В умовах гегемонії формується нелояльна модель взаємодії уряду й опозиції. Режим забороняє будь-яку опозицію й робить все можливе для її повного зникнення. Причому, можливості виникнення критичних настроїв викорінюються не тільки поза-, але й усередині правлячої партії, як це було, наприклад, у випадку з комуністичними партіями в СРСР і Східній Європі, побудованими відповідно до твердих принципів «демократичного централізму». Громадяни в такий спосіб повністю відчужені від політики й ідеології уряду, від можливостей контролювати соціальні, економічні і політичні структури. Тому опозиція, якщо їй і вдається вижити в таких умовах, існує на нелегальному становищі і не може не бути нелояльної режиму. Твердий режим не в змозі визначити, яка опозиція представляє для нього погрозу, а яка є «безпечної». Тому принциповою лінією його поведінки, на думку Даля, є така: «не повинне проводитися ніяких розходжень між прийнятною й неприйнятною опозицією, між лояльною й нелояльною опозицією, між опозицією, права який варто захищати й опозицією, що підлягає репресуванню». Але якщо будь-яка опозиція розглядається як потенційно небезпечна і підлягає репресіям, те йі будь-яка, навіть потенційно лояльна опозиція неминуче трансформується в нелояльну. А раз так, то будь-яка опозиція перетворюється в умовах гегемонії в потенційно нелояльну, і, отже, з погляду режиму повинна бути знищена.
Лояльна модель взаємодії уряду й опозиції. Зовсім інакше будуються відносини режиму й опозиції в умовах поліархії. У тих випадках, коли в поліархії відносно благополучно дозволяються характерні для неї проблеми досягнення соціальної рівності і подолання конфліктних тенденцій, опозиційні партії і рухи виступають переважно як лояльні режиму. Але поліархії – системи винятково гнучкі, рухливі, сприйнятливі до змін. Тому критична маса лояльної опозиції режиму аж ніяк не завжди залишається постійної. Число її представників може мінятися залежно від успіху в рішенні виникаючих перед суспільством проблем. Якщо такі проблеми (пов’язані, наприклад, з технологічною перебудовою виробничих структур) дозволяються, зачіпаючи інтереси незначної частини населення, то режим опирається у своїх діях на широку соціальну коаліцію, і в суспільстві зберігається ідейно-політична єдність.
Напівлояльна модель взаємодії уряду й опозиції. Значно складніше зберегти таку єдність у перехідних умовах, коли в основному створюються різного типу змішані режими. У таких умовах нерідко відбувається звуження соціальної опори урядової політики. Відповідно й опозиція, представляючи певні соціальні інтереси, міняє своє відношення до режиму від лояльності до напівлояльності. Ще складніше зберегти соціальну інтегрованість у суспільстві, якщо режим ніяк не візьме до уваги інтереси значних соціальних верств і їхніх інтересів, що представляє, опозиційних партій. Режим у такому випадку виявляється поставленим у положення часткової ізоляції від суспільства, а опозиція усе більше трансформується в захисницю суспільних інтересів і стає усе менш лояльної стосовно політики влади. Суспільство, що перебуває в таких умовах, виявляється в стані ідейно-політичної поляризації, що чревате його фрагментацією і навіть повним розпадом.
Таким чином, відносини режиму й опозиції в умовах змішаних режимів аж ніяк не безхмарні. Це відноситься до всіх змішаних режимів, у тому числі близьким за своїми структурними характеристиками до демократій. Але сказане особливо справедливо відносно демократій олігархічного типу, коли частина демократичних інститутів установлена, але усе ще не вкорінена соціально – не створені адекватні соціальні й економічні зв’язки і структури громадянського суспільства.
В українській політологічній літературі типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних показників.
Демократичний режим – стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною (демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб’єктів, що входять до політичної системи суспільства.
Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах:
· як індивіду (особистості);
· як соціальному суб’єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства);
· як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована.
Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в авторитаризм або в його крайній прояв – тоталітаризм.
До основних ознак демократичного режиму належать:
а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;
б) виборність представницьких органів влади населенням;
в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;
г) розвинена система демократичних інститутів;
ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;
д) реальне здійснення поділу державної влади;
є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.
Демократичний режим має кілька основних різновидів:
· ліберально-демократичний,
· радикально-демократичний,
· національно-демократичний та ін.
Недемократичні режими – це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод людини.
До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:
а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;
б) надмірна централізація державної влади;
в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;
г) застосування примусових методів управління;
ґ) протиправне використання силових структур;
д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощівт у прагненні держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. ін.).
До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як
· деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих);
· тиранічний (панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах);
· військово-диктаторський;
· расистський;
· фашистський,
· мусульмансько-фундаментальний та ін.
Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер. Він лише проявляється в них різною мірою.
Авторитарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні
· методи силового ідеологічного тиску,
· політична опозиція недопустима,
· зрощення державного апарату з партійним,
· жорстку централізація управління,
· протизаконне використання силових структур держави,
· мілітаризація державної політики,
· підміна державних і правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).
Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвитку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благоденства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням авторитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий державний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не виступає індивід, то там немає демократії або вона існує формально.