Політичний режим (франц. regime, від лат. regimen – управління) є одним з базисних понять політології. Порівняно з такими категоріями, як «форма державного правління» і «форма державного устрою», поняття «політичний режим» є найменш визначеним. Значною мірою це пов’язано із близькістю понять, із тим, що одні й ті самі явища і процеси політичного життя стосовно чогось одного можуть характеризуватись як форма державного правління, а стосовно іншого – як політичний режим.
Російський політолог А. Циганков вважає, що у політичній науці існує, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов’язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша – із соціологічним. Розходження, наявні в рамках даних традицій, досить істотні, хоча й аж ніяк не непереборні. У першому випадку переважна увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому – її соціальним підставам і походженню.
Представники інституціонального напрямку схильні змішувати «режим» з поняттям форм правління або державного ладу. До цієї групи примикають і неоінституціоналісти, що, по-перше, пов’язують режим з конституційними діями, а по-друге, відмовляють військовим диктатурам у праві називатися режимами.
Інституціональний напрямок політичного аналізу режимів приділяє першорядну увагу осмисленню тих зв’язків між суспільством і державою, які склалися реально і не обов’язково відповідно до запропонованої конституції й інших правових актів нормами політичної поведінки. У цьому випадку режим розглядається не тільки як «форма» (будь те правління або державного устрою) і навіть не тільки як структура влади із властивими їй методами реалізації політичної волі, але й як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального і політичного. Сам термін «порядок», «режим», щонайменше, із часу виходу у світ роботи А. Токвиля «Старий порядок і революція» має зовсім інше значення.
У рамках соціологічного осмислення режимів є значна розмаїтість позицій, тому представники другого нерідко не проводять ніяких розмежувань між політичними режимами і політичними системами. У той же час практично всі представники даного напрямку сходяться на тім, що режими не можуть бути трансформовані шляхом зміни правових процедур. Кожний режим обумовлений певними соціальними підставами, і тому перехід може відбутися якщо дані підстави змінюються.
Одне з характерних у даному відношенні визначень політичного режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від інший», а в іншому – як «певне сполучення системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Подібне визначення знаходимо у Ж.-Л. Кермопа: «Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період». Режим у такий спосіб трактується як значно більш складна організація, ніж сукупність юридичних механізмів або навіть прагнення правлячого класу.
Російські політологи Ф. Бурлацький і А. Галкін пов’язують аналіз режимів з виявленням не тільки моделей поведінки, але і соціальної природи політичної влади. У сукупності ж вивчення режиму вимагає, на їхню думку, відповіді на наступні питання: «які угруповання панівного класу перебувають у керівництва державою; яким методам панування й керування віддається перевага – прямим, насильницьким або непрямим, демократичним; які партії або партійні коаліції виступають як керівна чинність; чи допускається й у яких межах діяльність інститутів соціальної боротьби й тиску, зокрема опозиційних, революційних партій, профспілок і інших форм об'єднань трудящих; яке положення особистості в державі й т.п.».
Українські політологи трактують політичний (державний) режим як сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні.
Загальними показниками будь-якого політичного режиму науковці вважають:
а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;
б) способи легітимації державної влади;
в) співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій;
г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади;
ґ) механізм ідеологічного тиску.