Ідеал - це заповітна життєва мета людини. Про наміри молодого адвоката йдеться вже в V розділі повісті. Рафалович знайомиться з "гонораціорами міста", швидко пересвідчується, що потрапив у "каламутне озеро", і визначає для себе лінію власної поведінки, формулює свій життєвий план:
Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, - і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства.
Власне, до цього він готувався ще у Львові. Правда, ми небагато знаємо про ті його десять років, які минули з часу розлуки з Регіною, коли Євгеній був студентом Львівського університету, але один характерний штрих варто згадати:
Він (Рафалович. - В.П.) належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов.
Отож герой твору і сам Франко - люди одного покоління. Молодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей, і в цьому сенсі Рафалович може бути названий його alter ego.
Чи досягає поставленої мети Євгеній Рафалович?
Частково - так. У всякому разі йому вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія - народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) - вселивши надію і віру, других (можновладців) - налякавши.
Правда, надію і віру селянам повернути нелегко. Красномовними щодо цього є сцени розмов Євгенія з буркотинськими селянами, яким він радить відкупити в пана Брикальського "всі панські ґрунти з двором і з лісами". Селяни одразу ж насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це ображає; він дорікає співрозмовникам за "нерозум" ("Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі"), але рук усе ж не опускає. "Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа", - доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж "життєвої освіти", яку не замінить "книжкова освіта".
Та перед поїздкою в нього ще буде зустріч із "властителем Буркотина" Брикальським - той на крилах прилетить до адвоката, щоб розповісти йому про вірнопідцанство селян, які не тільки не бажають пристати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його (Рафаловича) "бунтівницької агітації". Ми вже знаємо, яке гірке почуття викликав у Євгенія цей епізод. Він спонукав його кинутися до Регіни зі словами про свою готовність податися за море, залишити "прокляте гніздо", хлопів, панів, суди, своє адвокатство...
Усе ж то була тільки хвиля... Якого болю завдала вона Євгенієвій душі, свідчить внутрішній монолог героя , де йдеться про його приїзд у Бабинці до отця Зварича. Саме тут автор формулює той моральний імператив, який змушує Євгенія піднятися над образою і розчаруваннями. Так, "його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру", але тим очевиднішою є потреба його праці на суспільній ниві. "Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?" - ось та формула, яка виражає зміст морального імперативу Рафаловича.
Євгеній відчуває "глибокий сором" за недавній намір кинути все й податися на "щасливий острів" І остаточно вирішує нести свій хрест до кінця.
Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю Інтелігенцією відплатитися йому...
Микола Ільницький зауважує, що в цьому місці повісті Франко, власне, повторив слова зі своєї статті "Дещо про себе самого":
Як син селянина-хлібороба, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
І в одному, і в другому випадку йдеться, як бачимо, про хрест обов'язку, що його мусить нести український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.
Був час, коли поступово-реформістська діяльність Рафаловича здавалася українським літературознавцям даниною народницькій теорії "малих справ". Тому вони віддавали перевагу Франковій повісті "Борислав сміється", у якій змальовано початки організованої економічної боротьби галицького робітництва. Програма ж Євгенія Рафаловича пов'язана не з революціонізмом пролетаріату і насиллям як способом удосконалення суспільства. Вона еволюційна і має у своїй основі ідею політичної боротьби за реформування суспільного життя шляхом створення сильної партії, яка б, виражаючи народні інтереси, стала впливовою силою в країні.
Отож і Євгеній Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.
Та Галичина, яка постає на сторінках "Перехресних стежок", - це "темне царство", в якому лише імітується сила права. Насправді ж верховодить право сили, про що красномовно свідчить саркастично змальована Франком сцена "суду" в Гумниськах. (Вона нагадує сторінки роману Льва Толстого "Воскресіння", де описаний "суд" над Катюшею Масловою.) Пришелепуватий суддя Страхоцький схожий на арлекіна; прокуратор, сидячи за офіційним столом, думає про свою зрадливу жінку і лає в душі "отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут..."; спритний практикант, що тихцем бере з клієнтів хабарі і залагоджує їхні справи, - все це, звичайно, царство мертвих, демонстрація виродження суспільства. Рафалович має рацію, коли в думках називає побачене "карикатурою на судівництво". Є в його роздумах характерні судження про юристів, яким ще в університетах присипляють душу й серце, випускаючи у світ "машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини..."
Виходить, що суддя - лише функціонер, маріонетка, бо змушений сліпо виконувати вказівки прокуратора, а той - "вказівки політичної власті". Коло замикається, обман набуває особливо цинічної форми, проникаючи в судини суспільного організму й руйнуючи його, породжуючи зневіру й депресію у безправних...
Критик М.Євшан, сучасник Франка, писав, що повість "Перехресні стежки" (як і повість "Великий шум") "робить враження пригноблююче своїм настроєм". "Зовсім певно не мав автор у "Перехресних стежках" цілі знеохотити читача до суспільної праці, яка не переставала бути ніколи головним ідеалом Франка, - розмірковував М.Євшан. - А прецінь, настрій героя повісти - безнадійний в результаті, він зовсім безсильний супроти тих всіх фактів, які йому стають колодою в його дорозі життєвій і в його праці. І повість кінчиться безнадійно, тріумфом якоїсь демонічної, убійчої сили". "Що це за настрій?"- запитує самого себе критик і відповідає: "Переконуємося в одному по прочитанні тої повісти: коли особисте щастя чоловіка знищене, т.є. коли надії на те щастя пропали, - пропадає також весь розмах до суспільної праці. Можна ЇЇ трактувати тоді як "песій обов'язок", вона може дати забуття внутрішнього вдоволення, приспати на час голодну душу, - але не може дати внутрішнього вдоволення, дати зміст життю. Бо в душі буде все щось щеміти, щось домагатися свого вислову, щось буде вічною таємною журбою".
Мушу - це голос обов'язку, того суспільного ідеалу, що про нього нагадував Євшан. У фіналі "Перехресних стежок" безнадії немає. Євгеній, вийшовши із в'язниці, знову спокійний і зібраний, готовий до боротьби, яка ще потребуватиме від нього сил і сил. Важко сказати, у чому побачив Євшан "тріумф якоїсь демонічної, убійчої сили" і чому повість "Перехресні стежки" викликала в нього пригноблююче враження.
Трагізм Франкового героя має кілька відтінків. Він - і в самотності Євгенія, не завжди зрозумілого тому народові, якого хоче вивести з неволі; і в обманутості (та само обманутості!) самого цього народу; і в потребі Сізіфових зусиль для досягнення мети; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя...