Політична поведінка та її типи

Для позначення дій пересічних громадян у сфері політики застосовується поняття «політична поведінка». Це одна з базових політологічних категорій, яка характеризує взаємодію суб’єктів з політичною реальністю, охоплює їх дії та орієнтації щодо явищ політичного життя.

У сучасній науковій літературі підхід до вивчення політики з позицій поведінки людини прийнято позначати англо-американським терміном «політичний біхевіоризм» (від англ. behavior – поведінка). Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології. Психологія політичної поведінки як науковий напрям формується із середини 1930-х рр. у США. Його засновниками вважаються Ч. Меріам та Г. Лассвелл, вони першими використали біхевіористичне розуміння зв’язку між політикою та індивідом як сукупності рухових, інтелектуальних, емоційно-психічних, вербальних реакцій (відповідей) людини на вплив зовнішнього політичного середовища.

В організаційно-методичному аспекті вирішальним у біхевіористичному підході до політики є політична поведінка окремих осіб, тому одним з найбільш опрацьованих наукових напрямів у біхевіоризмі є електоральна поведінка. Однак цей підхід може бути використаний і при аналізі місця і ролі в політиці тих чи інших організацій, спільнот, елітарних груп, владних інститутів. Сучасна політична наука при розгляді політичної поведінки не обмежується суто біхевіористичним підходом, а застосовує комплексний аналіз антропологічних, психологічних, соціальних, світоглядних, історичних передумов, що лежать в основі мотивації політичної поведінки. Особливе значення має наявність усвідомлених особистих політичних інтересів та цінностей, конкретна політична обстановка, характер і вплив соціокультурного середовища.

 

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (соціальних спільнот, груп) на діяльність політичної системи.

 

У такому розумінні політичну поведінку треба розуміти не лише як поведінку окремих, індивідуальних, учасників політики, а як поведінку всіх суб’єктів політичного життя. Саме тому можна вважати, що політична поведінка характеризує суб’єкт-об’єктні відносини у сфері політики, виявляючи ставлення суб’єктів політики до явищ політичного життя.

Поняття політичної поведінки у практичному сенсі включає в себе два інших ключових поняття – «політична участь», «політична діяльність» та «політичне відчуження». Якщо співвіднести їх з рівнями політичної поведінки, запропонованими М. Вебером, то можна вважати, що поняття «політична участь» охоплює суб’єктів, що займаються політикою «за випадком» (тут це поняття є базовим) і частково «за сумісництвом» (вторинна складова), а поняття «політична діяльність» означає головним чином заняття політикою «за професією» і частково – також «за сумісництвом».

Політична участь – це вид політичної поведінки, який характеризує процес залучення індивідів і соціальних груп до політичного життя та їх дії з метою реалізації особистих або соціально значущих інтересів, потреб, настроїв засобами впливу. Це вплив громадян на

· функціонування політичної системи,

· формування політичних інститутів,

· процес вироблення (хід прийняття) та зміст політичних рішень,

· на перебіг соціально-політичних процесів у суспільстві;

· на формування органів державної влади й місцевого самоврядування.

Для політичної участі характерні дві форми:

· пряма, реалізована в безпосередніх діях індивідів (мітинги, демонстрації, страйки, референдуми і т.п.);

· непряма, що характеризується їх включенням в політику через вибраних представників, партії, суспільні організації і рухи.

Політична участь може бути організованою, наприклад, діяльність політичних партій і неорганізованою, наприклад, заколот, а також систематичною, наприклад, вибори, і періодичною, наприклад, демонстрації.

Формами політичної участі можуть бути:

· дії по делегуванню повноважень (електоральна поведінка);

· активістська діяльність, направлена на підтримку кандидатів і партій у виборчих кампаніях;

· участь в діяльності партій і груп інтересів:

ü у виборчих кампаніях, мітингах, зібраннях;

ü у прийнятті рішень, резолюцій, постанов;

ü у контролі (в межах конституційних прав) за діяльністю політичних лідерів;

ü у засвоєнні, зборі й передачі політичної інформації;

ü у політичних страйках;

ü в масових кампаніях громадянської непокори, визвольних рухах, революціях.

Політичні режими мають значний вплив на політичну участь. В авторитарних режимах значна частина населення усунена від політичної участі, тоді як в демократичному суспільстві участь – цей дієвий засіб самовираження громадян, забезпечуваний інститутами правої держави, і виконуюче функції соціалізації і виховання громадян.

Потреба в політичній участі залежить від конкретної обстановки і особистих якостей індивіда. Форми політичної участі залежать від властивостей індивіда (стать, вік, рід занять, освіта і тощо), вид режиму правління, вид конкретної соціально-економічної ситуації.

На відміну від політичної участі, політична діяльність – це професійна (або напівпрофесійна) сфера політики, системний, раціонально-прагматичний, активний вид політичної поведінки окремих осіб та інституціональних суб’єктів політики, спрямований на здійснення чи досягнення політичної влади. Професійно політикою займаються глави держав, члени уряду, депутати парламенту, партійні лідери, ідеологи й члени керівних органів партій, рухів тощо

Професійна політична діяльність включає розробку правових норм та управління різноманітними політичними інститутами. До неї належать парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльність, партійний менеджмент і виборчий маркетинг. Професійна політична діяльність забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання і вдосконалення суспільних відносин.

За вектором суспільного спрямування політична діяльність може бути інноваційною (зорієнтованою на впровадження нових політичних інститутів), стабілізуючою (спрямованою на збереження всього цінного в наявних структурах, недопущення деструктивних змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів і форм взаємодії), реакційною (зацікавленою у відновленні інститутів минулого).

На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність – прагматична і тісно пов’язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом і не носить прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета політичної діяльності – реалізація політичних інтересів, та неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів. Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності яких значно залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети.

Рушієм громадської діяльності виступає політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно ж, факторами політичної діяльності, визначальної її мети, змісту і розмаху, виступають політичні інтереси та правові норми.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження.

Політичне відчуження – процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людино, пригнічують її. Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйняття людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Політичне відчуження зумовлене і такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні.

Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадського обов’язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий(політична дія) і закритий(політична бездіяльність, або їм мобільність).

У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.