Оскільки влада є важливою характеристикою людського співтовариства, з якою ми зустрічаємося майже у всіх сферах життя людей, її розглядають як базову категорію політичної науки. На думку А.І. Соловйова у сфері політичної науки влада перетворилася в той концептуальний фокус, через який стали вивчатися й описуватися практично всі політичні процеси і явища: діяльність еліт, організація системи правління, прийняття рішень і т.д. Саме тому з аналізу цього поняття будемо починати розгляд проблематики політології у нашому навчальному курсі.
Не зважаючи на те, що владні відносини зустрічаються у сім’ї, в сфері економічних і психологічних стосунків, а також поняття «влада» використовують як метафору (влада над собою, влада забобонів тощо), своє найбільш адекватне вираження поняття влади знаходить у політичній сфері.
Хоча влада і наділяється певними загальними, універсальними значеннями, у різних соціокультурних системах вона може розумітися по-різному, мати особливі відтінки, включатися в різні системи координат ідеального, вона зажди має на увазі людей – суб’єктів владних відносин, а тому буде розглядатися нами як соціальний інститут.
Як соціально-політичний феномен влада становить антитезу стану безвладдя, відсутності влади. Уже більшість античних мислителів вважали, що людський гуртожиток завжди має потребу у владі, покликаній приборкати стихійні імпульси людей і забезпечити порядок в суспільстві. Уже в первісно-общинних співтовариствах існували системи нормування і регулювання соціальних відносин (за М. Вебером – це система «регульованої анархії»). Уже первісна громада, очевидно, була немислима без конкретних обов’язкових норм, правил і табу, що передбачають саму широку гаму покарань, у тому числі насильницьких.
Все це дозволяє сучасним політологам розглядати владу не лише як історичний феномен, але як чинник, що корениться в самій природі людини як суспільної істоти. У цьому випадку мова йде не тільки і не стільки про природну схильність людини підкорити собі інших людей, прагнути до більше високого положення в статусній ієрархії або ницшеанской волі до влади, скільки про те, що без влади не може бути і самої людини і людського суспільства. Саме влада зіграла якщо не визначальну, то у всякому разі немаловажну роль у процесі вичленовування людини із із тваринного або стадного стану. Необхідність у владі була викликана потребами людського суспільства підкорити егоїстично-індивідуалістичні й агресивні прагнення окремо взятого індивіда імперативам соціального життя, що формувалося, інтересам громади, колективу в особі роду або племені.
Очевидно, особливо на первісних етапах в основі влади лежало скоріше негативне, ніж позитивний початок. Не випадково табу й донині має запретительный зміст. У цьому змісті рудиментарні елементи влади спочатку виникли у формі окремих табу, або заборон на ті або інші дії або акти. Або інакше кажучи, превоначально влада коренилася в табу. Першим владним актом, очевидно, потрібно вважати саме перше табу, тобто заборону робити, або наказ, вимогу щось не робити людині. «Наказ, – писав Э. Канетти, – старше, ніж мова, інакше його не розуміли б собаки. Дресирування тварин укладається саме в тім, щоб вони, не знаючи мови, навчилися розуміти, що від них хоче людина. У коротких ясних наказах, які в принципі нічим не відрізняються від наказів, адресованих людям, тварині оголошується воля дресирувальника. Вони її виконують, дотримуючись також заборони.
Влада виникла з виникненням людського суспільства і разом з ним пройшла тривалий шлях розвитку. Весь історичний досвід переконливо показує, що вона – необхідний елемент громадської організації, без якого неможлива життєздатність і функціонування суспільства, вона покликана регулювати взаємини між людьми, між ними, суспільством і державно-політичними інститутами. Більше того, влада є одиним з головних (якщо не самим головним) ресурсів будь-якого людського співтовариства.
К.С. Гаджієв
Очевидно, першого, хто вимовив сакраментальне вираження «Ти не повинен...», можна вважати засновником влади і закону. Без таких табу неможливо собі представити перехід людей від стану безвладдя й уседозволеності, коли людині під погрозою покарання, у тому числі і шляхом застосування фізичного насильства, не дозволяется робити ті або інші речі.
