Появі сучасних українських політичних партій передувала поява політичних клубів, спілок, товариств та рухів. Так, у період з 1987 по 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об’єднань.
Восени 1989 р. в Україні було вперше задекларовано намір створення політичної партії – партії зелених України (ПЗУ). Однак, попри декларацію намірів, екологічному рухові в Україні так і не вдалося організаційно оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія «зелених» була створена лише восени 1990 р.).
Офіційно правове оформлення багатопартійності в Україні було започатковане в 1990р. і стало можливим завдяки скасуванню ст. 6 і 7 Конституції СРСР, у яких закріплювалася однопартійна система. Хоча вже наприкінці 1980-х років в Україні, переважно в Західному регіоні, виникли перші не комуністичні політичні організації, які згодом перетворилися на політичні партії.
Першою легалізованою в Україні партією стала, поряд із тодішньою КПУ, Українська республіканська партія (УРП). Протягом 1990-х років у країні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій. Станом на 22 липня 2002р., за даними Центральної виборчої комісії, в Україні було зареєстровано 123 політичні партії.
Реальне оформлення політичного плюралізму в Україні більшість дослідників пов’язують не з функціонуванням політичних клубів та суспільно-політичних об’єднань 80-90-х рр., а з утворенням Народного Руху України (НРУ) установчий з’їзд якого відбувся 8-10 вересня 1989 р. Рух фактично став першою політичною організацією, яка відкрито оголосила про свій намір боротися політичними методами за владу. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС у політичній сфері прийшов кінець. Це означало кінець ери тоталітарної однопартійності та перехід до існування в умовах багатопартійності.
Руху вдалось об’єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів – від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської Спілки (УГС). Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на грунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Досвід формування багатопартійності в Україні ще раз підтвердив обгрунтованість двоетапної схеми переходу від тоталітаризму до демократії, де на першому етапі відбувається об’єднання всіх значних опозиційних груп для боротьби з комуністами, а на другому – диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі.
Результати парламентських виборів 1994 р. свідчать, що, попри мажоритарний характер виборів, превалюючим мотиваційним чинником для вибору була політична орієнтація кандидата. Про це свідчить динаміка зростання питомої ваги членів партії у виборчому процесі; так, серед кандидатів у І турі вони становили 26,8%, у ІІ турі – 43,7%, а серед обраних кандидатів – 49,7%. Це підтверджує також статистика ефективності балотування: депутатами став кожен 9-й кандидат із партійних і лише кожен 23-й – із позапартійних. Приналежність до партії не тільки не заважала кандидатові, а, навпаки, сприяла його обранню.
Реєстр політичних партій (станом на 16.10.2010)
1.Українська республіканська партія "Собор" 05.11.1990 №4 01004, м. Київ, вул. Червоноармійська, 43/16, кв. 1,2 Матвієнко Анатолій Сергійович
2. Українська селянська демократична партія 15.01.1991 №33 м.Київ, вул. Б. Хмельницького, 68, кв. 68 Андрієвський Дмитро Йосипович
3. Партія Зелених України 24.05.1991 №80 м.Київ, вул. Чапаєва, 2/16 Кондратюк Тетяна Вікторівна
…
183. Політична партія «Партія української молоді» 08.09.2010 №188-п.п. м. Київ, вул. Тарасівська, 3 а Зимовець Сергій Миколайович
184. Політична партія «Українська Радикально-Демократична Партія» 28.09.2010 №189-п.п. 54055, м. Миколаїв, вул. Потьомкінська, 129-А, кв. 107 Теліпко Владислав Едуардович
185. Політична партія «Козацька Народна Партія» 28.09.2010 №190-п.п. 36000, Україна, м. Полтава, вул. Куйбишева, буд. 20а Кицько Павло Миколайович
Для сучасного етапу функціонування партій України характерні наступні тенденції:
• посилення ролі лідера у процесі формування партійної організації і на цій основі домінування партій лідерського типу;
• контрольованість процесів кадрової ротації з боку керівництва;
• зниження участі рядового члена в прийнятті рішень;
• звуження автономної сфери місцевих партійних організацій;
• посилення жорсткості дисципліни і централізації управління партійними підрозділами.
Переважна більшість політичних партій є мало чисельними структурами. Структури переважної більшості партій в регіонах нерозвинені. На відміну від чисельності, яку партії не зобов’язані вказувати офіційно, наявність регіональних структур є обов’язковою для реєстрації партії, тому дані про мережу легалізованих регіональних осередків партій можна вважати достовірними.
Більшість українських політичних партій не охоплюють мережею своїх осередків усі регіони країни – отже, навряд чи можуть вважатися загальнонаціональними організаціями.
