду з закінченнями -о, -є, -я в називному відмінку однини (крім тих, у яких при відміню­ванні з’являються суфікси -ат-, -ят-, -єн-): плече, водоймище, пекло, чорнило, лігво, лукавство, дівчатко, поголів’я, терпіння.

Серед іменників II відміни теж виділяють три групи: тверду, м’яку і мішану. Цей розподіл докладно висвітле­но в «Українському правописі»:

Тверда група

Чоловічий рід

До твердої групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з закінченням -о: дуб, палац, темп, ударник, успіх; бать­ко, Петро; переважна більшість іменників на -р: вир, вй-хор, відвар, двір, жир, сир, стовбур, столяр, явір; сюди ж на­лежатьіменники звір, комар, снігур, які, проте, в називно­му відмінку множини мають закінчення м’якої групи: звірі, комарі, снігурі, а також усі іменники іншомовного по­ходження на -ер, -ір, -ор, -ур (-юр) і з постійно наголоше­ними -ар (-яр), -ир: інженер, майстер, шофер, папір, су­венір; директор, професор, семафор; абажур, гіпюр, калам­бур; базар, гектар, комісар, футляр, ювіляр; бригадир, касир, командир, пасажир.

Середній рід

До твердої групи належать іменники середнього роду із закінченням -о: вікно, залізо, коло, місто, село.

М’яка група

До м’якої групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголосним основи: боєць, велетень, звичай, край, учитель, Бенедьо; сюди… Середній рід До м’якої групи належать іменники середнього роду з закінченням -є та -я (без суфіксів -єн-, -ят- при відміню­ванні й…

Мішана група

Чоловічий рід

До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим шиплячим приголосним основи:сторож, слухач, ткач, товариш, вітрище; також іменники на -яр (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закін­чення:вугляр - вугляра, каменяр - каменяра, пісняр - пісняра, скляр - скляра, тесляр - тесляра, школяр - школяра.вантаж, дощ,сторож, слухач, ткач, товариш, вітрище; також іменники на -яр (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закін­чення: вугляр - вугляра, каменяр - каменяра, пісняр - пісняра, скляр - скляра, тесляр - тесляра, школяр - школяра.

Середній рід

До мішаної групи належать іменники середнього роду з закінченням -є при основі на шиплячий приголосний: ложе, плече, прізвище, явище.

III ВІДМІНА

До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням: паморозь, сув’язь, глибочінь, зелень, подорож, нехворощ, розкіш, глуш, здобич, далеч, північ, кров, любов, а також іменник мати.

IV ВІДМІНА

  21. Прикметник. Граматична залежність категорій роду, числа і відмінка… Прикметник називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий?

За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні.

Якісним прикметникам притаманні такі властивості: а) вони мають ступені порівняння і можуть поєднуватися з прислівниками міри:… б) вони можуть вступати в антонімічні відношення: далекий — близький,; ці відношення можуть бути й контекстуальні:…

Творення форм минулого і давноминулого часу

а) для чоловічого роду — за допомогою суфікса -в або без нього, якщо основа закінчується на приголосний: чи­тав, мандрував, розцвів, побіг, затих',… б) для інших родів і для множини — за допомогою суфікса -л- та закінчень -а,… Суфікс -ну- при цьому може випадати: мерзнути — мерз, збліднути — зблід, заслабнути — заслабії заслабнув), стерпну ти…

Дуплексиви

В україністиці значного поширення набула точка зору І.Р.Ви­хованця, який кваліфікує дуплексиви як компоненти речення, що пе­ребувають у подвійних… Зв'язок у конструкціях типу прибіг схвильований, стоячи по­хмурими інколи…  

Мовленнєві аспекти теорії речення. Статус неповних речень у системі синтаксичних одиниць. Типи неповних речень. Парцельовані речення. Незакінчені речення. Еліптичні речення.

Неповне речення – це синтаксичне утворення, в якому одна з ланок його будови не вимовляється і водночас фіксується свідомістю.

Термін перше ввів Греч, який вважав, що неповні речення утворюються в результаті пропуску головних членів речення(підмета, присудка, зв’язки).

Принципово відмінним до визначення неповних речень був підхід О. Шахматова. Один із різновидів називає »недостатнім», другий – «порушеним».

Другі лінгвісти поділяють тільки неповні речення, закінченні за смислом, які не потребують контекстуально – ситуативного доповнення , типу: Я знаю життя з усіх боків і тих, що завжди не задоволені чимось і в будь – який ситуації починають тривожитись. (О.Довженко).

Ситуативні неповні речення – це речення, в яких головний, чи другорядний член пропускається тому, що в ситуації мовлення він мається на увазі і немає потреби його називати.

Наприклад: Де ж ті книжки? – Та ось, у кошику.

Ситуативні речення широко вживаються у діалогічному мовленні, прямій мові, їх зміст часто допомагає зрозуміти ситуація.

Парцельовані речення. Їх називають ще «приєднувальними конструкціями», хоча їх не можна ототожнювати в силу того, що приєднування – це суто мовленнєве доповнення змісту речення, а парцеляція – це мовленнєве членування єдиного системного цілого.

Наприклад: Я нещодавно мав з ним розмову.

З – поміж парцельованих структур є : 1) парцельована сурядна частина – повні за структурою; 2) неповні парцельовані структури, що виражаються однорідними членами;

3) власне – парцельовані конструкції, що становлять граматично залежні компоненти попереднього речення, один або кілька його другорядних членів. Поняття парцеляції є широким.

Незакінчені речення – це конструкції, що є незавершеними в силу певних ситуативно – прагматичних чинників.

Термін «речення» на позначення таких конструкцій використовується тому, що в них виражені реченнєвовідтворюване начало.

Наприклад: Я не Ганна. Не наймичка. Я…. Та й оніміла.

Еліптичні речення – це такі неповні речення, у яких уява про пропущений член речення безпосередньо встановлюється із значення та форми синтаксично – залежного слова.

Наприклад: Попрощався – й надвір.

З поміж еліптичних неповних речень можна виділити:

1) речення з еліпсом присудка, що має значення дієслова руха, переміщення в просторі.

2) речення з еліпсом присудка на позначення наказу, просьби, побажання, заклику.

3) речення з еліпсом присудка, що має значення буття. (Наприклад: Але раптом – тривога)

4)речення з еліпсом присудка із значенням мовлення.

5)речення з еліпсом присудка із значенням сприймання.

6) речення з еліпсом дієслова – присудка, що узвичаїлись як виразники запитання.

7) речення з еліпсом підмета у двоскладному реченні або додатка у двоскладному або односкладному реченні.

8) односкладні речення з еліпсом предикативних компонентів типу: можна, треба.

9) односкладне речення з еліпсом інфінітива – при наявності предикативного слова.

Складне речення. Особливості складного речення : різні підходи до тлумачення його природи. Статус складних речень ускладненого типу. Граматична природа речень з кількома присудками.

У лінгвістиці відоме тлумачення складного речення, як поєднання окремих речень, що тільки певною мірою сполучаються і функціонують на певному рівні, як відносно формальне їх об’єднання.

При цьому заперечував необхідність терміну «складне речення» надаючи перевагу «об’єднання речень»(Шахматов, Пєшковський).

На думку інших лінгвістів у складному реченні спостерігається смислове об’єднання предикативних одиниць і формальне водночас. Тобто складне речення – це не сума значень його складників, а утворення значно вищого ієрархічного порядку.

Складне речення – синтаксично – комунікативна одиниця вищого порівняно з простим реченням порядку.

Компоненти складного речення не мають найголовнішої властивості речення, я к комунікативної одиниці – смислової закінченості, тому що це властиво тільки складному реченню, що й наближає його до простого речення.

Особливості складного речення зумовлюються двома зовсім відмінними тлумаченнями його природи:

1) Одні лінгвісти вважаютьскадне речення поєднання окремих речень. Використовують термін , не «складне речення», а « сполучення речень»(Шахматов)

2) Інші лінгвісти відстоюють думку про цілісний характер складного речення.(Богородиць кий)

Головною ознакою складного речення є поліпредикативність.

