Однієї із центральних проблем політології є державна влада, оскільки чи не самі головні розділи політичної теорії так чи інакше пов’язані із «державним питанням». Проте фактично ніколи не було єдиного погляду на походження держави. У сучасній політологічній літературі виділяються ціла низка теорії походження держави: патріархальна, теологічна, договірна, органічна, насильницька, матеріалістична (класова).
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський) вбачає походження держави від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання: сім’я – сукупність сімей (селище) – сукупність селищ (держава): держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером.
Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви – над державою. Кожна людина має підкоритися волі Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою.
Договірна теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант) грунтується на ідеї походження держави як угоди (договору) – акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, трактуючи державу як суспільний організм, що складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Держава, як й усяке живе тіло, характеризується диференціацією, тобто спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається, завершується загибеллю держави в результаті її старіння, та спеціалізацією, що супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.
Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга – частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського – одного племені іншим).
Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності), що породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами –«орган панування, орган гноблення одного класу іншим» (К. Маркс), «машина для підтримки панування одного класу над іншим» (В. Ленін).
Точно також немає і ніколи не було єдиного трактування сутності держави. Термін «держава» використовується стосовно самих різних речей: це і сукупність інститутів, і географічне поняття, і філософська ідея, і інструмент примусу або гноблення. У широкому змісті, характерному для публіцистики і повсякденної мови, під цим поняттям нерідко маються на увазі країна, суспільство і т.п. Подібне розуміння держави як співтовариства людей зустрічається і у політико-правових документах, наприклад, коли мова йде про «держави – члени ООН». У вузькому значенні держава розуміється як центральний інститут політичної системи, держава як організація політичної влади, держава як апарат влади, держава як політична організація всього суспільства
Цю різноголосицю Е. Хейвуд пояснює певною мірою тим фактом, що історично склалися три підходи до розуміння сутності держави – ідеалістичний, функціональний і організаційний.
Ідеалістичний підхід знайшов вираження у працях Г. Гегеля, який виділяв три «моменти» соціального буття – родину, громадянське суспільство і державу. У рамках родини, на його думку, діє «партикулярний альтруїзм», що спонукує людей забувати про свої власні інтереси в ім’я блага своїх дітей або старших у родині. На противагу цьому громадянське суспільство виступає областю «загального егоїзму», де індивід ставить свої інтереси вище інтересів інших людей. Держава в цій схемі для Гегеля була етичним співтовариством, пронизаним загальною симпатією – «загальним альтруїзмом». Ідеалізм, у такий спосіб (і в цьому проявляється серьезнейший його недолік), породжує некритичне відношення, пієтет перед державою; крім того, визначаючи державу в етичних категоріях, він виявляється нездатним провести чітку грань між тими інститутами, що відносяться до держави, і тими, що перебувають за його межами.
Функціональний підхід до держави зорієнтований на вивчення ролі і мети державних інститутів. Головною функцією держави тут оголошується підтримка громадського порядку, а держава визначається як комплекс інститутів, що підтримують порядок і стабільність у суспільстві. Такий підхід, наприклад, характерний для сучасних марксистів, що розглядають державу як механізм, за допомогою якого так чи інакше досягається пом’якшення класового антагонізму і виживання капіталістичної системи. Слабкість функціональної точки зору на державу, Е. Хейвуд бачить у тому, що з державою тут, по суті, асоціюється взагалі будь-який інститут, що підтримує порядок (родина, засоби масової інформації, профспілки і церква).
Враховуючи це політолог схильний застосовувати організаційний підхід до розуміння держави. З позицій організаційного підходу держава є апаратом управління в самому широкому значенні цього поняття, тобто як комплекс інститутів, що мають явно виражену «публічну» природу в тому розумінні, що вони відповідають за колективну організацію громадського життя і фінансуються за рахунок суспільства.
Перевагу цього визначення Е. Хейвуд вбачає в тому, що організаційний підхід проводить чітке розмежування між державою і громадянським суспільством. Держава охоплює різні інститути управління – чиновництво, армію, поліцію, суди, системи соціального забезпечення і т.д. Тому походження сучасної держави він відность до європейської історії XV-XVI ст., коли тут виникли системи централізованого управління, що поступово підкорили собі всі інші інститути і структури, духовні і світські, а у Вестфальском мирному договорі 1648 р. уперше було сформульоване поняття державного суверенітету. Організаційний підхід дозволяє нам усвідомити і те, що звичайно стоїть за фразами «розширити сферу держави» або, навпаки, «відсунути державу до її колишніх границь» – все те, про що ми говоримо, коли маємо на увазі необхідність розширити або скоротити сферу відповідальності держави, збільшити або зменшити державний апарат.
Такі різні підходи до сутності держави доводять, що дати загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
У світлі вищесказаного наведемо трактування американським політологом Е. Хейвудом та іспанський політологом Л.С.Санистебаномосновних рис держави.Е. Хейвуд виділяє п’ять таких рис:
· Держава суверенна. Воно має абсолютну й необмежену владу, у тому розумінні, що перебуває над всіма іншими суспільними структурами. Томас Гоббс виразив цю ідею, представивши його у вигляді «левіафана» – величезного морського чудовиська.
· Державні інститути «публичні» на противагу інститутам громадянського суспільства. Публічні органи відповідають за прийняття і проведення в життя колективних рішень, тоді як приватні структури, такі, наприклад, як родина, приватні підприємства і профспілки, служать задоволенню приватних інтересів.
· Держава – це інструмент легітимації. Рішення держави звичайно (хоча і не завжди) членами суспільства приймаються як обов’язкові до виконання.
· Держава – це інструмент панування. Державна влада і державний інтерес підтримуються примусом. Держава повинна забезпечити всіма можливостями виконання всіх законів аж до покарання тих, хто їх не виконує. Зрозуміло, державна монополія «на законно здійснюване насильство» (Макс Вебер) і є практичним вираженням його суверенітету.
· Держава – це територіальне об’єднання. Юрисдикція держави має свої географічні межі й охоплює всіх тих, хто живе в його кордонах, будь то громадяни або не громадяни даної країни.
Дещо інакше трактує ці питання іспанський політолог Л.С.Санистебан. Він пише: «Терміном «держава» ми позначаємо особливий тип соціальних явищ, які характеризуються наступними рисами:
· відношенням влади і підпорядкування;
· монопольним використанням насильства тими, хто володіє владою;
· наявністю юридичного порядку;
· відносною сталістю;
· інституціональним виміром.
Таким чином, держава – це не утворення, що перебуває над суспільством і незалежне від нього. Звичайно, сам термін «держава» деякою мірою сприяє субстанціалізації цього явища і його розгляду як «речі», незалежної від людей. Однак у дійсності держава – не більш, ніж тип юридично регульованої соціальної поведінки, що існує в конкретних просторово-тимчасових умовах. Це складне соціальне явище, відмітною рисою якого є примусова регуляція поведінки людей за допомогою нормативних правил».
Українськими політологами частіше за все держава розглядається як один із найважливіших інститутів суспільства, центральний елементом його політичної системи. В одноиу з посібників знаходимо наступне визначення держави:
Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу
Тут же формульовані такі ознаки, що характеризують державу:
· організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;
· всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);
· наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);
· право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;
· монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
· суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення);
· монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.
Як бачимо, і в зарубіжній, і в укранській політології фактично названі схожі ознаки держави, які визначають її сутність, структуру і функції.