Складний і навіть таємничий характер владного примуса перетворив владу в один із самих притягальних для людини об’єктів вивчення. З найдавніших часів і в доступні їм формах люди намагалися усвідомити загадки й закономірності цього явища. Так, ще в давньоіндійському епосі (у кн. «Архашастри») влада описувалася в найпростіших метафоричних образах: «більша риба їсть маленьку». У Давній Греції й Давньому Римі влада в основному трактувалася в рамках універсалістських концепцій «архе»-«анархе» (порядок-безладдя), що зв’язували її природу з упорядкуванням і регулюванням соціальних зв’язків і відносин, установленням згоди між людьми, обміном і розподілом благ у рамках конкретної держави. Так, в 5-й книзі «Никомаховой етики» Аристотель трактував владу як «розподіл почестей, майна й усього іншого, що може бути поділене між співгромадянами певного державного устрою».
Починаючи з XVI ст. стали дискутуватися питання про те, хто має, а хто не має права на владу, які її джерела, межі, атрибути і ознаки. Поряд з теологічними підходами, стали висловлюватися ідеї, згідно яким джерела влади варто шукати в живій і неорганічній природі. Природа влади стала безпосередньо пов’язуватися з уродженими почуттями, прагненнями людей до домінування й агресії. Проникають у науку й алегоричні подання про «владу природи над людиною» або «владу людини над природою».
Однак, ставлячись до влади як до сугубо соціального за походженням явищу, багато вчених проте тривалий час розглядали її не як самостійний феномен, а як один з елементів держави (поряд з населенням і територією) або засоби домінування у міжособистісних відносинах. І тільки згодом до влади стали ставитися як до самостійного явища громадського життя.
Зараз у науковій літературі можна нарахувати безліч визначень влади. Більшість із них, трактуючи її як явище соціальне, тим самим розкривають і природу політичної влади. Різноманітні теоретичні підходи до влади наголошують на її різноманітних сторонах і аспектах, розглядаючи її або як особливий тип поведінки (біхевіоральні концепції), або як спосіб організації цілеспрямованої діяльності (структурно-функціональні підходи), або як психологічні властивості її носіїв (психологічні концепції) тощо.
А.І. Соловйов пропонує виділити кілька найбільш загальних різновидів теорій, на основі яких вдається пояснити всі її атрибути: джерела, обсяг, інтенсивність, форми і методи примуса, а також інші основні параметри, – атрибутивно-реляціонистські, системні та інструментальні.
Прихильники атрибутивно-реляционистських теорій пов’язують сутність влади з різними властивостями людини й сторонами його індивідуальної (мікрогруповий) діяльності. По своїй суті такий теоретичний підхід розвиває своєрідну «філософію людини», змушуючи його прихильників убачати сутність влади у вольові (Гегель), силових (Т. Гоббс), психологічних (Л. Петражицкий) і інших властивостях і здатностях індивіда або у використанні їм певних засобів примусу (інструменталістські теорії) і поведінкової взаємодії (Г. Лассуэлл).
Як типові приклади такого підходу можна назвати теорію «опору» (Д. Картрайт, Б. Рейвен, К. Леви), відповідно до якої влада виникає в результаті подолання одним суб’єктом опору іншого. Така ж по суті і «теорія обміну ресурсів» (П. Блау, Д. Хиксон), автори якої припускають, що влада формується в результаті обміну одним суб’єктом своїх (дефіцитних для контрагента) ресурсів на необхідну йому поведінку іншого. Показова й теорія «розділу зон впливу» (Дж. Ронг), що інтерпретує владу як слідство контакту соціальних зон, які перебувають під контролем різних суб’єктів. У цей же напрямок уписується і телеологічна концепція Б. Рассела (у якій влада розглядається як форма цілеспрямованої діяльності людини), і ідеї школи «політичного реалізму», що роблять акцент на силовому впливі контролюючого ресурси суб’єкта (Г. Моргентау), і деякі інші.
Розрізняючись у деталях, всі теорії цього типу інтерпретують влада в якості асиметричного соціального відношення, що складається і розвивається на основі обміну діяльністю між різними суб’єктами, у результаті чого один з них змінює поведінку іншого. Будучи певною формою реалізації людських властивостей і прагнень, формою втілення інтересів (намірів, цілей, установок і т.д.) індивідуальних або групових суб’єктів, із властивими ним різноманітними засобами, ресурсами й інститутами владних відносин, політична влада виявляє свою здатність до існування лише в певних межах соціального простору. При цьому панування і підпорядкування завжди дають можливість відповістити на запитання: кому належить політична влада, «для кого», у чиїх інтересах використовуються повноваження і можливості суб’єкта влади?
