У будь-якій демократичній державі існує розповсюджена система громадських організацій, які мають значний вплив на всі сторони суспільного життя. Саме громадські організації є ініціаторами та чинником вирішального впливу на формування громадської думки у суспільстві, а політичні партії до того ж є найважливішою формою вияву політичних переконань та поглядів громадян.
Право кожної людини на створення громадського формування є важливою нормою Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Європейської конвенції прав та основних свобод людини, інших міжнародних законодавчих актів. Людина вільна щодо створення громадських формувань, вступу до уже створених. Ніхто не може примусити людину вступити до будь-якої організації чи вийти з неї, не порушивши при цьому її законних прав та свобод. Відповідно до норм Міжнародного пакту про права громадян однією з гарантій є забезпечення державою того, що користування правом на створення асоціацій “не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, котрі передбачаються законами, які необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної або громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб” (ч. 2 ст. 22).
Для позначення добровільних об’єднань людей у їх стосунках із владою використовується і співвідноситься з поняттям «громадська організація» поняття «заінтересовані групи» або «групи інтересів».
Групи інтересів визначаються як добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою.
Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об’єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об’єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об’єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.
Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об’єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», політичні клани, «латентні політичні сили». Розглянемо зміст кожного з цих понять.
У конкуренції різних суспільних груп, які активно відстоюють свій власний, передусім економічний, інтерес, значна частина організованих інтересів отримує задоволення за звичайними каналами громадянського суспільства, поза владними структурами, тобто неполітичним шляхом. Коли ж задоволення колективного інтересу учасників заінтересованої групи вимагає прийняття владних рішень, вона перетворюється у групу тиску, яка за допомогою різних засобів прагне вплинути на рішення органів влади у сприятливий для себе бік.
Група тиску – це громадське об’єднання, яке домагається задоволення власних інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.
Як феномен політичного життя групи тиску відомі впродовж усієї історії. Однак найбільшого поширення вони набувають за умов ринку і зрілого громадянського суспільства як породження ліберальної господарської і плюралістичної суспільно-політичної структури. Поява численних груп тиску невіддільна від утворення і розвитку як основних класів капіталістичного суспільства, так і особливо груп інтересів зі своїми економічними, соціальними, професійними та іншими запитами, які політично забезпечують групи тиску. Через тісний зв’язок зазначених понять групи тиску нерідко ототожнюються з групами інтересів. Проте якщо поняття «групи інтересів» указує взагалі на політичний вимір цих груп, то поняття «групи тиску» зазначає лише форму їхньої дії, метод впливу на ті чи інші політичні рішення.
Терміну «групи тиску» в політичній науці і практиці передував термін «лобі», який спочатку виник у США і позначав специфічні структури для політичного представництва організованих інтересів. Слово «лобі» (від. англ. lobby – критий, прогулянковий майданчик, коридор) в середині XVI ст. вживалось для позначення прогулянкового майданчика в монастирі. Через століття так почали називати приміщення для прогулянок у Палаті Громад парламенту Англії. Політичного відтінку це слово набуло ще через два століття, причому в США, коли в 1864 р. термін «лобіювання» став позначати купівлю за гроші голосів законодавців у коридорах конгресу. В Англії така політична практика спочатку засуджувалась, і слово «лобі» прижилось у ній лише в XX ст., а згодом поширилось в інших країнах.
Отже, «лобі» як синонім «груп інтересів» – занадто вузьке поняття, оскільки наголос у ньому робиться на локальний і безпосередній вплив – на парламентське законодавство. Згодом зміст цього поняття розширився; ним стали позначати вплив заінтересованих груп узагалі на всі центри прийняття державних рішень, тобто не лише на орган законодавчої влади, а й на урядові та судові структури. Таким чином, поняття «лобі», як і поняття «групи тиску», наголошує передусім на методі впливу на політичні рішення, тоді як поняття «групи інтересів» вказує на суб’єкти цього впливу.
У вітчизняній науковій і навчальній літературі широко вживається поняття «громадські організації».
Громадські організації – це добровільні та організаційно оформлені об’єднання громадян, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів і потреб на засадах самоврядування.
Спектр багатоманітності громадських організацій величезний. Сюди входять професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, кооперативи, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації тощо. Як групи інтересів громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють із політичними інститутами, передусім державою. Політичні функції властиві різним громадським організаціям неоднаковою мірою. В одних випадках, наприклад у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними, в інших – наприклад у різних аматорських об’єднань, можуть проявитись лише ситуативно.
