Проблема лідерства привертає увагу широкого кола дослідників – істориків, політологів, психологів, соціологів і економістів. «Лідерство, – відзначав відомий французький політолог Ж.Блондель, – так само старо, як людство. Воно універсально й неминуче. Воно існує скрізь – у більших і малих організаціях, у бізнесі й у релігії, у профспілках і благодійних організаціях, у компаніях і університетах. Воно існує в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство, по всіх своїх намірах і цілям, є ознака номер один будь-яких організацій. Для того, щоб існувало лідерство, необхідна наявність групи, і скрізь, де виникають групи, з'являється лідерство».
Слово «лідер», згідно з Оксфордським словником англійської мови, виникло в XIII ст. Поняття ж «лідерство» не виявлялося аж до початку XIX ст. Феномен лідерства пояснювався через інші поняття.
Лідер (англ. leader – ведучий) – це авторитетний член організації або соціальної групи, особистісний вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціально-політичних процесах і ситуаціях, у регулюванні взаємин у колективі, групі, суспільстві.
У широкому, соціальному змістілідерство – це здатність впливати на окремих особистостей і групи людей, направляючи їхні зусилля на досягнення цілей організації або індивіда.
Серед різних аспектів лідерства політичне лідерство займає особливе положення. Його відмітна риса – нерозривний зв'язок з феноменом влади. Доцільно відокремлювати властиво політичне лідерство від функцій посадових осіб у державному або партійному апарату. Відомий американський політолог Р.Такер звертає увагу на те, що лідери – це або “реальні лідери”, або посадові особи або менеджери.
Політичне лідерство виконує в суспільстві ряд важливих функцій:
· формування в суспільстві спільних цілей і цінностей та об'єднання навколо них громадян;
· формулювання та прийняття політичних рішень;
· забезпечення зв'язку влади та мас в процесі здійснення влади;
· мобілізація мас на виконання поставлених завдань;
· формування в масах оптимізму та ентузіазму, готовності і бажання виконувати поставлені завдання;
· соціальний патронаж, захист та підтримка мас.
Існує цілий ряд теорій, що намагаються пояснити феномен лідерства.
1. Марксистська концепція досліджує це явище, виходячи із класового принципу. Політичний лідер виступає тут як найбільш послідовний, свідомий і вмілий виразник інтересів і волі класу, що грає стосовно класу у певному змісті допоміжну, службову роль. Однак класичний марксизм-ленінізм недооцінив відносну автономію й активність лідерів, здатність політичних керівників “нав'язувати масам, використовуючи їхні ілюзії й довірливість, тупикові варіанти суспільних змін, що суперечать інтересам класів і всього народу”.
2. Концепція “індивідуально-психологічних якостей” трактує лідерство насамперед як індивідуально-психологічне явище, яке можна пояснити, виходячи тільки з нього самого. (З.Фрейд думав, що придушення лібідо (сексуального потяга) може трансформуватися в прагнення до лідерства, пануванню й навіть садизму. Ф.Ницше представляв різні процеси громадського життя у вигляді модифікацій дії волі до влади й могутності. Однак він думав, що ролі лідера найбільшою мірою відповідає вольова й сильна особистість, “надлюдина”, що зневажає духовними й моральними цінностями й піднімається над “звичайним” людиною так само, як та перевершує мавпу). .
3. Концепція “рис лідерства” заснована на бихевиористском підході. Її суть зводиться до спроб виявити набір бажаних або обов'язкових психологічних рис особистості лідера. На початку 30-х рр. американський соціолог Э.Богардус перелічив десятки якостей, якими повинен володіти лідер, – розум, енергія, здатність передбачати, залучати до себе увага, такт, почуття гумору, твердий характер і ін., особливо виділяючи “переважаючі інтелектуальні дарування”, що доставляють особистості “видатне положення, рано або пізно приводить до лідерства”. Однак практика показує, що багато лідерів, по-перше, володіють далеко не всіма характеристиками подібного “облікового складу”, а по-друге, у них нерідко є в наявності взаємовиключні риси. Зокрема, “переважаюче інтелектуальне дарування” у ряді випадків не є відмітною характеристикою лідерів. Добре відомі приклади впливових політичних діячів, що не мали ні вищої освіти, ні яких-небудь інтелектуальних переваг.