Переважна більшість провідних політичних партій активно вдаються до створення допоміжних структур: молодіжних, жіночих та інших громадських організацій, що діють під егідою партії. Наприклад, під егідою НДП створені жіноча Народно-демократична спілка «Дія», Народно-демократична Ліга молоді; Партії регіонів – Спілка молоді регіонів України; СДПУ(о) – «Українська соціал-демократична молодь»; ХДПУ – Спілка Християнсько-демократичної молоді України. Молодіжні організації створені Народним Рухом України, Українським Народним Рухом, Ліберальною партією України та іншими політичними партіями.
З формально-правої точки зору, ці організації не є структурними підрозділами партій. Водночас, наявність таких структур, по-перше, є засобом формування партійного кадрового резерву; по-друге, дозволяє партії більш ефективно формувати та більш широко демонструвати свою позицію у тих чи інших сферах (захисту специфічних прав молоді, жінок та інших соціальних груп); по-третє, залучати додаткові ресурси під час проведення виборчих кампаній чи масових акцій.
Досить поширеним явищем в українському політикумі є невідповідність назви партії, проголошених цілей і реально здійснюваного нею курсу. Неможливість повноцінно класифікувати політичні партії України пояснюється також відсутністю протягом тривалого періоду традицій політичного плюралізму, чіткої соціальної диференціації суспільства, несформованості самої багатопартійної системи, штучним характером процесу творення багатьох нових партій.
Новою тенденцією в розвитку політичних партій стало застосування інформаційних технологій як одного з інструментів їхньої політичної комунікації. Так, Інтернет дав можливість у десятки разів підвищити активність первинних організацій, організувати постійне залучення до партій користувачів мережі, політично активніших, ніж більшість населення. Практично всі найбільш впливові партії створили свої web-сайти.
Для інформування населення про свою діяльність політичні партії засновують власні друковані видання. За даними Книжкової палати України, станом на початок 2001р., загалом виходило 2667 назв газет, з них партійних видань -- 349 (13% загальної кількості). Загальний річний тираж газет складає близько 3,5 млрд. примірників, партійні газети виходять загальним річним тиражем майже 252,5 млн. примірників (7,2% загальної кількості).
Пріоритетну роль в інформаційному ресурсі партій відіграють можливості їх впливу на загальнонаціональні електронні ЗМІ. Окремі політичні партії тісно співпрацюють з певними телерадіоорганізаціями, в т.ч. центральними.
Порядок фінансування політичних партій визначається статтею 15 Закону України «Про політичні партії в України», зокрема, не допускається фінансування політичних партій:
(1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, визначених законом;
(2) державними та комунальними підприємствами, установами та організаціями, а також підприємствами, установами та організаціями, в майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам;
(3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;
(4) благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями;
(5) анонімними особами або під псевдонімом;
(6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.
Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених цим Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави в судовому порядку. Сьогодні фінансування партій має здебільшого непрозорий характер і переважно здійснюється за рахунок спонсорських, а не членських внесків, а звіти про річний бюджет партій не публікуються.
За експертними оцінками, найбільші фінансові ресурси мають «Трудова Україна» (ТУ), СДПУ(о), «Демократичний союз» (ДС), Партія регіонів (ПР) та ВО «Батьківщина» -- тобто партії, утворені для захисту інтересів державно-політичної еліти або для легалізації політичних інтересів фінансово-промислових груп. Привертає увагу та обставина, що так звані ідеологічні партії значно обмежені у своїх фінансах. Натомість, лідируючі позиції посідають партії, що тісно співпрацюють або з владою, або з крупними фінансово-промисловими групами.
Аналіз розвитку партійної системи незалежної України дає підстави говорити про перехід до багатопартійної системи, оскільки політичні партії є дієвим інструментом формування політичної влади та впливу на прийняття політичних рішень. Науковці пропонують виділяти три якісно відмінні етапи в еволюції партійної системи незалежної України:
1. 1990-1997 рр. – атомізована (мультипартійна) система,
2. 1998-2005 рр. – партійна система поляризованого (екстремального) плюралізму,
3. з 2006 – по сьогодні – партійна система поміркованого плюралізму.
1) Атомізована партійна система (1990-1997)
В Україні у перші роки після проголошення незалежності формується так звана мультипартійна (атомізована) партійна система, яка приходить на зміну тоталітарній однопартійній системі та характеризується існуванням багатьох маловпливових партій та формуванням уряду на позапартійній основі. У таких політичних системах центральне місце належить так званій партії влади, до складу якої входили прагматично зорієнтовані деідеологізовані вищі кола державної номенклатури. Штучне відсторонення партій від суперництва в боротьбі за владу деформувало розвиток партійної системи України. Відсутність у партіях, що представлені в парламенті, ефективних важелів впливу на прийняття політичних рішень перешкоджала перетворенню їх в авторитетних і відповідальних акторів політичної сцени. Політично роздрібнений парламент об’єктивно сприяв зміцненню позицій Президента, а не політичних партій.
