Страхуванню, як методу управління ризиком, притаманні недоліки, які неможливо усунути навіть при використанні кращого менеджменту, а також при наявності більш повної інформації про об’єкт страхування і ризиків, з ним пов’язаних, та великого досвіду в укладанні страхових договорів. До таких «органічних» недоліків страхування можна було б віднести наступні:
1. Вимушене фінансування управлінських витрат і прибутків страхувальника. Дана обставина зумовлена тим, що страхові компанії створюються для вилучення прибутку і несуть певні витрати при здійсненні своєї діяльності. Зрозуміло, що витрати на ведення справи та прибуток страхувальника фінансується з загального обсягу страхової премії, що сплачується страхувачами. Крім того, певна частина страхових резервів, що формуються із сплаченої премії, також безпосередньо не витрачається на виплати страхових відшкодувань.
Сукупна частина страхової премії, яка не призначена на виплати страхового відшкодування, називається навантаження. До складу навантаження, як вже згадувалося, входять витрати на ведення справи, запланований прибуток і витрати зі створення деяких типів страхових резервів. Величина навантаження звичайно складає 10-30% розміру страхової премії в залежності від видів страхування.
Реально непродуктивні витрати страхувача досягають ще більшої величини. Необхідно враховувати, що страхувач оплачує послуги страхових брокерів і агентів, комісійні яких можуть сягати 20% обсягу страхової премії. Якщо врахувати ще й відрахування у прибуток страхувальника, то не дивно, що загальний обсяг премії, що сплачує страхувач, може набагато перевищувати загальний обсяг отриманих ним відшкодувань.
Це підтверджують і статистичні дані. У 90-і роки в Росії на кожен карбованець, отриманий страхувачами в якості страхових відшкодувань, припадає приблизно три карбованці сплачених ними страхових внесків.
2. Витрати, пов’язані з перерозподілом збитку серед страхувальників. Однією з функцій страхування є перерозподіл ризиків серед страхувальників у просторі і часі, що також визиває певні витрати. При прийнятті конкретного ризику страхувальник використовує індивідуальний підхід до визначення страхового тарифу. Однак не усі особливості діяльності конкретного підприємства можна врахувати при укладанні страхового договору. На одних підприємствах історія збитків невелика, що можна було б пояснити добрим управлінням або, наприклад, внаслідок зношеності обладнання і слабкого контролю за технікою безпеки у минулому спостерігалися досить значні збитки.
Однак різниця у визначенні страхового тарифу для різних підприємств не буде настільки значною, враховуючи історію минулих збитків. Таким чином, при страхуванні більш благополучних підприємств фінансуються збитки менш благополучних. В умовах ринкової економіки дана обставина є небажаною.
3. Внутрішні ризики страхувальника. Діяльність і майно самих страхових компаній також підлягають ризику, як і діяльність застрахованих ними підприємств. Фінансова діяльність страхувальників з розміщення своїх фондів і резервів породжує фінансові і комерційні ризики, такі, як ризик неповернення вкладень, інвестиційні ризики, ризики зниження доходності і т.д. Майно страхувальників у вигляді нерухомості, цінних паперів, обладнання також попадає під різні ризики. Кінець кінцем, завжди існує ризик неефективного управління страховою компанією, що може призвести її до банкрутства.
Дані обставини вказують на те, що страхуючи свої ризики, підприємство натомість отримує інші, які можна було б назвати внутрішніми ризиками страхувальника. Вони суттєво менші, ніж ризики застрахованих. Але це справедливо тільки для крупних і стійких страхових компаній. Тому з точки зору страхувача досягнути мінімального рівня подібних ризиків можна тільки завдяки ретельному відбору страхового партнера. Застрахований повинен пересвідчитися у тому, що страхувальник задовольняє критеріям фінансової стійкості і платоспроможності, має великий обсяг страхових і перестрахувальних операцій, а його активи мають високий ступінь ліквідності. При додержанні цих умов внутрішні ризики застрахованого будуть досить невеликі.
4. Часовий фактор. Під часовим фактором у даному випадку треба розуміти затримку у часі між настанням страхового випадку і виплатою страхового відшкодування. Хоча у договорі страхування встановлюється граничний термін для виплати страхового відшкодування (звичайно 3-30 днів), однак є різні застереження, що обумовлюють можливість продовження цього терміну. Взагалі, може пройти досить значний час між заявою застрахованого і виплатою страхового відшкодування, що визвано тривалим розглядом заяви, виникненням спорів і розглядів у суді.
Очевидно, що часовий фактор негативно впливає на фінансовий стан застрахованого, це призводить до затримки початку робіт з відтворення виробництва, до втрати прибутку, ринків збуту та інших збитків.
Підсумовуючи розгляд внутрішніх недоліків, притаманних страхуванню, можна зауважити, що всі вони призводять до прямих або опосередкованих збитків застрахованого, які важко оцінити і передбачити. Однак, ці обставини треба мати на увазі при плануванні управління ризиком через страхування.