Соціально-економічні проблеми посилювалися екологічними: великою концентрацією в Україні промислових гігантів з застарілими технологіями, невиправданою хімізацією, нераціональним використанням земель, розміщенням господарських об’єктів без врахування геологічних особливостей місцевості. Результатом цього стало зростання площі непридатних для с/г земель, погіршення здоров’я населення, зростання смертності і зменшення народжуваності; техногенні катастрофи (Чорнобильська аварія 26 квітня 1986 р.)
Активізація української інтелігенції. Феномен “шістдесятництва”
Загострення економічних, соціальних, політичних, культурних проблем в державі призвело до активізації дисидентського руху, що виник на базі так званого “шістдесятництва”, породженого ще хрущовською відлигою. Поштовх дали реабілітаційні процеси: з тюрем і таборів почали повертатися засуджені раніше з політичних процесів діячі культури, несучі з собою нонконформістські ідеї. Ці ідеї починають розділяти представники нової генерації інтелігенції, ті, хто в силу свого віку, формувався як особистість в умовах відносної лібералізації, “відлиги”. “Духовна розкутість, творча індивідуальність, непересічна обдарованість, прагнення відродити людську гідність, певний романтичний ідеалізм, індивідуалізм – такі риси відрізняли нову генерацію. Вона стала основою такого унікального явища, як шістдесятництво, цього духовного бунту проти офіціозу, ідеологічного диктату, заангажованості й тотального пристосуванства”, - писав про цих людей Г.Касьянов.
Еволюцію дисидентського руху можна поділити на чотири етапи: культурництво (1955-59 рр.); інакомислення (кінець 50-х – початок 60-х рр.); політичне дисидентство (кінець 1964 – середина 70-х рр.); правозахисний рух (1976-початок 80-х років).
- І етап: поява клубів (Клуб творчої молоді), творчі вечори, реабілітація й творче відродження репресованих письменників, поетів, культурних діячів;
- ІІ етап: політизація інтелігенції, виникнення літературного самвидаву;
- ІІІ етап: тиск на незгодних, початок репресій (кінець 1964-1966 рр.) - арешт І.Светлічного, В.Мороза та інших; активізація дисидентів; трансформація самвидаву в політичний орган (В.Чорновіл “Лихо з розуму”, В.Мороз “Замість останнього слова”, “Репортаж із заповідника імені Берія”, І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В.Симоненко “Доля рідної мови”); акції протесту проти репресій (листи підписантів – “Лист 78”; акція 4 вересня 1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” – промова Дзюби, що проінформував присутніх про арешти і виклик із залу “Хто проти тиранії – встаньте!”), виникнення каси взаємодопомоги; нові масштабні репресії 1972-73 рр. “другий покос”.
Але посилення репресій, що розпочались у 1964 році лише більше активізували діяльність дисидентів. Виник парадокс: чим сильніше ставали репресії, тим більше людей йшло до руху опору й тим сильнішим він ставав. Ім’я цьому парадоксу – феномен незнищенності. Його дуже добре пояснив дисидент Валентин Мороз, звертаючись у своєму есе “Замість останнього слова” до тих, хто репресії запроваджував: “Ви внесли до сучасного етапу українського відродження те, без чого він був ще вогким і незрілим: ви внесли елемент жертовності. Віра виникає тоді, коли є мученики. І ви дали їх нам... Кожний раз, коли на українському небосхилі з’являлось щось живе, ви кидали у нього каменем. І кожного разу виходило, що то не камінь, а бумеранг. Він обов’язково повертався й вас же бив. Що відбулося? Чому репресії не дають звичайного ефекту?... Час змінився – ось й уся відповідь. У Сталіна було достатньо води, щоб загасити вогонь... Вам довелось жити в епоху, коли резерви вичерпалися... Ви взяли палку в руки, щоб розкидати багаття – але замість того тільки розворушили його. На більше не вистачає сили... І кожна нова репресія буде новим бумерангом”.
- ІV етап: правозахисний рух з’явився у 1976 році у відповідь на підписання Прикінцевого Акту у Гельсінкі. Був втілений в УГС (Українська група сприяння виконанню гельсінських угод в Україні) – постійний орган, що видавав документи й інформацію про порушення прав людини. Голова – Микола Руденко. Після масових арештів 1980 рух пішов на спад.
У дисидентському русі в Україні умовно можна виділити три головних течії: національно-визвольне (виступало за самостійність України, національні інтереси українського народу, розвиток національної культури. До цього напрямку належать І.Дзюба, В.Мороз, С.Караванський, В.Чорновіл та інщі); правозахисне (пріоритетна ціль – сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, розвитку демократичних принципів. Лідери: П.Григоренко, М.Руденко, Л,Лук’яненко, І.Кандиба); релігійне дисидентство (виступали за свободу віросповідання. Й.Тереля, І.Гель, В.Романюк).
Вірус дисиденства державі майже вдалося придушити, пересаджавши усіх учасників руху опору на початку 80-х рр. Але після цього сама система вже не могла врятувати себе від внутрішньої кризи, про яку її попереджало дисидентство і каталізатором якої було.