Різні науковці по-різному трактують історичні етапи становлення і розвитку політичної науки. Розглянемо деякі з них.
На думку Г. Алмонда, якщо б ми побудували графічну модель історії розвитку політичної науки у вигляді кривої, що відображає прогрес у вивченні політики протягом сторіч, то почати її варто було б із зародження цієї науки у Даньої Греції. В епоху розквіту Давнього Риму крива піднялася б небагато нагору, потім ішла приблизно на одному рівні весь період середньовіччя, істотно виросла в часи Ренесансу і зробила різкий стрибок в XX в., коли політична наука набула справді професійного характеру. Ця крива відбила б і якісне вдосконалювання концепцій щодо двох основних проблем політичної науки: про властивості політичних інститутів і про критерії їхньої оцінки.
Протягом XX в. дана гіпотетична лінія круто піднімалася б тричі:
1. Перший пік відноситься до міжвоенних десятиліть (1920-1940), пов’язаних з чиказькою науковою школою – саме тоді були розроблені програми емпіричних досліджень, в яких істотна увага приділялася психологічній і соціологічній інтерпретації політики, а також підкреслювалося значення кількісних факторів.
2. Другий, більше значимий для розвитку політичних досліджень, період – спостерігається після Другої світової війни і відзначений поширенням в усьому світі поведінкового підходу до політики, удосконаленням традиційних політологічних субдисциплин і ростом професіоналізації (що знайшло відбиття в створенні наукових установ, численних співробітників яких поєднували не стільки ієрархічні структури, скільки ділові якості, а також в утворенні професійних асоціацій і суспільств фахівців, виданні наукових журналів і т.п.).
3. Третій підйом указує на введення логіко-математичних методів дослідження й застосування економічних моделей при підході до досліджень із позицій «раціонального вибору» і «методологічного індивідуалізму».
Американський учений Р. Даль пропонує періодизацію політичної науки з логічної точки зору її становлення, визначаючи три основні етапи:
· філософський (на ньому превалювали нормативно-дедуктивні підходи в тлумаченні політичного життя),
· емпіричний (на цьому етапі безпосередній аналіз даних перетворився в основне джерело поповнення знань і домінуючий спосіб аналізу політичних реалій) і
· етап ревізії емпіричного знання (етап критичного переосмислення джерел розвитку теорії, що обумовила розмаїтість методів дослідження).
Однак історично цей процес, на думку дослідника, зайняв не одне сторіччя. Якщо ретроспективно подивитися на нього, вважає він, то можна виділити три самих загальних етапи еволюції політичної науки.
І етап – охоплює перші форми спеціалізованого (протонаучного) відображення і осмислення миру політики сформувалися 2,5 тис. років тому і існували переважно в релігійно-міфологічній формі. Їхню основу становили ідеї про божественне походження й організацію влади. Пізніше, приблизно в середині I тисячоріччя, виявилася тенденція до більшої раціоналізації політичних подань, появі окремих систематизованих навчань. Так, у цивілізаціях Давнього Сходу домінували ідеї про устрій окремих держав, мистецтв і керування людьми. Наприклад, Конфуцій ( 551-479 до н.е.) розробляв вчення про «гуманне управління»; у ньому держава трактувалися як засіб перевтілення ідеальних сімейних відносин і насадження таким способом у суспільстві справедливості, любові до людей, вдячності до старшого. Найбільш видні представники давньогрецької думки Платон ( 427-347 до н.э.) і Аристотель ( 384-322 до н.э.) як основний об’єкт пізнання розглядали конкретні держави, форми панування окремих правителів, найбільш виразні прояви публічної влади. Вони намагалися більш цілісно й систематично уявити собі мир політики. Так, Аристотель, розвиваючи теорію про ідеальну державу і політику як вищу форму соціального спілкування, розглядав політичну форму існування в співвіднесенні з основами людського життя в цілому.
