Політична система суспільства досліджувалась протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу. Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, яка сприяє чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.
Сучасні політологивважаютьтермін«політична система»(«political system») більш широким поняттям, ніж «влада», оскільки воно охоплює не тільки механізми влади й інститути держави, але також структури і процеси, через які держава взаємодіє із суспільством. Е. Хейвуд вважає, що політична система виступає підсистемою більше широкої суспільної системи[4]. «Системою» вона є тому, що в ній має місце взаємодія частин усередині єдиного цілого, «політичною» – тому, що ця взаємодія відбувається із приводу розподілу влади, багатства і ресурсів у суспільстві (зокрема, організація економічного життя характеризує політичну систему настільки ж виразно, як і діючі в цій системі механізми урядової влади). При цьому така «система правління» зберігається при всіх і всяких змінах уряду. Уряди можуть змінюватися в результаті виборів, зміни династій, державних переворотів і т.д. Вчений дає таке визначення політичної системи:
Політична система– система відносин, за допомогою якої держава реагує на ті або інші впливи з боку суспільства (у теорії систем це називається «введенням» або «входом» у систему) відповідними рішеннями, політичними програмами і напрямками політики («вихід»).
Е. Хейвуд вважає одною з найцікаіших проблем, пов’язаних з вивченням політичної системи, їхню класифікація Перша причина цього – вона істотно полегшує розуміння політики і державного управління, адже в політології, як і в інших суспільних науках, пізнання йде головним чином через порівняння: методи експериментального характеру тут незастосовні. Ми не можемо, скажемо, поставити експеримент, щоб перевірити, чи не легше уряду США буде відбуватися та або іншаурядова криза (government gridlock), якщо тут відмовляться від принципу поділу влади, або збереглася б у СРСР соціалістична система, будь реформа в країні почата поколінням раніше. Нам, отже, залишається прибігати до зіставлення явищ: зауважуючи риси подібності і розходжень між ними, ми ясніше бачимо предмет дослідження, відсіваємо істотне від несуттєвого і взагалі вносимо якийсь порядок у те, що інакше було б простими зборами незрозумілих фактів. Паралельно політолог може формулювати якісь свої гіпотези, концепції, теорії й навіть у якімсь ступені перевіряти їх на фактичному матеріалі. Словом, як виразився Алексис де Токвилль, «не зіставляючи явищ, розум не знає, куди йому направлятися». Що стосується класифікації систем управління, то це просто спосіб зробити нашу операцію порівняння більше методичної й послідовної.
Друга причина – класифікація полегшує не тільки аналіз, але й оцінку явищ. Адже із часів Аристотеля політичні мислителі прагнули не тільки зрозуміти, але й удосконалити влада. Дескриптивні елементи у філософії завжди сусідять із нормативними — питання про те, що є, з питаннями про те, що повинне бути. В історії навіть не раз вживали спроби намалювати картини ідеальної системи правління – по суті утопії: приклади – «Республіка» Платона, «Утопія» Томаса Мору (1516), «Поля, фабрики й майстерні» Петра Кропоткина (1912) і ін. Як би то ни було, порівнюючи політичні явища між собою, ми одержуємо можливість дати їм ту або іншу якісну характеристику, оцінку. Тільки в рамках порівняльного підходу, наприклад, можна винести якісь судження в питаннях начебто « чи варто привітати в заохочувати перехід Росії й інших колишніх соціалістичних країн до ліберальної демократії?», « чи має Індія відмовитися від федералізму на користь унітарної системи або незалежності регіонів?» і «чи треба Великобританії прийняти «писану» конституцію?».
Проте у всіх систем класифікації, однак, дослідник бачить свої недоліки:
1) вони несуть у собі небезпеку спрощення
2) класифікації можуть бути перекручені тими або іншими ціннісними впливами
3) у главу кута вони ставлять державу, а країни розглядають як цілісні і самодостатні системи, хоча в епоху глобалізації такий підхід уже недостатній.
Історично найбільш авторитетною системою класифікації політичних систем завжди була та, котру в IV в. до н.е. розробив Аристотель, – матеріалом для неї стали 158 грецьких полісів, що існували на той момент. Після Аристотеля ця система панувала в політичній філософії ще 2500 років. Аристотель думав, що уряди відрізняються друг від друга по двох критеріях: «хто править» і «у чиїх це інтересах». Влада може перебувати в руках однієї людини, купки людей або багатьох громадян, - і в кожному із цих випадків вона може служити або вузьким, часом навіть відверто егоїстичним інтересам самих правителів або інтересам усього співтовариства. Так Аристотель виділив шість форм правління (Рис. 3.1).
Сам Аристотель прагнув по достоїнству оцінити кожну форму правління, щоб визначити найкращу серед них. До гіршим, зіпсованим, формам він відніс тиранію, олігархію й демократію: тут, по його погляду, відповідно одна людина, купка людей і маси народу панували у своїх власних інтересах і тому на шкоду іншим людям. Більше зробленими формами перед ним стали монархія, аристократія й полиття: у цих системах відповідно одна людина, клас людей і широких верств суспільства управляли в інтересах усіх. Найгіршою формою правління Аристотель, зрозуміло, проголосив тиранію, тому що вона зводить громадян до положення рабів. Крім того, у монархії й аристократії він доглянув ту слабість, що тут вуж дуже багато чого залежало від того, чи знайдуть у собі правителі «богоподібне бажання» поставити благо співтовариства над своїм власним. Найбільше ж зробленої й при цьому стійкою формою правління була визнана політія – влада багатьох в інтересах усіх. заздрість по отноше-
| Хто користується благами правління? | Хто править? | ||
| ОДНА ЛЮДИНА | МЕНЬШІСТЬ | БІЛЬШІСТЬ | |
| ПРАВИТЕЛІ | Тиранія | Олігархія | Демократія |
| ВСІ | Монархія | Аристократія | Політія |
Рис. 3.1. Шість форм правління за Аристотелем
Інші мислітелі минулого виділяли, крім названих Аристотелем, також системи політичної влади за критерієм головного суб’єкта правління:
· тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
· теократія – влада церкви;
· охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно.
Сучасні дослідники виокремлюють ще політичні системи, що грунтуються партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
У типології політичних систем, яку запропонував Г. Алмонд, критерієм обрані особливості політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів. Відповідно до них виділено чотири типи політичних систем:
· англо-американський;
· континентально-європейський;
· доіндустріальний або частково індустріальний;
· тоталітарний.
Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі і засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.
Континентальне-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20-30-ті роки XX ст.
У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки
існує, на думку Г.Алмонда, доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів – західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.
Тоталітарний тип політичних систем утвердився, на думку Г. Алмонда, у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В’єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.
Досить популярною у сучасній політології є класифікація політичних систем залежно від типу політичного режиму:
· демократичні,
· авторитарній
· тоталітарні.
Демократичні політичні системи характеризуються плюралізмом, тут політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.
Авторитарні політичні системи містять певні елементи демократизму, у них можуть функціонувати партії та інші політичні об’єднання, проводяться вибори до представницьких органів влади, існують певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо, проте не існує реального поділу державної влади на певні гілки та реальні важелі контролю. Управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.
Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах – масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.
Детальніше про особливості демократичних, авторитарних і тоталітарних політичних систем ідеться у лекції про політичні режими.