За умовами Ризького миру 1921 року і згідно з рішеннями Ради послів великих держав у 1923 році до Польщі відійшли такі етнічно українські території, як Східна Галичина, Посяння, Холмщина, Лемківщина, Західна Волинь, Полісся, Підляшшя, які складали близько третини території Польщі (причому три останніх території до І Світової війни належали до Російської імперії).
Соціально-економічний розвиток. Кількість українців у Польщі становила 6 млн. чол., з яких 80% складали селяни, 8% - промислові робітники. Самі ж українські території являли з себе нерозвинені аграрні окраїни, чи внутрішні колонії, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, а замість цього купували за великі кошти готові товари. Інтелігенція складала близько 1% працюючого населення. Зростання кількості освічених людей серед українців штучно стримувалось польським урядом; інтелігенція могла заробляти на життя практично лише учителюванням та службою в кооперативах, оскільки служба в державних установах для українців була недоступною.
Усю політичну історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період можна поділити на три періоди:
І період (1919-1923) – період повоєнної стабілізації (за О.Бойко – період “невизначеності”). Польща, яка у 1919 році перед державами Антанти гарантувала українцям культурну автономію, обіцянок не виконала. Українці Галичини в цей період не визнають польської влади, відстоюючи ідею української державної самостійності, й бойкотують парламентські вибори 1922 року. У відповідь на польський терор (з 1919 р. існували концтабори для українців), з метою збройної боротьби за самостійність, вони утворюють у 1920 році Українську Військову Організацію (УВО) під керівництвом колишнього полковника Євгена Коновальця. Засобом їх боротьби став революційний терор. Інша частина українців - переважно мешканці Волині, Полісся, Підляшшя – прийняли участь у виборах і обрали 25 представників у польському сеймі, заявивши про парламентські методи відстоювання ідеї державної самостійності.
ІІ період (1923-1930) – період реорганізації політичних структур. В цей період втрачаються усі ілюзії українців щодо продовження війни, уряд ЗУНР в екзилі заявляє про саморозпуск. Політичні сили починають вирішувати проблему участі у польських законодавчих органах. У 1925 році з різних політичних сил виникає Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Дмитром Левицьким. Ця ліберальна політична сила виступає за конституційну демократію, самостійність України, політику аграрних реформ і “органічного розвитку”; намагається нормалізувати україно-польські відносини. УНДО контролює газету “Діло”, має найбільшу кількість мандатів у сеймі. На його підтримку виступає сам митрополит УГКЦ Андрій Шептицький.
Певного впливу в народі набирають інші українські партії – Соціалістично-радикальна (Лев Бачинський), соціал-демократична (Лев Ганкевич), Українська католицька народна партія (Єпископ Григорій Хомишин, 1930). Про радянської орієнтації додержуються нелегальна КПЗУ і легальні Українська партія праці (1927-30) і “Сільроб”. Завдяки їх про радянській пропаганді багато представників інтелігенції у цей час емігрують до УРСР (де майже усі будуть знищені у 30-ті роки).
У 1929 р. у Відні створюється нелегальна Організація Українських націоналістів (ОУН) – революційно-політична структура, яка базується на націоналістичній ідеології, яку очолив Є.Коновалець.
ІІІ період (1930-1939) - період боротьби між політикою “нормалізації” та революційної дії. У 1930 році польський уряд у відповідь на активізацію і ріст радикальних політичних сил українства бере курс на посилення репресій. В Галичині вводиться т.зв.“пацифікація” – серія жорстких репресивних заходів проти українців силами армії і поліції. Проводяться арешти, погроми, ліквідація культурних українських установ. У 1934 році у Березі-Карузькій створюється концтабір для українців, нова конституція 1935 р. суттєво обмежує права парламенту, Польща стає авторитарною державою. В цих умовах, щоб позбутись багаточисельних жертв, УНДО намагається здійснити політику “нормалізації” відносин з польським урядом, але останній вимагає від УНДО засудити дії антиурядової опозиції і розірвати з нею зв’язки. Рейтинг УНДО в народі падає, а репресії поляків посилюються. З 1938 року починаються відкриті антиукраїнські погроми з боку польських шовіністів. Політика “нормалізації” зазнає поразки, Польща стає державою з поліцейським режимом. І в цей час з’являється і набуває популярності новий різновид ідеології українського націоналізму – інтегральний націоналізм Д.Донцова і ОУН., як втілення цієї ідеології.
Загалом цей період український національно-визвольний рух в регіоні набуває двох форм: легальної (УНДО, Українська Парламентська репрезентація) і нелегальної. Представники першої застосовують мирні, реформаторські методи, другої – революційні методи. Нелегальні форми боротьби, в свою чергу, поділялись на помірковано-революційні (КПЗУ) й радикально-саботажні, терористичні (ОУН). ОУН, крім сотень актів саботажу, організувала більше 60 замахів і вбивств польських і радянських державних і політичних діячів (міністр внутр. справ Перацький, радянський представник Майлов, педагог Іван Бабій). КПЗУ напередодні ІІ світової війни майже не існувала, оскільки була поступово знищена ВКП(б), КП(б)У і Комінтерном. З початком придушення “українізації” в УРСР лідери КПЗУ були звинувачені в “націоналізмі” і виключені з партії, потім проведена чистка 2/3 її складу, її представники викликались до Москви, де були знищені, а у 1938 році вийшла постанова про розпуск Компартії Польщі та її складової – КПЗУ.
Культурний розвиток.
Поляки розвивали, головним чином, систему початкової освіти, систематично закриваючи україномовні школи. Наприклад, в Галичині з 2400 українських шкіл у 1912 році на 1937 рік залишилось лише 352. Середньою освітою займалася просвітницька спілка “Рідна школа”, яка до 1938 року заснувала близько 40 гімназій, ліцеїв, профшкіл. В системі вищої освіти спостерігається дискримінація українців. Але у 1920 році без дозволу польської влади у Львові був відкритий підпільний університет, що мав 3 факультети. Він був ліквідований поляками у 1925 році.
Культурними справами займались і так звані “Просвіти”, що видавали книжки, засновували курси, дитсадки. Активну діяльність намагалась вести й українська греко-католицька церква, яка володіла мережею молодіжних і жіночих організацій, а у 1928 році заснувала Богословську академію, очолену Йосипом Сліпим. Права цієї церкви були захищені конкордатом між Ватиканом і польським урядом, тому поляки не відважувалися тиснути на греко-католиків. Православна церква, навпаки, зазнала переслідувань. Під час кампанії масового окатоличення було знищено 200 православних храмів, 150 передано греко-католикам. Але масового переходу в католицтво серед населення так і не відбулося.