Такі ідеї ґрунтувалися на практичному ототожненні політики й держави, нерозчленованому сприйнятті держави і суспільства, припускаючи інтегрованість організації людського життя і публічної влади. Це залишало теоретичні трактування політики в руслі філософії і навіть частково природознавства. Однак наростання раціонального опису всі політичних явищ, що ускладнювалися, привело в XIII в. до створення на основі схоластики вже специфічної політичної науки, іменованої то «ars politica», що означає «політичне мистецтво» (Альберт Великий), те «scientia politica» - «політична наука» (Аквинат), то «doctrina politica» – «політичне навчання» (Л. Гвирини) і навіть «sanctissima civilis scientia» – «божественна цивільна наука» (С. Брент). Незважаючи на досить ідеалістичне трактування політики, воно символізувало корінний поворот убік формування спеціалізованих знань про цю область життя. Причому дана сукупність теорій стала і неодмінною складовою частиною гуманітарної освіти того часу.
ІІ етап – період Нового часу ( XVI-XIX ст.), поклавши початок другого етапу розвитку політичної науки, істотно змінив і форми, і темпи формування політичної теорії. Ускладнення політичної сфери поступово виявляло залежність державної влади від області приватного життя людини, сприяло розумінню її як певної соціальної сфери зі своїми специфічними основами й механізмами. Італійський мислитель М. Макіавелли першим зробив цей прорив, розділивши теорії про політику і суспільство. Увівши в науковий лексикон термін stato, він трактував його не як відображення конкретної держави, а як особливим образом організовану форму влади. У дусі такого підходу Ж. Боден порушив питання про розробку методичних підстав особливої політичної науки. Величезний внесок у розвиток цієї галузі знання внесли Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Д. Милль, И. Бентам, А. Токвиль, К. Маркс і ряд інших видатних мислителів, що розробляли ідеї раціоналізму, волі, рівності громадян.
ІІІ етап – кінець XIX-початок XX ст. У цей період з’явилася безліч спеціалізованих теорій, присвячених дослідженню демократії, систем політичного представництва інтересів, еліт, партій, неформальних, психологічних процесів. Ця епоха дала миру імена А. Бентли, Г. Моски, В. Парето, Р. Михельса, М. Вебера, В. Вильсона, Ч. Мерріама й інших видатних теоретиків. Звичайно, у різних країнах розвиток наукового знання про політику йшов нерівномірно. Потужний теоретичний підйом на рубежі століть привів і до інституціалізації політичної науки у різних країнах світу.
США. У США політична наука формується спочатку як спеціальна університетська (на відміну від інших країн) навчальна дисципліна. У 1880 р. професор історії і політичної економії Джон Берджесс створив Школу політичної науки Колумбійського університету; з 1886 р. ця Школа стала видавати політологічний журнал «Ежеквартальник політичної науки». Аналогічні школи були створені в інших великих університетах США (зокрема, Корнельском, Йельском). Незабаром була організована Американська Асоціація політичної науки (1903 р.), що стала випускати Американський журнал політичної науки (з 1906 р.). Класичними політологічними роботами, виданими до 1900 р., стали праці Д. Вулси «Політична наука, або держава, розглянута з теоретичної й практичної точок зору» (1878 р.), В. Вильсона «Держава» (1889 р.), В. Уиллогби «Дослідження природи держави» (1896 р.), «Вивчення політичної філософії» (1896 р.).
На початку свого розвитку американська політична наука перебувала під значним впливом підходів, вироблених юридичною й історичною науками. Однак поступово американська політологія зосередилася на конкретно-емпіричних дослідженнях діяльності урядових інститутів і політичної поведінки людей. Мова йшла вже про те, щоб описувати «не легальні форми політичної активності, але саму реальність» (М. Гравитц). Дві області політичних досліджень у зв’язку із цим сталі аж до 50-х рр. XX в. найбільш притягальними для американських політологів – правління і публічна адміністрація. У рамках даної тематики американські політологи прагнули зробити свою науку в значній мірі прикладної. Більша заслуга в цьому належить Ч. Мерріаму, одному із засновників політичної науки США, авторові відомого висловлення про те, що «політика джунглів і наукове дослідження політики несумісні, вони не можуть жити в тому самому суспільстві».
У політології США з’явилося чимало робіт, у яких активно використовуються соціологічні поняття і кількісні методи аналізу; політологія збагачувалася також за рахунок досягнень психології. Виникають нові області досліджень, які згодом стали визнаними сферами політології. Зокрема, групам впливу присвячена робота А. Бентли «Процес управління, вивчення соціального впливу» (1908 р.).