Групами інтересів є й багатоманітні суспільні рухи.
Суспільні рухи – самодіяльні об’єднання громадян, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності.
Це антивоєнні, екологічні, жіночі, молодіжні рухи тощо. Вони не є власне організаціями, бо, як правило, не мають сталих довгочасних організаційних структур, певної внутрішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для організацій.
Суспільні рухи є об’єднаннями людей, які відрізняються своїми ідейними засадами і доктринами, цілями і способами їх досягнення, чисельністю учасників і роллю в політичному житті. В одних випадках вони виступають як чинники світового політичного простору, мають глобальний характер, наприклад міжнародний робітничий рух, міжнародний комуністичний рух, міжнародний профспілковий рух, національно-визвольний рух, соціал-демократичний рух, рух неприєднання (до військово-політичних блоків) тощо. Нерідко такі рухи є об’єднаннями політичних партій і грунтуються на засадах морально-політичної, іноді – матеріальної солідарності. Вони можуть передбачати створення міжнародних координаційних центрів, а можуть обходитись і без них.
В інших випадках суспільні рухи виступають як політична сила всередині країни, складова її політичної системи. Саме в цьому розумінні суспільні рухи виступають як групи інтересів. Критерієм належності суспільних рухів як структурного елементу до політичної системи є їхня участь у життєдіяльності держави, формуванні та функціонуванні державних органів, прагнення до виявлення політичних інтересів і потреб соціальних спільностей.
Суспільні рухи і громадські організації не ставлять перед собою мету завоювати державну владу. На відміну від політичних партій вони ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, проте, будучи частиною політичної системи суспільства, можуть здійснювати істотний вплив на неї, зокрема в разі зміни правлячих сил і навіть характеру влади.
Громадські організації і суспільні рухи об’єднують людей різної партійної належності, різних ідеологічних переконань для досягнення певних цілей. У цьому полягає ще одна відмінність їх від політичних партій, шо об’єднують людей лише певної ідеологічної орієнтації і виключають їх членство в інших партіях.
Політичні клани - це «групи інтересів», побудовані за сімейно-родинним принципом. Вони сполучать у собі риси патріархальних колективів і сучасних політичних організацій. Ядром клану є кілька десятків або навіть сотень представників політичної еліти, об’єднаних уявленням про реальне або мниме споріднення ы згуртованих навколо глави клану. Тобто це не обов’язково члени однієї великої родини, але завжди родичі, або одноплемінники, або земляки, або однодумці (одновірці), солідарність яких цементується патріархальною етикою. Структура клану ніколи не обмежується елітою, вона являє собою розгалужену мережу клієнтів у середніх і навіть нижчих ланках державного апарата ы всієї соціальної піраміди. Саме вона забезпечує стабільність впливу клану на інститути влади.
Цей по суті докласовий інститут суспільного управлыння тою або іншою мірою «вписаний» у систему політичних відносин багатьох сучасних держав. Роль кланів як активних суб’єктів політики особливо сильно проявляється в країнах, де сильні стереотипи традиційної політичної культури. Розрізняються «старі» клани, що існують у кількох поколіннях, і «нові», чиє висування є результатом великих соціальних змін, недавно пережитих суспільством. На відміну від «груп тиску», що діють «відкрито» і «голосно», політичні клани до себе не агітують (хоча суспільству, звичайно, як правило відомо про їхнє існування) і діють «тихо». Однак, від їхніх позицій і діяльності дуже багато чого залежить у політиці. Часом саме їхніми відносинами, боротьбою або компромісами визначається хід усього політичного процесу.
Близьким за змістом до поняття «групи інтересів» у політології є поняття «латентні політичні сили». Латентними (від лат. latens, latentis — прихований) вони називаються тому, що в звичайних умовах не виступають безпосередніми та активними суб’єктами політики (якими є, наприклад, політичні партії), але можуть раптово чи поступово, під впливом певних обставин, трансформуватися в активні політичні сили.
Розрізняють структурні і кон’юнктурні латентні політичні сили. Структурні латентні сили – це елементи структури громадянського суспільства, передусім різноманітні соціальні спільності людей – класи, соціальні верстви і групи, нації, народності, демографічні та професійні спільності, а також традиційні громадські організації і суспільні рухи, які виражають їхні інтереси.
Кон’юнктурні латентні політичні сили виникають і діють лише за певних умов. Найчастіше ними виступають групи тиску, політичні клуби, асоціації, корпоративні об’єднання, нові альтернативні рухи тошо. Під впливом спільного інтересу вони декларують свої вимоги, висловлюють претензії, що безпосередньо або опосередковано зачіпають інші сфери суспільного життя. За певних умов вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила – партія, політизований рух.
