А. Циганков виділяє наступні відмітні ознаки політичного режиму.
По-перше, режим недостатньо зв’язувати лише з формою правління. Режим близький до політичної системи, розкриває її динамічний аспект. Будь-який режим у своїй діяльності прагне опиратися на сформовану систему економічних інтересів і культурних цінностей, а його дії неодмінно опиняються усередині цієї системи, зміцнюючи або послабляючи наявні в ній зв’язки й відносини. У цьому сенсі будь-який режим приречений вирішувати проблеми взаємин, що складаються між державою і громадянським суспільством. Адже саме в структурах громадянського суспільства кореняться відносини уряду й опозиції, що є ключовими в характеристиці типу й особливостей режиму.
По-друге, режим забезпечує не тільки динамізм, але і певну стабілізацію політичної системи, приводячи її елементи, структурні характеристики в упорядковану взаємодію, забезпечуючи їхню злагодженість і координацію. І це завдання також вирішується їм успішно лише в тому випадку, якщо політико-правові механізми створюються з урахуванням устрою й особливостей розвитку соціальних структур. Проблема полягає не тільки в тім, щоб надати суспільству ту або іншу «формулу легітимності» (наприклад, президентську або парламентську модель), але й у тім, щоб виявити наявні для її «трансплантації» соціально-історичні передумови.
По-третє, режим, безсумнівно, являє собою сукупність владних структур, що дозволяють правлячому класу здійснювати покладені на нього повноваження. В одних випадках можуть існувати інститут багатопартійності й розвинені структури цивільного суспільства, в інших – політичні рішення приймаються і реалізуються режимом, спираючись на принципово інші структури і механізми, без усякого узгодження із суспільними інтересами. Одне з визначень режимів, що звертає увага на цю сторону проблеми, належить відомому американському дослідникові Марку Хагопіану. Він розглядає режим «як специфічну інституціональну структуру, що характеризує політичну систему країни» і діяльність якої ширше, ніж діяльність уряду або окремих груп офіційних осіб, представлених в інститутах.
Тут необхідно мати на увазі, зазначає А. Циганков, що режими, як справедливо відзначається дослідниками еліт, функціонують не тільки на підставі тих рішень, які приймаються в рамках наявних у суспільстві політико-правових процедур. Не менше значення мають неформальні механізми прийняття політичних рішень. По точному зауваженню Р. Макридис, «у той час, як вивчення командної структури завжди наділяє нас знанням того, який її формальний устрій, вивчення еліти майже завжди забезпечить нас інформацією щодо відсутніх (і іноді більше важливих) зв’язків в організації, а саме – розподілі і границях влади». Досвід різних політичних устроїв переконує в тім, що поняття панівного класу не є беззмістовним, а політика нерідко «робиться» представниками великих фінансових і промислових кіл, тими, хто наділений ресурсами політичного впливу. Владні структури тому не слід ототожнювати лише з формально-юридичними механізмами здійснення влади.
По-четверте, будь-який режим у своїй діяльності звертається до тих або інших методів досягнення цілей. Режими можуть істотно відрізнятися друг від друга, залежно від того, які методи (насильницьк або ненасильницькі) використовуються ними в досягненні поставлених цілей. Важливо не змішувати між собою методи здійснення влади і відповідні владні структури. Свідоцтвом того, що це не те саме, служить, наприклад, багатий досвід функціонування авторитарних режимів. Маючи репресивні структури політичної влади, авторитарні режими далеко не завжди звертаються до фронтального насильства в досягненні поставлених цілей. У тих випадках, коли більше ефективним виявляється використання методів переконання, а не примуса, репресивний за своєю природою режим може, всупереч очікуванням, виявитися здатним виявити «невластиву» для нього гнучкість і схильність до компромісів. Можливо тут заслуговує згадування один з методів масової мобілізації, використаних режимом і, персонально, І. Сталіним на початку вітчизняної війни з фашизмом. Пряме звернення до націй («Брати й сестри!»), культивування національної єдності в умовах загальної небезпеки зіграло не останню роль у досягненні цілей режиму, сутність якого зовсім не змінилася – всіма способами зберігати владу.
Таким чином, методи здійснення влади і владні структури можуть істотно розрізнятися. Тому варто підкреслити, що режим володіє не тільки специфічними структурами влади (ними володіє й політична система), але й особливими методами її реалізації.
Нарешті, в-п’ятих, режим, у порівнянні із системою, має свої власні тимчасові характеристики (американські політологи Дж. Барнс, М. Картер і М. Скидмор: «Режим є специфічний період дії політичної влади, здійснюваної в рамках політичної системи»). Та сама політична система може функціонувати в різних режимах.
Підсумовуючи сказане, політолог формулює наступне визначення політичного режиму, підкреслюючи, що воно зовсім не є новаторським, оскільки всі основні його компоненти були вже проаналізовані політичною думкою, починаючи з Античності.
Політичний режим є сукупність певних структур влади, які функціонують у загальні (структурних і тимчасових) рамках політичної системи суспільства й переслідують цілі її стабілізації, опираючись у цьому на сформовані (або ж складні) соціальні інтереси і використовуючи специфічні методи.
Режим, таким чином, це свого роду життя, «подих» політичної системи, її впорядкована динаміка. Він досить близький до політичної системи змістовно (на підставі спільності першої – третьої ознак), що в цілому ряді випадків дозволяє розглядати дані поняття як взаємозамінні