Системні теорії трактують владу як анонімну, надперсональну, безособову властивість соціальної системи, яка принципово не зводиться до характеристик індивідуального або групового суб’єкта. Наприклад, представник структурно-функціонального підходу Т. Парсонс трактував владу які «узагальненого посередника» у соціальному (політичному) процесі, а К. Дойч бачив у ній аналог грошей в економічному житті або «платіжних засобів» у політиці, що спрацьовує там, де відсутнє добровільне узгодження дій. Марксизм представляє політичну владу як функцію соціального апарата того або іншого класу, що формує суспільні відносини, які визначають його здатність нав’язувати свою волю іншому класу (або суспільству загалом) і тим самим обеспечивають його соціальне панування. До даного напрямку відноситься й інформаційно-комунікативні трактування влади (Ю. Хабермас), що розглядають її як глобальний процес багаторазово опосередкованого й іерархізованого соціального спілкування, що регулює суспільні конфлікти й інтегрує людське співтовариство.
Вважають, що найбільше яскраво суть системного підходу виражена в постструктуралистських теоріях (М. Фуко, П. Бурдье). У крайніх варіантах вони інтерпретують владу як якусь модальність спілкування, «відношення відносин», споконвічно властиве всьому соціальному, не локалізоване в просторі і не здатне належати кому-небудь із конкретних суспільних суб’єктів. Як пише, приміром, М. Фуко, «влада скрізь не тому, що вона охоплює все, а тому, що вона виходить отовсюду». При такому підході політична влада по суті ототожнюється не тільки з усіма політичними, але і з усіма соціальними відносинами в цілому. Ні в суспільстві, ні в політику немає нічого такого, що могло б вийти за рамки влади. І при цьому виходить, що не люди мають здатність привласнювати влада, а сама влада привласнює на час того або іншого суб’єкта (президента, суддю, поліцейського) для здійснення примуса.
У рамках системних теорій влада оголошується іманентною властивістю будь-яких соціальних систем (суспільства, групи, організації, родини), увага зосереджується на сформованих у кожній із систем політичних статусах і ролях, механізмах примуса, застосовуваних позитивних і негативних санкціях. Тому автори і прихильники цих теорій легко дають відповіді на питання «як?» і «над ким?» здійснюється владне домінування, але затушовують або зовсім приховують джерела її походження.
Представники двох зазначених великих теоретичних підходів, наголошуючи на реально існуючих сторонах і аспектах влади як суспільного явища, виходять із протилежних принципів у поясненнях її сутності. Визнання реальності тих аспектів влади, які використовуються як підстава для її концептуальної інтерпретації, не усуває необхідності вибору між цими підходами.
Найбільш правомірною при визначенні сутності політичної влади, на думку А.І. Соловйова, єінструментальні її трактування. Вони визнають її як певний засіб, що використовує людина в тих або інших ситуаціях для досягнення власних цілей, як мету індивідуальної (груповий) активності. Але в такому випадку потрібні особливі, поки ще відсутні докази, що таке прагнення присутнє якщо не в усіх, то в більшості людей, оскільки як засіб регулювання соціальних взаємин влада можуть виникнути лише в тих типах людської комунікації, які виключають співробітництво, партнерство й аналогічні способи спілкування, що знецінюють самою установку на перевагу одного суб’єкта над іншим. В умовах же конкуренції влада може виникнути лише в тих випадках, коли діючі суб’єкти пов’язані між собою твердою взаємозалежністю, яка не дає одній стороні досягти поставлених цілей без іншої. Ця тверда функціональна взаємозалежність сторін є безпосередньою передумовою формування влади. У противному випадку, коли в політиці, скажемо, взаємодіють слабко залежні один від одного суб’єкти (наприклад, партії різних держав), між ними складаються не владні, а інші асиметричні відносини, що розкривають дисбаланс їхніх матеріальних ресурсів, який не дозволяє забезпечити домінування однієї з них.