Вивчення суспільної думки одержало в США особливий розвиток, що було зв’язано, на думку французького дослідника П. Фавра, зі слабким використанням американськими політологами понять соціального класу або маси; суспільна думка дуже рано стала розглядатися як «підгрунтя політичного життя». Ця тема розкрита в книзі У. Липпмана “Суспільна думка” (1922 р.).
Політичну науку США, та й багатьох інших країн, важко представити без такої області досліджень, як політична філософія й історія політичних ідей. Один із засновників цього напрямку – У. Даннинг, автор тритомного видання: «Історія політичних теорій, стародавність і середні століття» (1902 р.), «Історія політичних теорій: від Лютера до Монтеск’є» (1905 р.), «Історія політичних теорій: від Руссо до Спенсера» (1920 р.),
Франція. Початок становлення політичної науки у Франції пов’язують із 1871 р., коли в Парижу була створена приватна Вільна Школа політичних наук. У 1886 р. з’явився її друкований орган – журнал «Аннали Вільної Школи політичних наук». Науковому взаємозбагаченню досліджень сприяли проведені Школою (з 1900 р.) конгреси з політичних науках. У ній викладали багато відомих учених, у тому числі А. Зиґфрід, що заклав основи вивчення поведінки виборців («Політична таблиця західної частини Франції», 1913 р.).
Значну роль у розвитку політичної науки у Франції зіграли факультети права в університетах. Багато французьких правознавців уважали, що політична наука є не більш ніж конституційне право. Тому у Франції широке поширення одержав юридичний підхід до аналізу політичних явищ. Засновники цього підходу – Л. Дюги і М. Ориу, автор таких праць, як «Принципи публічного права» (1910 р.) і «Елементарний підручник з конституційного права» (1925 р.).
Великобританія. Політична наука в Англії одержала своє визнання наприкінці XIX-першій половині XX в. У 1895 р. при Лондонському університеті була створена Школа економіки і політичної науки. Розвитку англійської політології сприяла поява цілого ряду спеціалізованих журналів: «Публічна Адміністрація» (з 1923 р.), «Політичний ежеквартальник» (з 1930 р.), «Політика» (з 1934 р.).
Великий внесок у розвиток політології в Англії вніс Г. Пещення, що у своїх роботах відводив велике місце політичної філософії (питанням природи політичної влади й підпорядкування, суверенітету й т.д.). Він автор таких робіт, як «Підстави суверенітету» (1921 р.), «Влада в сучасній державі» (1927 р.), «Держава в теорії і на практиці» (1936 р.) та ін.
Англійська політична наука займається й іншими областями досліджень, зокрема історією політичних ідей, що бере початок з робіт Р. Карлайл і А. Карлайл “Історія середньовічної політичної теорії на Заході” (1903 р.) і Е. Баркера “Політична думка Платона й Аристотеля” (1906 р.). Фахівці англійського конституційного права в силу специфіки свого предмета теж безпосередньо зштовхнулися з політичною проблематикою. У зв’язку із цим назвемо роботу відомого англійського юриста А. Дайси «Конституційне право» (1885 р.).
Німеччина. Протягом XIXст. у Німеччині відбувалося інтенсивне зростання наукових досліджень з соціальної проблематиці. Тому зародження і розвиток політичної науки було тут закономірним. Однак цей інтелектуальний процес був штучно перерваний у зв’язку з масовою еміграцією німецьких учених після приходу до влади Гітлера в 1933 р.
Політична наука в Німеччині виявилася генетично пов’язаної з політичною філософією, у джерел якої стоїть Гегель. Під впливом Гегеля німецькі вчені особливу увагу приділяли вивченню держави. Більшу роль у створенні автономної науки про державу зіграв німецький правознавець Лоренц фон Штейн, автор фундаментальної восьмитомної праці «Вчення про правління» (1865-1884 р.). Після об’єднання Німеччини в 1871 р. багато правознавців, насамперед фахівці з конституційного права, створили праці в галузі науки про державу: «Правова держава німецьких держав» (1876-1882 р.) П. Лабанда, «Загальне вчення про державу» Г. Еллинека (1905 р.) і ін.
Фундамент політичної науки в Німеччині закладали своїми роботами і німецькі соціологі. Назвемо здобутки М. Вебера «Політика як покликання і професія» (1918-1919 гг.), К. Шмитта «Диктатура» (1921 р.), «Поняття політичного» (1927 р., журнальний варіант), «Легальність і легітимність» (1932 р.).