До кон’юнктурних політичних сил належить також клієнтела. Кліентела (від лат. cliens — слухняний) — це форма персональної залежності, зумовлена не кровнородинними зв’язками, а нерівномірним розподілом влади у суспільстві. Клієнтелістські взаємовідносини є вираженням зв’язку двох осіб з неоднаковими можливостями – патрона і клієнта – для надання взаємної підтримки і взаємного обміну послугами. Цю форму залежності вирізняє її особистісний, автономно-вертикальний, договірний характер. Клієнтела формується і зникає під впливом певних обставин і активно підтримує особу (політичного діяча), з якою вона пов’язана.
У сучасному суспільстві вони існують як об’єднання людей навколо лідера. Їх відрізняє відсутність формалізованих відносин, а в якості головного об’єднального фактору виступає традиційна, ціннісна або емоційно-психологічна орієнтація членів клиентелы на свого лідера-патрона. Наприклад, це можуть бути родичі, друзі, ідейні прихильники або просто люди, залежні по тим або іншим причинам, від людини, що претендує на роль політичного лідера. Клієнтели можуть ефективно працювати, вирішуючи завдання зміцнення авторитету свого лідера, лобіюючи інтереси своєї групи і навіть беручи участь в електоральному процесі. Відсутність формалізованих відносин компенсується особливими особистими, партикулярними зв’язками, що роблять сильний вплив на мотивацію членів клиентел. Останні починають розглядати політико-управлінську діяльність не як свій партійний борг або службовий обов’язок, а як покликання.
Таким чином, поняття «групи інтересів», «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», політичні клани і «латентні політичні сили» мають багато спільного, хоча й не є тотожними. Вони відбивають багатоманітність наявних у громадянському суспільстві інтересів, але кожне з них робить це по-своєму, особливо щодо взаємодії цих інтересів з державною владою.
Найбільш загальним серед них є поняття «групи інтересів», яке охоплює всю багатоманітність наявних у суспільстві соціально-політичних інтересів, наголошує на представництві цих інтересів у політичному житті і водночас указує на особливості цього представництва порівняно з представництвом суто політичних організацій – партій.
В Україні порядок створення і засади діяльності громадських організацій, політичних партій регулюється Конституцією України і Законом України «Про об’єднання громадян». Конституцією України гарантовано право громадянам України на свободу об’єднання у громадські організації для здійснення і захисту прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Конституція України гарантує також своїм громадянам рівність у правах незалежно від належності чи неналежності їх до певної політичної партії чи громадської організації, як і рівність усіх об'єднань громадян перед законом (ст. 36).
Законодавством України передбачаються виключні випадки, коли об’єднання громадян чи політична партія не можуть бути зареєстровані. Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку якщо їх діяльність спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.
Не допускається створення і діяльність структурних утворень політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та організаціях.
Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Громадські організації створюються та діють в України за принципами добровільності, рівноправності їх членів, самоврядування законності та гласності. Вони можуть мати статус міжнародних, всеукраїнських чи місцевих об’єднань. Міжнародні та всеукраїнські об’єднання громадян реєструються Міністерством юстиції України, а місцеві – головними в області, районними, міськрайонними управліннями юстиції та виконкомами міських, сільських, селищних рад.
Для реєстрації об’єднання громадян до реєструючого органу подається заява встановленого зразка підписана не менш як 3-а засновниками; підписи засновників на заяві повинні бути завірені у встановленому законом порядку. До заяви додається протокол установчих зборів організації, у якому повинні бути відображені вирішення наступних питань:
· рішення про створення організації,
· затвердження її статуту;
· вибори керівних та контролюючих органів організації.
Протокол установчих зборів підписується головою та секретарем зборів. Крім того, подаються відомості про засновників, про керівні та контролюючі органи, що були обрані на установчих зборах організації.
З метою підтвердження статусу організації її засновники подають дані про місцеві осередки, підтверджені протоколами установчих зборів цих осередків. Місцеві громадські організації подають дані про осередки лише у випадку наявності таких осередків.
Об’єднання громадян діють на підставі своїх статутів, які покликані врегулювати усі сфери діяльності організації. Статут об’єднання повинен містити назву об’єднання, його статус, юридичну адресу; мету та завдання; умови і порядок прийому в члени об’єднання громадян та вибуття з нього; права та обов’язки членів організації; порядок утворення та діяльності статутних органів організації, місцевих осередків та їх повноваження; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна, порядок звітності і контролю; порядок внесення змін та доповнень до статуту; порядок припинення діяльності об’єднання і вирішення майнових питань, пов’язаних з його ліквідацією. Статут об’єднання може містити і інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян.