Американському соціологові Р.Стогдиллу належить комплексний огляд досліджень в області лідерства, з якого слідує, що вивчення особистісних якостей дає суперечливі результати. В “Підручнику по лідерству” на основі 160 статей Стогдилла, опублікованих з 1904 по кінець 1960 р., класифіковано більше 40 елементів, пов'язаних із психологічними рисами лідерів, і згрупованих по 5 основних рубриках:
1. фізичні дані,
2. соціальне походження,
3. інтелект,
4. “особистість” (включаючи такі аспекти, як пристосовність, ентузіазм, упевненість у собі, здатність до постановки цілей) і
5. соціальні характеристики (включаючи адміністративні здатності, такт, популярність).
Однак дане дослідження також не дає відповіді на питання, які з перерахованих вище компонентів сильніше пов'язані з лідерством, не говорячи вже про те, на яке місце кожний з них повинен бути поставлений щодо інших. Сам Стогдилл визнавав, що в різних ситуаціях ефективні керівники виявляли різні особисті якості. Характерний його висновок, що “людина не стає керівником тільки завдяки тому, що він має деякий набір особистих якостей”.
Очевидно, що чисто емпіричне узагальнення особистісних рис лідерів не дає очікуваного ефекту: чим детальніше й докладніше стають переліки рис, чим більше емпіричний матеріал, на який вони опираються, тим точніше вони збігаються з відповідним набором психологічних і соціальних рис особистості взагалі.
4. Концепція “функцій ситуації”. Прихильники “ситуаціонізма” також приділяють певну увагу аналізу психологічних особливостей особистості, однак виходять насамперед з того, що те або інші риси лідера варіюються залежно від ситуацій. Вони думають, що лідерство – це насамперед продукт сформованої в групі ситуації, і переконані, що в ситуаціях, досить сприятливих або, навпроти, украй несприятливих для групи, лідер, орієнтований на рішення ключових завдань, домагається більших результатів, чим лідер, орієнтований на людей.
У цілому прихильники цієї концепції (А.Голднер, Дж.Ингер, Э.Фидлер і ін.) акцентують увагу на аналізі певних ситуацій, при яких ті або інші індивіди стають лідерами. Будучи сам по собі цікавим, ситуаційний підхід спрощує проблему лідерства, випускаючи із уваги ту обставину, що лідер сам може опанувати соціально-політичну ситуацію, направити розвиток подій у потрібне русло. Ситуаційний метод більше придатний для аналізу відносин у мікрогрупах, де можна краще врахувати всю сукупність факторів, що впливають на взаємини людей. Складніше його застосовувати для вивчення феномена лідерства в значних соціальних общностях, де досить багато суб'єктів дії й ситуацій, що змінюються. Цей підхід вимагає доповнення іншими методиками дослідження.
До провідних ознак і істотних характеристик політичного лідерства можна віднести наступні:
1. наявність власної політичної програми або новаторської стратегії й тактики, які розроблені лідером або висуваються від його ім'я;
2. уміння виражати й відстоювати погляди й інтереси тої або іншої групи;
3. певні риси характеру, що проявляються в діяльності по реалізації програми й об'єднанню своїх прихильників (наполегливість, воля, гнучкість і т.д.);
4. необхідний рівень політичної культури;
5. імідж керівника, що відповідає нормам моралі, прийнятим у даному суспільстві, групі;
6. популярність, уміння завойовувати прихильників і впливати на людей, коммуникабельность, ораторські здатності або інші якості, що якось заміняють їх;
7. наявність “команди” помічників і виконавців, здатних організувати дії своїх прихильників;
8. уміння домогтися певного рівня підтримки з боку широких народних мас, від офіційних структур влади або від громадських організацій (оптимальний варіант – наявність підтримки на всіх рівнях влади, в різних соціальних групах і партіях);
9. уміння бути подібним до своїх прихильників або виборцям, поводитися так, щоб кожний член групи міг знайти в лідері часточку самого себе, але в той же час бути “недоступним”, “особливим” в очах суспільної думки;
10. виступ від імені суспільства або тої групи, інтереси якої представляє лідер, демонстративне підкреслення пріоритету суспільного над особистим.
Важливий напрямок діяльності політичного лідера – підтримка життєздатності політичного союзу, створення в ньому консенсусу, поліпшення умов для осіб, що висували лідера, інституціалізація політичних процесів і структур у своїх інтересах, запобігання непотрібних конфліктів, постійне увага до рівня підтримки й відповідна реакція на його зміни, своєчасне внесення необхідних коректив у програму й методи дій залежно від обставин, широке використання печатки, радіо, телебачення для формування сприятливої інформаційної аури й підтримка сформованого іміджу.
