Під пунктуацією переважно мають на увазі «систему загальноприйнятих правил вживання додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей», хоча інколи підкреслюється, що пунктуація «…вказує також на змістові відтінки висловлення, на емоційність мовлення, що знаходить своє відображення в ритмомелодиці, інтонації». Описово значущість розділових знаків тонко охарактеризував В. Сімович, який підкреслив: «Коли ми хочемо, щоб нас добре розуміли, то в живій мові добираємо все відповідного голосу: то підносимо його, то понижуємо, то вриваємо на якомусь слові, то спиняємося довий час, то знов балакаємо, зовсім не спиняючись і т. д.»
Д. Ушаков полюбляв повторювати: «Пунктуація – це ноти для читання», і він був прав. Але пунктуацію не можна зводити і до «дорожних знаків» смислу або до «межових ям» синтаксису. Пунктуація утворює особливу систему, і вона лише загалом, як система, співвіднесена з тим, що є в усному мовленні.
Опрацювання теорії сучасної пунктуації повинно ґрунтуватися на функціонально-кодифікованому і функціонально-системному напрямах. Пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах:
пунктуація – система загальнообов’язкових графічних поза алфавітних знаків, які становлять (разом з графікою та орфографією) сукупність основних засобів писемної мови;
пунктуація – сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту;
пунктуація – розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку.