Закарпаття багато століть перебувало у складі Угорщини і разом з нею опинилося в Австро-Угорській імперії. У 1919 р. русини хотіли приєднатися до УНР, але після окупації України більшовиками, вирішили приєднатись до Чехо-Словаччини. Сен-Жерменський договір, підписаний у вересні 1919 року санкціонував передачу Закарпаття Чехословаччині і гарантував автономію Підкарпатській Русі.
Українці складали 3,8% населення Чехословаччини. У своїй економічній політиці остання поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Була проведена земельна реформа. Велось будівництво мостів, доріг, електрифікація краю.
В культурній політиці спостерігалась певна двоїстість: з одного боку, становище українців було кращим ніж у Польщі і Румунії, з іншого боку, українська мова була визнана “чужою” рішенням адміністративного суду в 1925 році, активізувалось розповсюдження чеських шкіл.
Українці не мали своїх національних політичних партій. В політичному житті брали участь лише “Общество ім. О.Духновича”, що займали москвофільські позиції, русини. Входили українці і до складу Християнської Народної партії, що була складовою частиною Чехословацької людової партії.
Лише у січні 1939 року було засновано Українське національне об’єднання, яке перемогла на виборах до Сойму Карпатської України. В цілому, становище українців у складі Чехословаччини було дещо кращим, ніж українців інших західноукраїнських земель.
Таким чином, національна нерівність, соціально-економічного характеру, культурний і політичний тиск на українців, посилення нацистської Німеччини і більшовицького СРСР, призвело до розчарування в демократичній політичній моделі й зростання авторитарних тенденцій, політичного екстремізму в усій Східній Європі, й західноукраїнських землях, зокрема.