Коли ж із взаємної конкуренції починає виростати домінування одного із суб’єктів за рахунок нав'язування їм своїх цілей і інтересів іншому суб'єктові, тоді й виникає новий тип взаємодії, при якому панує одна сторона і їй підкоряється інша. Іншими словами, влада виникає в результаті перетворення впливу однієї сторони у форму переваги над іншою. Тому коли тій або іншій стороні вдається нав’язати конкурентові власні наміри, цілі і бажання, формується влада, що знаменує собою ту асимметричность положення, при якій пануюча сторона здобуває додаткові можливості для досягнення власних цілей. При цьому влада ґрунтується не на потенційних можливостях того або іншого суб’єкта або його формальних статусів, а на реальному використанні їм засобів і ресурсів, які забезпечують його практичне домінування над іншою стороною. У політиці підкоряються не тому, у кого більш високий формальний статус, а тому, хто може використовувати свої ресурси для практичного підпорядкування.
Влада означає «будь-яку можливість проводити власну волю навіть всупереч опору, не залежно від того, на чому така можливість заснована»
М. Вебер
У даному контексті під владою мається на увазі здатність її суб’єкта (окремої особистості, групи людей, організації, партії, держави) нав’язати свою волю іншим людям, розпоряджатися й управляти їх діями за допомогою насильницьких або ненасильницьких засобів і методів. Іншими словами, тут мова йде про здатність того або іншого іншого суб’єкта нав’язати своє панування іншим людям, групам, класам, суспільству загалом в целом.
З огляду на, що в політичній сфері головним суб’єктом влади є група, політичну владу можна визначити як систему інституціонально (нормативно) закріплених соціальних відносин, що склалися на основі реального домінування тої або іншої групи у використанні нею прерогатив держави для розподілу різноманітних суспільних ресурсів в інтересах і з волі своїх членів.
Будучи за своєю природою і походженням соціальм явищем, влада існуює в різних сферах людського життя, здатна проявлятися у різних формах. До джерел влади сучасні політологи відносять різні чинники: переконання, контроль, заохочення, санкціонування, насильство, матеріальне стимулювання, моральний авторитет, насильство, економічне або інформаційне панування, правовий примус.
При цьому влада може розрізнятися і за обсягом (сімейна, міжнародна тощо), і за об’єктами (особиста, партійна, суспільна й т.д.), і за характером застосування (демократична, бюрократична, деспотична й т.д.), і за іншими ознаками.
Як неодмінний супутник розвитку суспільства влада виникла задовго до появи держави і її політичної сфери. Приблизно 40 тис. років вона існувала в додержавних і дополітичних формах, виступаючи як спосіб підтримки балансу внутрікланових відносин у вигляді панування вождів, шаманів і інших лідерів первісних суспільств.
З моменту утворення держави, тобто протягом останніх 5 тис. років, влада існує й у своїй політичній, публічній формі. Причому початкові, патріархальні (традиційні) форми політичної влади серйозно відрізнялися від її сучасних форм. Зокрема, у політичному просторі того часу були відсутні які-небудь посередники між населенням і державними структурами, інститут поділу влади або які-небудь інші елементи організації складної межгрупповой конкуренції. Сучасні політологи вважають, що по суті справи влада (механізми примуса) значною мірою ґрунтувалися на примітивних відносинах «дарообміна» (М. Мосс), кумівства, протекціонізму й інших аналогічних зв’язків, які і заклали традиції хабарництва і корупції в розвитку держави.
На думку українських політологів, поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.
Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. Державна влада функціонує за політико-mepumopiальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.
Сьогодні у суспільстві складаються форми наддержавної політичної влади, що співіснують із аналогічними способами регулювання соціальних відносин окремими (національними) державами. Так, ООН формує всесвітню систему міжнародних, а Євросоюз – регіональну систему владних відносин, у рамках яких окремі держави несуть певну відповідальність за дотримання ними прав людини, виконання міждержавних домовленостей, за охорону природи й т.д. Їхні відповідні інститути – Рада Безпеки і Європарламент – контролюють виконання окремими державами і приватними організаціями обов’язкових для них рішень, застосовуючи для цього систему конкретних заходів впливу: від торговельних санкцій і припинення членства в міжнародних організаціях до економічної блокади і проведення військових акцій відносно окремих держав.