Форми правління та державного устрою

Багатовіковий досвід розвитку державності у різних народів світу лежить в основі традиційної класифікації держав залежно від форм правління і державного устрою. Форма правління виступає зовнішнім проявом оформлення держави, визначаючи порядок утворення, структуру і правовий режим вищих органів влади. У політичній історії людства виділяються два основних її типи – монархія й республіка.

Монархія (від грец. monarchia – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи – глави держави – спадкоємного монарха. Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія – форма правління, за якою монарх – головне джерело законодавчої і виконавчої влади, яка здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія – форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем’єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча – в уряді на чолі з прем’єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia – влада Бога) – форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res – справа, public – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі майже 3/4 від загального числа держав є республіками. Залежно від відповідальності уряду – перед президентом або парламентом – розрізняють три форми республіканського правління: парламентську, президентську і напівпрезидентську.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем’єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем’єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки – Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін. Парламентська система державного управління у трактуванні Е. Хейвуда охарактеризована далі (Рис. 4.1)

 

 

Як бачимо, це система, у якій державне управління здійснюється через парламент, де, таким чином, законодавча і виконавча влада «зливаються» один з одним. Формально ці галузі незалежні друг від друга, у реальності ж парламент і виконавча влада (уряд) найтіснішим образом пов’язані між собою – повна протилежність принципу поділу влади. Основні риси парламентської системи такі.

• Уряд формується за результатами виборів у законодавчі збори з урахуванням кількості голосів, набраних партіями; окремо виконавча влада не обирається.

• Уряд комплектується із середовища членів законодавчих зборів, звичайно з лідерів тої партії (тих партій), що, маючи більшість голосів у парламенті, контролює його.

• Уряд відповідальний перед законодавчими зборами в тому розумінні, що він опирається на його довіру і може бути відправлений у відставку (нижньою палатою), якщо воно ця довіра втратить.

• Уряд у більшості випадків має право розпускати збори; крім іншого, це означає, що строго встановлених строків виборів у цій системі не існує.

• Оскільки голова уряду (звичайно це прем’єр-міністр) є й членом парламенту, держава представлена ще однією офіційною особою – монархом або «неправлячим» президентом.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням (Рис. 4.2.). Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» – не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури – імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

 

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем’єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими. Розрізняють прості (унітарні) та складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна(лат. unіtas – єдність, однорідний, що складає ціле) держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення (Рис. 4.3.).

Така держава характиризується централізацією – зосередженням політичної (державної) влади на загальнонаціональному рівні, єдиною конституцією і єдиним громадянством. Централізація, на думку Е. Хейвуда, важлива або в якихось випадках здобуває важливість, оскільки вона забезпечує:

• національну єдність. Тільки центральний уряд здатний виражати інтереси цілого, а не частин, тобто інтереси не місцевих, етнічних або регіональних груп, а нації в цілому. Коли політична система має сильний центр, уряду легше діяти в інтересах усього суспільства; слабість центра веде до протиріч і суперництва між частинами країни;

• однаковість. Тільки центральний уряд здатний установлювати єдині закони й створювати таку суспільну інфраструктуру, при якій люди одержують можливість зовсім безперешкодно переміщатися від краю до краю країни. Коли ж у країні існують різні податкові режими й різні системи права, утворення й суспільної безпеки, мобільність суспільства, навпроти, падає;

• рівність. Децентралізація має той недолік, що периферійні інститути влади тут опираються винятково на місцеві ресурси. Із цього, як правило, з неминучістю випливає те, що області з найбільш гострими соціальними проблемами мають найменше можливостей їх вирішити, - ситуація, що здатна виправити тільки лише центральний уряд;

• економічний розвиток. Централізації вимагають багато завдань економічного розвитку. Так, тільки центральний уряд підтримує єдину грошову систему, контролює податкову і видаткову політику з метою стабільного економічного росту, забезпечує інфраструктуру у вигляді автомобільних і залізниць, аеропортів і тому подібного.

Однак централізація гарна лише до відомої межі. Сьогодні взагалі було б абсурдом думати, що держава здатна нормально управляти життями десятків, а те й сотень мільйонів людей. Будь так, працюй всі сучасні системи керування по указі понад, запанував би суцільний хаос і плутанина. Таку ситуацію економісти називають «втратою на масштабах». Немає ніяких сумнівів у тім, що «місцеві проблеми», такі, як утворення, охорона здоров'я, соціальне забезпечення й планування, варто передавати місцевим же органам влади. Але цього мало: часом висуваються й вимоги про надання периферійним органам ще більш широких повноважень.

Маючи автономії, унітарні держави наділяють адміністративно-територіальним одиницям більш ширшими повноваженнями, зокрема, там водночас із загально-державними законами діють регіональні закони з окремих питань, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономні парламенти, уряд (однак автономія не є державним утворенням).

Децентралізація гарна тоді, коли нею забезпечуються:

• громадянська участь. Місцевий або регіональний уряд значно ефективніше, ніж центральний, забезпечує громадянам можливість брати участь у політичному житті співтовариства; беручи участь у спільних справах, громадяни при цьому стають більше інформованими й досвідченими в справах місцевої політики;

• оперативність. Периферійні інститути, зрозуміло, стоять «ближче» до людей і краще інформовані про їхні потреби. Тут скоріше забезпечується політична підзвітність органів влади і їхня участь у справах конкретних співтовариств;

• легітимність. Відомо, що від того, як близько або далеко перебуває уряд, залежить і відношення людей до його рішень. Рішення, прийняті на місцевому рівні, як правило, більше «зрозумілі» і тому легітимні.

Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна

Поняття «федералізм» (від лат. foedus – пакт або договір) звичайно відноситься до правових і політичних структур, пов’язаних з територіальним розподілом влади в державі (Рис. 4.4.). Спочатку, однак, вважає Е.Хейвуд, під федералізмом мали на увазі відносини співробітництва і взаємокорисні відносини між людьми (Прудон). У роботах Олександра Гамильтона і Джеймса Медисона федералізм став однієї зі складових більше широкої ідеології плюралізму. Як форма політичного устрою федералізм припускає, що державне управління ділиться на два рівні, кожний з яких має високий ступінь політичною і правовою незалежністю.

 

Виходячи із цього, основною ознакою федералізму варто вважати поділ суверенітету, хоча в такому випадку виявляється, що «класичних» федерацій у світі досить небагато – США, Швейцарія, Бельгія, Канада й Австралія. Однак деякі риси федеративного устрою властиві дуже й дуже багатьом країнам. Суб’єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів. Це нестійка форма державного об’єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави, як це відбулося, наприклад, с конфедерацією Сенегала и Гамбії, що існувала з 1981 по 1989 рр. Федеративному державному устрою передували конфедерації у Нидерландах (1579-1595), США (1776-1787), Германии (1815-1867) і деяких інших країнах. Тривалий час конфедеративний союз існував лише у Швейцарии (1291-1798 і 1815-1848). Щоправда, термін «конфедерація» вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою. У сучасному світі певні риси конфедеративних утворень мають Співдружність Незалежних Держав, яка об’єднує 12 республік колишнього СРСР, але поки що не має чіткої правової конфігурації, а також ЄС.

Розбіжності між переліченими формами державного устрою наочно проілюстрував американский политолог Д.Найс (Рис.4.5.)