Нова політична дійсність Німеччини кінця XIX-початку XX в. обумовила інтерес німецьких учених і до таких областей аналізу, як політична географія (Ф. Ратцель – «Політична географія», 1897 р.) і політичні партії (Р. Михельс – «Соціологія політичних партій в умовах сучасної демократії», 1911 р.).
Іспанія. На останню чверть XIX в. припадає формування політичної науки в Іспанії. Характерною рисою природного розвитку цієї науки до моменту встановлення диктатури Франко була перевага досліджень у двох областях: політичної філософії і теорії держави в юридичному контексті.
У джерел іспанської політичної науки стояв Ф. Лос Риос («Юридичні й політичні навчання», 1875 р.) і його учні. Однак міжнародну популярність одержав А. Посаду зі своїм «Трактатом по політичному праву» у двох томах (1893-1894 р.).
Для іспанської політичної науки була характерно майже повна відсутність інтересу до аналізу таких політичних явищ, як політичні партії і вибори. Навпроти, філософське дослідження ролі політики у житті суспільства знайшло своє оригінальне втілення в ряді робіт філософа Ж. Ортеги-І-Гассета. Він думав, що «поняття покоління – найважливіше в історії». Ця концепція поколінь використовувалася автором у цілому ряді праць.
Італія. Політична наука в Італії наприкінці XIX-початку XX в. ще не мала значного поширення. Основні дискусії із проблем політико-правової теорії носили філософський характер і були пов’язані з поширенням гегельянства й марксизму.
Однак деякі кроки в напрямку розвитку італійської політичної науки були зроблені Г. Моска, що разработав концепцію «політичного класу», і В. Парето, що создав концепцію «правлячої еліти». Вони продовжили традицію політичних досліджень, закладену ще М. Макіавелі. Назвемо роботи Г. Моска «Теорія форм правління і парламентське правління» (1884 р.), «Елементи політичної науки» (1896 р.) і В. Парето «Трактат з загальної соціології» (1916 р.).
Певну роль у розвитку політичної науки зіграла Школа соціальних наук «Cesare Alfieri», створена у Флоренції в 1874 р. З 1883 р. ця Школа стала випускати журнал «Огляд соціальних і політичних наук».
У 20-ті рр. XX в. в Італії встановився фашизм, офіційним теоретиком якого став Д. Джентилі («Коріння і доктрина фашизму», 1929 р., «Політична форма фашизму», 1937 р. та ін.). Поза рамками офіційної ідеології політичні дослідження стали неможливі. Такий науковий вакуум обумовив той факт, що італійська політична наука після другої світової війни, підкреслював Фавр, сприйняла «американську наукову модель як теоретично, так і методологічно».
Росія. Легітимізація політології в Росії, у склад якої входила на той час більша частина України, йшла з деяким запізненням у порівнянні із західноєвропейськими країнами. Скасування кріпосного права, реформи в різних сферах громадського життя, зокрема судова реформа, земська реформа, реформа армії й інші перетворення, які повинні були в остаточному підсумку привести до затвердження початків громадянського суспільства і правової держави, значною мірою стимулювали інтерес російських вчених до проблем права, конституціоналізму, історії державного будівництва і т.д. У середині XIX ст. К.Д. Кавелин написав роботу «Записка про звільнення селян у Росії», а Б.Н. Чичерин статтю «Про кріпосний стан», у яких обґрунтовувалася теза про згубність кріпосництва для формування основ громадянського суспільства і правової держави в Росії.
Наприкінці XIX-початку XX в. були закладені основи російського конституціоналізму. У даному контексті велике значення мало відродження інтересу до теорії природного права, що використовувалася для обґрунтування правової держави. У трактуванні природного права виділилися два напрямки: старе, метафізичне, представлене Б.Н. Чичериним, К.Д. Кавеліним, А.Д. Градовським та ін.; і нове, соціологічне, представлене С.А. Муромцевим, В.І. Сергійовичем, М.М. Ковалевським і ін.
Прихильники соціологічного напрямку бачили недолік старого підходу в тім, що його прихильники, зосереджуючи увагу на суб’єктивних факторах, виходили з постулату про абсолютність, вічність і незмінність права. Відкидаючи такий підхід, Н.М. Коркунов, наприклад, обґрунтовував тезу про відносність права як «особливої групи явищ громадськості», що змінюється в ході історичного розвитку.
Немаловажна заслуга в розробці цих проблем належить Б.Н. Чичерину, що написав кілька фундаментальних робіт, у тому числі п’ятитомну «Історію політичних вчень» (1877 р.), «Нариси філософії права» (1901 р.), «Про народне представництво» та ін. Подальшу розробку ця проблематика одержала в роботах І.В. Михайлівського, Л.И. Петражицкого й ін. Глава московської школи філософії права П.І. Новгородцев взяв активну участь у створенні конституційно-демократичної партії. Його учнями і послідовниками були І.А. Ільїн, Б.П. Вишеславцев, Н.Н. Алексєєв та ін., які внесли істотний внесок у розробку найважливіших проблем політичної науки. Ряд ідей Новгородцева плідно розвивалися С.Л. Франком, С.И. Гессеном і ін. У філософію права значний внесок внесли Е.Н. Трубецькой, Н.А. Бердяєв, B.C. Соловйов і ін. Не випадково B.C. Соловйова П.І. Новгородцев називав «блискучим і видатним представником філософії права» і зараховував його до «найбільш видних захисників правової ідеї серед філософів минулого століття». Не можна не відзначити також той неоціненний внесок, що внесли в розробку проблем політичної філософії, обґрунтування принципів конституціоналізму і порівняльно-історичний аналіз представницьких установ і форм демократії М.М. Ковалевский і ін.
Ці й безліч інших фактів дають достатні підстави для висновку про те, що розвиток політичної думки в Росії йшов в тім же напрямку, що і на Заході. Але, на відміну від західних країн, у Росії процес формування і інституціоналізації самої політичної науки в результаті цілої низки кривавих катаклізмів, що захлиснули країну, і встановлення тоталітаризму виявився насильно перерваним.
Завершуючи аналіз третього етапу, варто підкречлити, що у період нацизму німецька політологія як така, по суті справи, була знищена. З 1923 по 1938 р. Німеччину покинули більше половини всіх викладачів вищої школи, а також безліч видних представників інтелектуальної і наукової еліти, такі як 3. Фрейд, К. Левин, Г. Маркузе, К. Мангейм, Э. Фромм, Т. Адорно й ін. Аналогічна доля споткала політичну науку в Італії, більшості інших європейських країн. Девальвація цінності знання, підпорядкування геть усе цілям ідеології і пропаганди робили недоречними соціальні і гуманітарні дисципліни, у тому числі і політологію.
Особливо трагічно склалася доля цих наук у Радянському Союзі. Після більшовицької революції в міру зміцнення влади тоталітарної диктатури частина російських філософів, політологів, соціологів і представників інших суспільствознавчих дисциплін була вислана за кордон. У їхньому числі перебували такі блискучі науковці, як Н.А. Бердяєв, О.Н. Лосський, С.Л. Франк, П.Б. Струве, В.В. Зеньковский, П. Сорокін і багато інші, що одержали світову популярність за свої блискучі праці по різних основних проблемах сучасного обществознания. Ці праці, що склали золотий фонд російського зарубіжжя, з поразкою тоталітаризму вертаються і вносять свій неоціненний внесок у відновлення насильно перерваної політологічної традиції.
ІУ етап – після Другої світової війни починається сучасний, триваючий і донині, етап розвитку політичної науки. Тепер її розвиток іде на основі політичних зв’язків, що все більше усложняються, подальшої політизації соціального життя в цілому, на тлі розвитку всього суспільствознавства, що сприяє постійному збагаченню методів політичних досліджень. Неухильне ускладнення соціального світу привело деяких теоретиків до ідеї про те, що «політична теорія сучасності повинна сфокусувати увагу на фрагментированості суспільства». Світ став ще більше політизованим, а число субдисциплін, що вивчають грані політичного, стало неухильно рости, демонструючи величезну розмаїтість спеціалізованих досліджень, методів і прийомів аналізу політики. Розширення областей, що піддаються спеціалізованому і систематичному дослідженням, привело Г. Лассуелла в 1951 р. до думки про необхідність введення терміна «політичні науки» (political science).
Після 1945 р. західна політична наука одержала міжнародне визнання. Це було викликано насамперед створенням у 1949 р. при ЮНЕСКО Міжнародної Асоціації політичної науки, колективними членами якої виступають національні асоціації (хоча існує й індивідуальне членство).
Спочатку, особливо наприкінці 40-початку 50-х рр. тон у світовій політичній науці продовжували задавати американці. Саме в США розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі в політології. Американським ученим належить заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політичних феноменів, політико-культурного підходу, порівняльної політології й т.д. Показниками розквіту американської політичної науки стали появу величезного потоку літератури з різноманітних питаннях політики як у США, так і в інших країнах, створення нових наукових і навчальних центрів, видання безлічі нових загальнонаціональних і регіональних політологічних журналів і т.д. Вони вплинули на розвиток політичної науки в більшості європейських країн. Симптоматично, що американські вчені зіграли більшу роль в організації вищезгаданої конференції ЮНЕСКО в Парижу в 1948 р.
Національні асоціації політичної науки після другої світової війни з’явилися в багатьох країнах (так, в 1949 р. була утворена Французька Асоціація політичних наук). Збільшується число спеціалізованих політологічних журналів (з 1941 р. видається «Журнал політичних досліджень» в Іспанії, а з 1951 р. виходить «Французький журнал політичної науки»).
Відразу після конференції ЮНЕСКО у Франції були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, а також Французька асоціація політичних наук. Остання разом з Національним фондом політичних наук з 1951 р. видає «Французький журнал політичної науки». у 1956 р. у Франції був уведений учений ступінь доктора політичних наук. По декрету уряду в університетах країни був уведений новий курс «Конституційне право і політичні інститути», що сприяв перегляду традиційних методів дослідження політичних феноменів і процесів. Особливо вражаючих успіхів французька політична наука в особі М. Дюверже, Б. де Жувенеля, Ж. Бюрдо, Ж. Веделя, М. Зопрівало, П. Фавра й ін. домоглася в області дослідження конституціоналізму, держави і влади, політичних систем і режимів, партій і партійних систем і т.д.
У 1950 р. у Великобританії з ініціативи Г. Пещення, Д. Брогена, Ч. Уильсона, М. Оукшота та ін. була заснована Асоціація політичних досліджень З’єднаного Королівства. З того ж року почав виходити її друкований орган «Політичні дослідження». Крім нього в цей час видаються кілька інших політологічних журналів: «Британський журнал політичної науки», «Уряд і опозиція», «Політичний ежеквартальник» та ін. Науково-дослідна діяльність в галузі політики і викладання політології здійснюються приблизно в 40 університетах країни.
У цей період за політичною наукою у більшості розвинених країн ґрунтовно закріплюється статус навчальної дисципліни, що викладається в західних університетах. Швидко росте кількість політологічних досліджень. Йде процес інтеграції і систематизації цих досліджень. Так, в 1970 р. був створений Європейський консорціум політичних досліджень, що поєднує в цей час більше 100 університетів, дослідницьких центрів і т.п.
Трактати, присвячені політичній науці, за рідкісним винятком, стають тепер результатом роботи більших колективів авторів і мають значний обсяг: в 1975 р. за редакцією Ф. Гринстейна і Н. Полби опубліковано восьмитомний «Посібник з політичної науки», а в 1985 р. вийшов у світ чотиритомний «Трактат з політичної науки» за редакцією Мадлен Гравитц і Жана Лека. У 1980 р. почалося третє видання багатотомного «Трактату з політичної науки» французького правознавця і політолога Ж. Бюрдо.
У післявоєнний період співтовариство політологів здійснює спробу уточнити предмет політичної науки. У 1948 р. у Парижу з ініціативи ЮНЕСКО був проведений міжнародний колоквіум з питань політичної науки (про це йшлося у перший лекції).
Основний внесок у розвиток сучасної політичної науки внесли західні теоретики: Т. Парсонс, Д. Істон, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Р. Даль, Б. Мур, Е. Даунс, Ч. Линдблом, Г. Алмонд, С. Верба, Э. Кемпбелл тощо. Сучасна політична наука – авторитетніша академічна дисципліна; відповідні курси читаються у всіх великих університетах мсвітуиру. У світі діє Міжнародна асоціація політологів (IPSA), систематично проводяться наукові конференції, симпозіуми. Думка професійних політологів-аналітиків є постійним компонентом розробки і прийняття найважливіших рішень у національних державах і в міжнародних організаціях