Серед основних факторів, від яких істотно залежить політичне керівництво й характер лідерства, багато закордонних і вітчизняних дослідників насамперед виділяють:
· основні політичні переконання лідера;
· його політичний стиль;
· мотиви, якими він керується, прагнучи домогтися положення політичного керівника;
· його реакція на психологічний тиск і стреси;
· біографічні дані лідера, що включають насамперед відомості про політичний досвід;
· талант співчуття (емпатия).
Треба, однак, звернути увагу, що зазначені фактори переломлюються насамперед через відносини лідера з його “командою”, найближчим оточенням і помічниками, які можуть як підсилювати позиції керівника, так і послабляти їх. Про це писав ще М.Макиавелли, відзначаючи, що “про розум правителя першою справою судять по тому, яких людей він до себе наближає”.
Для того, щоб зрозуміти, що являє собою конкретний лідер, необхідно чітко з'ясувати його переконання, що показують, як він інтерпретує політичне середовище й у якому напрямку формулює власну програму дій. Варто також знати, наскільки твердо даний політик дотримується своїх поглядів, наскільки важливі вони для нього самого, чи стають вони домінуючою силою в його житті, відіграючи роль своєрідних лінз, через які він розглядає всі зовнішні події, або ж лідер більше сприйнятливий до оточення, що робить на нього істотний вплив. Політик із сильними переконаннями звичайно прагне переконати інших у своїй правоті, керівники з нестійкими поглядами звичайно більше прагматичны, залежні від ситуації. Погано, однак, коли лідер міняє свої погляди й не говорить про цьому досить відверто й переконливо своїм прихильникам – це може привести до конфлікту.
Політичний стиль лідера може впливати на тих, хто працює з ним, щонайменше у двох напрямках.
По-перше, ті, хто оточує лідера, схильні догоджати його стилю, щоб зберегти відкритий доступ до нього.
По-друге, існує “ефект двійника”, тобто політичні лідери схильні оточувати себе людьми, які є їхнім повторенням – з аналогічним стилем керівництва або поведінки. Лідер вибирає радників і персонал, з якими він почуває себе зручно й якими він може конкурувати. Через цих “двійників” стиль лідера може передатися на всю керовану їм політичну організацію.
Важливе питання про мотивації лідерства, серед яких можна назвати
· потреба у владі,
· вірність своїй справі,
· почуття відповідальності,
· потреба у схваленні й повазі з боку інших,
· досягнення певного соціального статусу,
· необхідність рішення особистих проблем і т.д.
Особливо варто виділити прагнення лідера зайняти високий пост із метою самовираження. У цьому випадку його політична діяльність у значній мірі з'явиться продовженням особистих достоїнств і недоліків.
Особам прагнучим зайняти лідируюче положення, варто вміти справлятися зі стресами. Справа в тому, що ситуації, з якими зіштовхується політичний діяч, мають на увазі високу ціну рішень і вчинків – вони можуть виявитися конфліктними. У цих умовах важливо навчитися справлятися із хвилюванням, володіти собою й знати, що кращий спосіб розрядки – це вироблення правильного рішення, як би не була складна ситуація. Крім того, керівник повинен мати на увазі, що підлеглі на образливе поводження або невитриманість начальства не можуть дозволити собі відповісти тим же, але й не забувають этого. Тому в подібних випадках лідер зобов'язаний знайти спосіб вибачення, що відповідає його статусам.
Немаловажне значення для характеристики політичного лідера має його біографічні дані, відомості про політичний досвід, про атмосферу, у якій він вступив у громадське життя, що допомагають угадати, як даний керівник буде поводитися в тій або іншій ситуації. Не випадково розвідувальні служби багатьох країн мають досьє на провідних політиків їхніх держав, що цікавлять. Для характеристики лідера важлива інформація про те, яким образом він знайшов своє положення: чи досяг його завдяки системі, чи просунувся через підтримку заступника або зайняв дану посаду завдяки своєму досвіду й особливим якостям. Ці відомості можуть підказати, наскільки добре лідер знає людей, з якими він повинен працювати, у якому ступені він буде розділяти їхні норми й мети, наскільки він залежний від певних осіб і груп, яка широта його повноважень.
Американський соціолог Дж.Барбер показав, що знання про перші політичні посади лідерів може з'явитися своєрідним ключем до пояснення його подальшого образа дій. У майбутніх ситуаціях політик схильний вертатися до риторики й практики, які допомогли йому домогтися успіху на початку діяльності. Той досвід часто здобуває підвищене значення для керівника, надовго залишається в його пам'яті.