2) Система поляризованого плюралізму (1998-2005)
Запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи спричинило серйозні зміни партійної системи. На початок чергового «виборчого» року в Україні було зареєстровано 52 політичні партії. 44 з них висловили намір взяти участь у виборах до парламенту у 1998 р. (25 самостійно, 19 – у складі виборчих блоків). Для участі у виборах ЦВК зареєструвала 21 політичну партію і 9 виборчих блоків (до яких увійшли 19 політичних партій). Таким чином, виборча суб’єктність партій порівняно з 1994 р. зросла більше ніж у 6 разів.
Передбачений законом виборчий бар’єр зуміли подолати 8 партій і виборчих блоків. З-поміж 30 колективних учасників виборчих змагань лише 17 спромоглися подолати заповітний 4%-й виборчий бар’єр бодай в одному з 27 регіонів, вісьмом він підкорився в масштабах цілої держави і тільки п'ятьом (КПУ, НРУ, СПУ-СелПУ, НДП та ПЗУ) – більш ніж у половині регіонів. Це свідчить про те, що єдиної загальнонаціональної партії, яка користувалася більш-менш однаковою підтримкою виборців у всіх регіонах держави, не було.
Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано вже 109 політичних партій, а напередодні парламентських виборів 2002 р. в Україні їх налічувалося понад 150. Насправді загальнонаціональний вплив та вагу малиь не більше шести політичних партій. У виборчому процесі взяло участь 33 суб’єкти – 21 політична партія та 12 блоків партій, які об’єднали 42 політичні партії.
На виборах 2002 р. більш ніж удвічі зменшилась кількість виборців, які проголосували проти всіх. Також суттєво скоротилося число виборців, які проголосували за партії, які не подолали виборчий бар’єр..
3) Система поміркованого плюралізму (з 2006 по сьогодні)
Парламентські вибори 2006 р., які проходили на основі оновленого закону про вибори народних депутатів України, відбувалися вперше за пропорційною виборчою системою у загальнодержавному виборчому окрузі з 3%-м виборчим бар’єром. Станом на 20.12. 2006 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано 137 політичних партій. Упродовж одного лише 2005 р. було створено 24 нові партії.
У боротьбу за місця у вищому законодавчому органі держави включилося 45 суб’єктів виборчого процесу (29 політичних партій і 16 партійних блоків).
За результатами підрахунку голосів, право на формування українського парламенту отримали п’ять політичних сил, яким вдалося подолати 3%-й виборчий бар’єр – це Партія регіонів, яка здобула 32,14% голосів виборців, БЮТ – 22,3%, Блок "Наша Україна" – 13,95%, СПУ – 5,7%, КПУ – 3,7%. У 450-місному парламенті України Партія регіонів отримала 186 депутатських місць, БЮТ – 129, Блок «Наша Україна» – 81, СПУ – 33, КПУ – 21.
У результаті парламентських виборів 2006 р. в Україні була сформована система, яка в літературі має назву модифікованої двопартійності, або «2,5 партійна система», аналогом якої може слугувати партійна система Німеччини. Центром одного політичного поля виступає правоцентристська Партія регіонів, центром іншого – лівоцентристська БЮТ. Парадоксально, але Партія регіонів зуміла об’єднати навколо себе лівих (соціалістів та комуністів), а БЮТ – правих (нашоукраїнців). Це є яскравим свідченням, що об’єднання політичних сил відбувається швидше навколо влади, а не навколо ідеологічних чи програмних цінностей.
Дострокові парламентські вибори 2007 р. змінили положення цих політичних центрів у владі, але не змінили біполярності політичного укладу.
За офіційними даними Центрвиборчкому України на 30 серпня 2007 року, у виборчих перегонах 2007 року брали участь 20 політичних партій і передвиборчих блоків. Це найнижчий показник за останні декілька виборів. Зареєстровано 4 864 кандидати від 20 політичних партій і блоків.
Результати виборів 15 жовтня 2007 року – Партія регіонів 34,37% голосів, 175 місць; Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) 30,71%, 156 місць; Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» (НУНС) 14,15%. 72 місць; Комуністична партія України (КПУ) 5,39%, 27 місць; «Блок Литвина» 3,96%; 20 місць.