За Грищенком складносурядні і складнопідрядні речення в чистому вигляді і у практиці трапляються рідше порівняно з такими реченнями, яким властива різноманітна ускладненість граматичних зв’язків між складовими частинами.

Класифікацію таких речень здійснивКулик, відносячи їх до речень із сурядними і пірядними зв’язками.

Питання про кваліфікацію так званих складнихречень ускладненого типу єактуальним у сучасній лінгвістиці.

І.Вихованець, що коли складне речення включає три або більше предикативних частин, то воно стає ускладненою складною конструкцією.

Дослідник Двонч розмежовував :

1) просте складне речення; 2) ускладнене просте речення.

2) До першого типу зараховуються такі речення, в яких наявний один граматичний зв'язок між складовими частинами, а до другого типу такі складні речення, в яких одночасно може реалізуватися два типи граматичного зв’язку.

Отже, в синтаксисі існують різні терміни: ускладнені складні речення, складі речення із сурядним і підрядними зв’язками, складне речення із сурядним і безсполучниковим зв’язками, складне речення із сурядним, підрядним, безсполучниковим зв’язками.

Всі вони по – різному тлумачуться і розглядаються.

Загніткозазначає, що ускладнення структури складного речення слід розглядати лише на тлі визначальних сполучникових типів зв’язку – сурядності або підрядності.

Думки про те, що речення з однорідними присудками входять у сферу складного речення досить обґрунтована і має значення поширення.(Бєлошапкова).

Однак у більшості граматичних слов’янських позицій панує погляд на речення з однорідними присудками як прості ускладненні речення. Це стосується і окремих сучасних українських дослідників. Хоча Кучеренковідстоює думку про складний характер таких речень.

Поширеним є поглядТравниченка,який зазначає, що однорідними бувають всі члени речення, крім дієслів присудка.

Отже, наведене твердження є достатнім критерієм для кваліфікацій речень з однорідними дієслівними присудками, як складних, а речення з однорідними складеними іменними присудками, як прості.

Мовознавець Грбачекзаперечує тезу про співвідношення кожного дієслова присудка з реченням і вважає, що однорідним є дієслова присудки синонімічної та антонімічної семантики, які взаємно доповнюють один одного.

Наприклад: Пісня розсипалася, розлилася і розірвалася.

Зокрема в таких реченнях, де присудок виражає дві різні дії, які пов’язані у часі вважають дієслівними основами двох різних речень.

Загнітковважає – речення з однорідними присудками варто відносити до простих ускладнених речень. Однак від таких речень, тобто простих ускладнених, слід відрізняти речення з нерозчленованим присудком – Бєлошапкова, Шведова.

Місце складносурядного речення в системі мови. Принципи класифікації складносурядних речень.

Сімович називає складносурядні речення рівно рядно -зложеними або сполукою речень на тій підставі, що поєднуються "головні речення" . До складносурядних належать тільки речення з формальним вираженням структурної… З організації складносурядних речень і у вираженні їх граматичних значень можуть також брати участь синтаксично…

Еволюція поглядів на функціональні вияви складнопідрядних речень. Питання про принципи класифікації складнопідрядних речень у лінгвістичній літературі.

З середини XVIII – XIX ст. – вчення про складне речення формувалося як самостійний розділ синтаксичної науки.

На початку XIX ст. в граматиках зустрічаються - головне речення і підрядне речення. Останнім вважають залежне речення у структурі складного, як семантично, так і формально.

На думку Біляєвського всі підрядні речення варто називати пояснювальними. Поділяють їх на два розряди:

1) Пояснюють певну частину головної предикативної одиниці, тобто є пояснення першого поняття. А інші пояснюють цілу думку, цілу одиницю, позначаючи або причину, наслідок або умову.

2) Наприкінці XIXст. до аналізу складнопідрядних речень звернулися представники психологічної школи. Для них складнопідрядне речення – це продукт тривалої граматичної еволюції.

Фортунатов здійснював власне граматичний підхід до аналізу складнопідрядних речень, розмежовуючи складнопідрядні речення із сполучними словами, і складнопідрядні речення із сполучниками.