Припинити свою діяльність громадська організація може за рішенням її вищих статутних органів, якими є З’їзди, Конференції чи Загальні збори членів відповідного громадського формування. Примусовий розпуск громадської організації чи політичної партії можливий виключно за рішенням суду в разі вчинення правопорушень. Перелік підстав до примусового розпуску громадської організації чи політичної партії є повним та вичерпним (ст.32 Закону України «Про об’єднання громадян»).
Найдавніші і наймасовіші організації працюючих – профспілки. Вони об’єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями виробництва.
Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі лояльної опозиційної сили стосовно держави.
У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страй-v ки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідка вони домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і навичок самоврядування.
У політичному житті суспільства профспілки виступають як потужна група інтересів і одна із груп тиску, яка впливає на владу, але не прагне її завоювати. Втручаючись у сферу політики, профспілки неминуче стикаються з необхідністю визначити свої взаємини зі структурами державної влади, політичними партіями, іншими громадськими організаціями та об’єднаннями і рухами. Від правильного їхнього встановлення залежить не тільки виконання функціональних обов’язків профспілок, а й успішність формування та існування громадянського суспільства. Основними принципами та формами політичного співробітництва профспілок є: парламентські вибори, законодавча ініціатива, урядові консультації та переговори, трудове судочинство, громадський контроль, лобізм тощо.
Профспілки – одна з найбільш масових громадських організацій України. Її діяльність регулюється. Крім перелічених документів, також і Кодексом законів про працю і окремими законами – «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про колективні договори і угоди».
Можна виокремити три основні та найпоширеніші форми політичної діяльності профспілок України: їх участь у виборчих кампаніях, співпраця з політичними партіями та застосування акцій протесту.
У виборчих кампаніях профспілки беруть участь перш за все для того, щоб отримати доступ до законотворчого процесу і скерувати його у бік захисту інтересів трудівників. Вони користуються наступними методами: висування кандидатів в депутати від профспілок, утворення власної партії (Всеукраїнська партія трудящих) та підтримка певної політичної партії. Це принесло певні результати: було створено профспілкове представництво в парламенті, депутати підтримані профспілками розробили ряд важливих законів, які регулювали окремі аспекти у сфері трудових відносин, соціального захисту тощо.
Співпраця з політичними партіями визначається відсутністю тотожності поглядів у різних профспілкових об’єднаннях стосовно характеру взаємовідносин з партіями. Так „традиційні” проголошували готовність до співпраці з політичними партіями. „Незалежні” профспілкові об’єднання неодноразово наголошували на своїй незалежності, розраховуючи на партнерські стосунки з ними. Відомий дослідник Євсюкова Н. В. вважає, що найприйнятнішим принципом взаємовідносин цих двох організацій є співпраця на рівноправній основі, а оптимальним союзником профспілок є партії центристської орієнтації.
Разом з тим слід констатувати, що якщо одні вчені наголошують, що у політичній діяльності профспілки виглядали не як самостійна впливова сила, а лише як ситуативний попутник політичних партій, які намагалися їх використати під час виборів. Та зауважували про політичну індиферентність профспілок, то інші прогнозують подальше зростання політичної ролі профспілок, пояснюючи це тим, що оскільки їх діяльність пов’язана із значними масами людей, без залучення яких до політики неможлива подальша демократизація суспільства.
Аналіз страйкового руху в Україні та участь у ньому профспілок дозволяє зробити висновок не про прямий, а лише про опосередкований зміст політичного аспекту страйків. Ті ж акції, у яких політичні вимоги висувались безпосередньо, були результатом дій певних політичних сил, які намагались вирішити свої проблеми діями страйкарів. Професійним спілкам вдавалось дотримуватися нейтральності в політичних поглядах, що, у свою чергу, дозволило утримувати страйковий рух у межах чинного законодавства.
У процесі вироблення стратегії політичної діяльності профспілковим організаціям варто, в першу чергу, зберігати незалежність від органів влади та нейтральність щодо політичних партій. Така позиція, з нашої точки зору, дозволить їм об’єктивно та без упередженості реалізувати власні ідеї та програми за допомогою політичних методів боротьби, що позитивно позначиться на ефективності їх діяльності в сфері захисту соціально-економічних прав робітників.