Шахматов надавав перевагу терміну співпідрядність, поряд з підрядністю. Цей науковець під складнопідрядним реченням розумів певну синтаксичну єдність.

Богородицький порівняно до своїх попередників заперечив уподібнення підрядних речень другорядними членами речень, наголошуючи, що при диференціації підрядних частин слід враховувати:

1) До чого від підноситься підрядна частина.

2) Які формальні слова вживаються для зв’язку головної і підрядної частини.

3) Які смислові відтінки в кожному випадку належать самим підрядним реченням.

На цій підставі Богородицький розрізняв такі типи підрядних речень:

- часові;

- з’ясувльні;

- причинові;

- підрядно – наслідкові;

- мети;

- умови;

- означально – описові;

- уподібнювально – порівняльні;

- допустові.

Логіко-граматична класифікація складнопідрядних речень в основному сформувалася в середині XIX століття, і її вихідним принципом є функціональне ототожнення підрядної частини і члена речення, тобто складнопідрядне речення уподібнюється простому, а підрядна частина членам речення. На цій підставі виділяються підметові, присудкові, додаткові, означальні та обставинні (місця, часу, способу дії. міри і ступеня, причини, мети, умови, допусту) підрядні частини (концептуально наведена класифікація ґрунтується на засадничих принципах ототожнення структури складнопідрядного речення зі структурою простого речення . Історія логіко-граматичної класифікації сповнена динаміки, оскільки постійно видозмінювався перелік різновидів підрядних частин. Так, Ф.Буслаєв, погляди якого ґрунтувалися на тому, що "кожен із членів головного речення, крім присудка, може бути виражений реченням підрядним", послідовно розмежовував: 1) підметові: 2) додаткові; 3) означальні. 4) обставинні місця, 5) обставинні часу: 6) обставинні способу дії; 7) обставинні міри і ступеня (лічби); 8) обставинні причини. Поряд з виділеними типами підрядних частин розрізняються також а) підрядні частини підстави; б) підрядні частини приводу; в) підрядні частини мети; г) підрядні частини умови: г) підрядні частини допусту: д) підрядні частини порівняння. Підрядні присудкові вперше в лінгвістичну науку були введені Д. Овсянико-Куликовським.

Формально-граматична класифікація складнопідрядних речень.

Детально розглядаючи увесь загал сполучників. Л.А.Булаховський приходить до думки щодо розрізнення серед них: 1) з'ясувальних. 2) причинових. 3)… Класифікація складнопідрядних речень, побудована на засадничих принципах… Структурно - семантична класифікація складнопідрядних речень ґрунтується на широкому тлумаченні форми…

Текст. Визначення тексту. Основні категорії художнього тексту. Функції тексту. Засоби зв’язку в тексті.

Текст – це певна з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семантичним і… В сучасній лінгвістичній літературі складники тексту визначаються по-різному:… Художній текст складний і багатоплановий. Завдання його інтерпретації – виявити максимум закладених у ньому думок і…

Сучасна українська синтаксична поетика. Конструкції експресивного синтаксису. Називний теми. Парцеляція. Лексичний повтор із синтаксичним поширенням.

У сучасній українській літературній мові все більшого поширення набуває явище парцеляції, що полягає у виділенні відрізка речення в окрему… Термін парцеляція на означення явища розчленування єдиної граматичної… Протягом останніх десятиліть в сучасній українській літературній мові явище парцеляції стало помітним у авторській…

Основи української пунктуації. Етапи розвитку української пунктуації.

Д. Ушаков полюбляв повторювати: «Пунктуація – це ноти для читання», і він був прав. Але пунктуацію не можна зводити і до «дорожних знаків» смислу… Опрацювання теорії сучасної пунктуації повинно ґрунтуватися на… пунктуація – система загальнообов’язкових графічних поза алфавітних знаків, які становлять (разом з графікою та…

Основні етапи розвитку української пунктуації

Пунктуація як система графічних позначень була прийнята більшістю народів Європи тільки в сер. ХV ст. У ХV – ХVІІ ст. у російській писемності… Чинна сьогодні система української пунктуації в основних своїх виявах склалася… М. Карамзін.

Развернуть

Открыть в широком формате